3. Особливості внутрішньорегіональної економіки

США є класичною країною, в якій відчувається суттєва диспропорційність між окремими територіями, що є зайвим під­твердженням дії закону нерівномірності соціально-економічного розвитку. Абсолютним лідером серед штатів за відтворенням валового регіонального продукту — GSP (GDP of region) є штат Каліфорнія. У 1993 р. цей показник ^ ній становив 697,4 млрд. дол., за Каліфорнією йшов штат Нью-Йорк — 441,4 млрд. дол. та Техас — 340,1 млрд. дол., далі зі значним відривом йшла Пенсіль­ванія — 227,9 млрд. дол. Аутсайдерами, що мали досить низь­кий показник GSP (у межах 11 млрд. дол.) були Північна Дакота, Південна Дакота, Вермонт та Вайомінг. Таким чином виходило, що Каліфорнія виробляє майже у 63 рази більше ВРП ніж Вайо­мінг. Природно, що співвідношення відбивається й на доходах населення, а відтак і на досить високих темпах внутрішньої міг­рації. Якщо федеральний закон забороняє платити менше ніж 5 дол. за годину праці, то в Каліфорнії цей мінімум становить — 10 дол., інші ж штати знаходять для себе найбільш прийнятну форму відшкодувань для найменш кваліфікованих працівників в межах 5—10 дол.

Розуміючи подібного роду різниці уряд як федеральний, так і місцевий проводить регіональну політику, що має на меті здійснення нівелювання розвитку не за рахунок стримування економічно активних зон, а через стимулювання економічного зростання в депресивних зонах. Однак його метою не є ство­рення конкурентних переваг для одних компаній за рахунок інших. Прикладом сприяння розвиткові депресивних зон може слугувати Закон про організацію державної корпорації «Адміністрація долини Теннесі» (Tennesse Valley Authrity), який бу­ло прийнято у 1933 р. Основними напрямами його реалізації стали: будівництво та експлуатація системи гідротехнічних споруд, виробництво і розподіл електроенергії, розвиток сіль­ського господарства на основі його хімізації та електрифікації, покращання якості навколишнього середовища й використання рекреаційних ресурсів, розвиток міст та населених пунктів ре­гіону. За час існування корпорації TVA її енергосистема стала найбільшою в США і зараз посідає 10 місце у світі.

Іншим прикладом здійснення регіональної політики вирів­нювання є «Програма розвитку Аппалачей», що почала діяти після прийняття відповідного Закону у 1965 р. Вона охоплю­вала територію 13 штатів, а її головними цілями стали: ство­рення умов для здорового способу життя, отримання безробіт­ними та молоддю нових професій та спеціальностей, збіль­шення зайнятості та зростання доходів на основі розвитку гос­подарств.

В ідповідно до Закону про суспільні роботи та економічний розвиток (1965) Міністерство торгівлі отримало право утворю­вати міжштатові регіони економічного розвитку. У цьому ж Законі визначаються елементи депресивності штату, серед яких були: 1) рівень безробіття, який значно перевищує середньонаціональний; 2) рівень доходів, що є істотно нижчим за середньонаціональний; враховувався також ступінь залеж­ності економіки регіону від однієї-двох депресивних галузей тощо.

У 1990-ті рр. суттєво зросли обсяги федеральної допомоги штатам. Якщо у 1970 р. загальний обсяг різного виду допомоги становив 24 млрд. дол., з яких 27 % припадало на субсидіювання освіти, зайнятості та соціального забезпечення, то вже у 1998 р. означена сума зросла до 251 млрд. дол., з якої 105 млрд. дол. (42 %) припадало на охорону здоров'я. Серед найбільших шта­тів— реципієнтів федеральної допомоги максимум, як зазнача­лося раніше припадав на Аляску. Від 1450 до 1799 дол. перероз­поділялося на користь Південної та Північної Дакоти. Най­менший обсяг відшкодувань отримували штати Техас, Флорида та деякі інші (450—700 дол.), що є флагманами економічного розвитку країни.

У 1980—1990-ті рр. в США виникли різного роду іннова­ційні форми швидкого економічного зростання. До них нале­жать зони підприємництва, які утворюються відповідно до Фе­дерального закону про підприємницькі зони (1983) на термін від 5 до 20 років. У 1995 р. в країні налічувалося близько 1400 таких утворень. Результати даного інтегрального підходу фе­дерального та регіонального урядів є вражаючими: покращи­лось використання земельних ділянок, зросла зайнятість на­селення та доходи, що отримують мешканці депресивних зон, суттєво поліпшилися інфраструктурні умови регіонів, що створює більш високі конкурентні переваги для залучення ін­вестицій.

Показовим є також досвід США щодо створення технопарків. Найбільш відомими в усьому світі є три з них:

1. парк «Трикутник Північної Кароліни». Його діяльність особливо активізувалася після розміщення тут підприємств ком­панії ІВМ. На початку 1980-х рр. технопарк об'єднував 40 видів діяльності, а кількість зайнятих становила понад 20 000 осіб. Велике значення мала близькість університетів, пільгове технічне обслуговування тощо;

2. «Бостонський маршрут 128». Його було створено на базі Массачусетського технологічного інституту. Він спеціалізується на розробленні й випуску космічної техніки та електроніки;

3. «Силіконова долина». («Кремнієва долина»). Створена в Каліфорнії, спеціалізується на розробленні та впровадженні найновітнІших технологій у різних галузях ноу-хау. Це один з найдинамічніших регіонів світу.

Крім цього, в США добре відомі й інші моделі швидкого економічного зростання, а саме кластери. На відміну від техно­парків вони можуть спеціалізуватися не тільки (і навіть не стіль­ки) на наукомісткому виробництві. Це можуть бути деревооб­робні, виноробні, рекреаційні та інші комплекси, які викорис­товують новітні технології, мають на території кілька фірм, що конкурують одна з одною, та університетів, які забезпечують виробництво та лабораторії висококваліфікованими кадрами й сучасними технологічними розробками. Докладно розробив те­орію кластерів як інноваційних моделей економічного зростан­ня американський економіст Майкл Портер спираючись на робо­ти Маршалла, Сабели та ін. Саме досвід США став взірцем для імплементації спеціалізованих кластерів в інші регіони світу.

На галузевому рівні впровадження у перспективі, припустимо, біотехнологічного кластеру могло б визначити характер регіо­нального руху та синергетичний ефект розширення, який можна проілюструвати на прикладі американської схеми розвитку на­званого вище формування із застосуванням венчурного капіталу (рис. 3.1).

NY

B

B

B

B

B

C

BA

SD

NY

C

BA

C

BA

SD

NY

NY

C

BA

C

BA

SD

1988-1991 1992-1995 1996-1999

Стійкий зв’язок Зв’язок, що формується

Рис. 3.1. Регіональна структура біотехнологічного венчурного капіталу

Умовні позначки: NY – Нью-Йорк; B – Бостон; C – інші регіони; BA – район Затоки Сан-Франциско; SD – Сан-Дієго

Powell W., Koput K., Bowie J. and Smith-Doerr L. The spatial Clustering of Science and Capital: Accounting for Biotech Firm – Venture Capital Relationships // Regional Studies. – 2002. - №3ю – Р. 291 - 305

Трирічні цикли (уданому разі це регіонально-галузеві) досить ємко характеризують ті локальні зміни, що сталися за дев'ять ро­ків стимулювання підприємництва в біотехнологічній галузі. Якщо на початку 1990-х рр. пропонована структура досить чітко відображала регіональні зв'язки по лінії Нью-Йорк — Бостон, та Нью-Йорк — інші території, а зв'язок Бостон — Сан-Франциско мав умовний характер, то вже наприкінці періоду, що розгляда­ється, регіональні зв'язки не тільки поглибились та розширились, а й диверсифікувалися як на локальному, так І на галузевому рів­нях. Слід також звернути увагу на те, що протягом дев'яти років створення та функціонування кластера відбулося його стрімке просування від першої до третьої стадії циклу, а це явно вказує на той факт, що в умовах інноваційно-інвестиційного буму тер­міни регіонально-галузевої циклічності обмежені 12-ма, макси­мум 15-ма роками ефективної роботи.