11.1. Історичні витоки становлення президентства в Україні

Інститут Президента України як одноособового глави держави є порівняно новим явищем у політичному житті і державному бу­дівництві України. Тривалий час в Україні функції глави держа­ви виконували переважно Верховна Рада України, яка вважалася найвищим органом державної влади України, її Президія як по­стійно діючий орган державної влади та її Голова.

Теоретичною основою зосередження функцій глави держа­ви у Верховній Раді України, в особі її постійно діючого органу Президії Верховної Ради України була концепція «колективного президента», яким вважалася президія та вчення про ради і ра­дянське державне будівництво в цілому: народ здійснює державну владу через ради народних депутатів України, що становить єдину систему органів державної влади і є політичною основою держави, а Верховна Рада України — найвищим органом державної влади.

Нинішній інститут президентства в Україні утворився не відразу. Він пройшов кілька етапів за своєю назвою і статусом. Становлення інституту Президента України було основним у ре­формуванні державної влади, пов'язаному із проголошенням не­залежності та зміною конституційного ладу України [6].

Започаткувала процес реформування державної влади в Укра­їні Декларація про державний суверенітет України, яка уперше в Україні проголосила, що державна влада в республіці здійсню­ється за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. І |,е зумовило введення інституту президентства. Приблизно через рік, 25 червня 1991 р. Верховна Рада України ухвалила постано- ну «Про вибори Президента Української РСР», якою визнала за доцільне заснувати пост Президента України (Української РСР) до прийняття нової Конституції і провести вибори Президента у 1991 р.

Оскільки інститут Президента України мав перетворитись із символічного колективного інституту в реальний одноособовий по­запарламентський інститут і Президент України мав обиратися не парламентом, а громадянами України, цей інститут об'єктивно мімі отримати необхідну конституційно-правову основу перш ніж стати реальністю. Відповідно, 5 липня 1991 р. було прийнято за­кони України «Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР», «Про Президента Української РСР» і «Про ви­бори Президента Української РСР». Прийняттю цих законів пе­редувало внесення відповідних змін і доповнень до чинної на той час Конституції. Зокрема, Конституцію було доповнено новою главою — 12-1, яка була присвячена посаді Президента України. У відповідних положеннях Конституції України і названих зако­нах визначався статус Президента України, його функції, повно­важення та порядок обрання.

Теоретичною основою становлення інституту президентства на даному етапі була насамперед Концепція нової Конституції України, схвалена Верховною Радою УРСР 19 червня 1991 р.

Інституалізація президентури в Україні відбулася 05.07.1991 ро­ку шляхом прийняття Верховною Радою УРСР трьох законів УРСР: «Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР» № 1293-ХІІ, «Про Президента Української РСР» № 1295-ХІІ та «Про вибори Президента Української РСР» № 1297-ХІІ.

Згідно з Законом УРСР «Про Президента Української РСР», Президент УРСР проголошувався найвищою посадовою особою Української держави і главою виконавчої влади, повноваження якого мали визначитися Конституцією Української РСР (стаття 1).

Стаття 2 Закону закріплювала норму про те, що Президентом Української РСР може бути громадянин Української РСР не мо­лодший тридцяти п'яти років на день виборів, який свій пост не може суміщати з іншими державними посадами. Зокрема Президент УРСР не міг бути народним депутатом, займати будь- яку посаду у державних органах і громадських об'єднаннях, а та­кож в інших організаціях та займатися комерційною діяльністю. У випадку, коли обрана Президентом УРСР особа є народним де­путатом, то її депутатські повноваження припиняються з момен­ту вступу на посаду. Порушення цих вимог призводило до втра­ти президентських повноважень, оскільки обрана особа не могла бути приведена до присяги.

Зміст присяги та порядок її прийняття досить детально регла­ментувалися статтею 4 зазначеного Закону. В ній зокрема було за­значено, що Президент Української РСР вступає на посаду з мо­менту прийняття присяги. При вступі на посаду він, не пізніш як у п'ятнадцятиденний строк після офіційного оголошення резуль­татів виборів, в урочистій обстановці на засіданні Верховної Ради Української РСР, тримаючи Конституцію Української РСР, прино­сить присягу такого змісту: «Урочисто присягаю народові України при здійсненні повноважень Президента Української Радянської Соціалістичної Республіки суворо додержувати Конституції і за­конів Української РСР, поважати і охороняти права і свободи лю­дини і громадянина, захищати суверенітет Української РСР, сум­лінно виконувати покладені на мене високі обов'язки». Правом приведення Президента У РСР до присяги наділявся Голова Верховної Ради Української РСР або особа, яка виконувала на той час його обов'язки.

Однак наспіх прийняті закони більш-менш врегульовано ви­значали повноваження, що стосувалися законотворчості. Стаття 5 Закону юридично закріплювала інститут вето глави держа­ви на прийняті вищим законодавчим органом республіки зако­нопроекти. Президент УРСР мав підписувати закон, прийнятий Верховною Радою Української РСР, не пізніш як у десятиден­ний строк з дня передачі його на підпис. У разі незгоди з законом Президент був вправі не пізніш як у двотижневий строк поверну­ти його із своїми запереченнями до Верховної Ради Української РСР для повторного обговорення і голосування.

Стаття 9 Закону наділяла Президента УРСР правом недотор­канності. За посягання на честь і гідність Президента винні осо­би підлягали відповідальності. Ступінь цієї вини як інші питання пов'язані з охороною звання Президента (стаття 10), фінансового та матеріально-технічного забезпечення його державної діяльнос­ті (стаття 11) мали регулюватися спеціальними законами.

Одним з найважливіших було питання про вибори Президента. Стаття 3 Закону «Про Президента Української РСР» прямо вка­зувала, що порядок проведення виборів Президента Української РСР визначається Законом «Про вибори Президента Української РСР». Останній, який був прийнятий того ж дня, закріплював, що вибори Президента УРСР мають проводиться за принципами загального, рівного і прямого виборчого права при таємному го­лосуванні (стаття 1). Право обирати Президента надавалося гро­мадянам України, яким на день виборів виповнилося 18 років, балотуватись же на пост Президента міг громадянин України не молодший 35 років на день виборів, який мав право голосу, про­живав на території України не менше десяти (в тому числі п'яти останніх) років і володів державною мовою (стаття 2).

Крім того, перші законодавчі акти України про Президента міс­тять норму про обмеження терміну перебування глави держави на своєму посту двома 5-річними строками. Але в прийнятих в один І той же день законах «Про Президента Української РСР» та «Про вибори Президента Української РСР» ця норма була сформульова­на по-різному. Якщо в першому законі було вказано, що одна й та ж особа не може бути Президентом Української РСР більше двох строків підряд, то в іншому — що одна і та ж особа не може бути обраної Президентом України більш як на два строки (пункт 2 статті 2 Закону УРСР «Про вибори Президента Української РСР»). Можливо це технічна помилка, але між цими двома формулюван­нями є суттєва різниця: норма «не більше двох строків підряд» дає можливість колишньому президенту, наприклад, через один строк, обиратися ще раз на «не більше двох строків підряд», а норма «не більше двох строків» такої можливості не дає.

Стаття 5 Закону УРСР «Про вибори Президента Української РСР», в якій було закріплено право висування кандидатів у Президенти УРСР, свідчила про становлення багатопартійної системи в Україні. Право висування кандидатів у Президенти УРСР нале­жало громадянам України, які мали право голосу. Це право реа­лізувалося через політичні партії та їх виборчі блоки, зареєстро­вані відповідно до законодавства УРСР про об'єднання громадян, а також через збори виборців, у порядку, визначеному Законом. Партія (виборчий блок), збори виборців могли висунути лише од­ного претендента на кандидата в Президенти УРСР.

Пізніше ці положення були закріплені у спеціальному розділі Конституції України 1996 р.

Пошуки оптимальної моделі здійснення державної влади при­звели до прийняття в грудні 2004 року Закону «Про внесення змін до Конституції України», згідно з яким повнота державної вла­ди переходила до Верховної Ради (точніше, парламентської біль­шості) та Кабінету Міністрів України, а Президент позбавляєть­ся багатьох повноважень у сфері виконавчої влади. Таким чином, відбулося перетворення України на парламентсько-президентську республіку. Але механізм взаємодії вищих органів державної вла­ди, закладений у новій редакції Конституції України, не створив правового механізму розв'язання конфліктів між органами різ­них гілок влади. Можна погодитись із висновком Венеціанської комісії щодо змін до Конституції України, про те, що прийняті конституційні зміни не повністю відповідали меті конституцій­ної реформи, результатом якої має стати створення збалансованої і функціональної системи управління.

Політико-інституційна модель парламентсько-президентської республіки, що сформувалася в Україні в 2005-2009 рр, стала ре­зультатом «українського іспиту на демократію» — наслідком ви­рішального консенсусу еліт, однак водночас своїм функціонуван­ням висвітлила певні недоліки напівпрезиденціалізму. Серед них слід виділити кілька.

По-перше, конкуренція між Президентом і парламентом за вплив на політичні процеси, оскільки обидва інститути обирають­ся всенародно і тому мають однакову легітимність (конфлікт ле- гітимностей).

По-друге, конфлікт між Президентом і урядом чи окремо Прем'єр-міністром внаслідок розділеності виконавчої влади між Президентом та урядом: поставала проблема цілісного уряду і єди­ного курсу в рамках виконавчої влади.

По-третє, конфліктність, що мала місце, створювала можли­вість для узурпації влади Президентом чи Прем'єр-міністром.

Функціонування нової форми правління додатково ускладнило­ся запровадженням з 2006 р. нових виборчих правил — виборів до парламенту на пропорційній основі за закритими партійними спис­ками. Така формула виборів значно посилила вплив лідерів парла­ментських політичних сил на очолювані ними фракції аж до реаль­ної загрози підміни вільного політичного вибору народних депута­тів диктатурою цих лідерів, зменшила вплив суспільства на діяль­ність представницьких органів влади і політичний процес у цілому, значно знизила рівень довіри населення до всіх інститутів влади.

ЗО вересня 2010 року Конституційний Суд України вирішив:

1. Визнати таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-ІУ (2222- 15) у зв'язку з порушенням конституційної процедури його роз­гляду та прийняття.

2. Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-ІУ (2222-15), ви­знаний неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

3. Згідно з частиною другою статті 70 Закону України «Про Конституційний Суд України» (422/96-ВР) покласти на органи державної влади обов'язок щодо невідкладного виконання цього Рішення стосовно приведення нормативно-правових актів у відпо­відність до Конституції України (254к/96-ВР) від 28 червня 1996 року в редакції, що існувала до внесення до неї змін Законом України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 груд­ня 2004 року № 2222-ІУ (2222-15).

4. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене.