10.1. Конституція України про гілки влади в Україні

Провідною світовою тенденцією початку XXI ст. є пріоритет моделі правової держави і панування теорії природного права. Оскільки основною передумовою зміцнення цієї тенденції є су­часні уявлення про демократію й основні принципи її втілення, особливу важливість набуває вивчення основних засад реалізації такої демократії на практиці, передусім «принципу поділу влади» і «системи стримувань і противаг».

У політико-правовій практиці сучасних демократичних країн доктрина поділу влади реалізована через формування механізмів стримувань і противаг та балансу владних повноважень гілок вла­ди. Саме ця система механізмів забезпечує демократичний, право­вий характер держави та ефективність її функціонування.

Реалізація системи стримувань і противаг пов'язується з необ­хідністю не лише запобігти надмірній концентрації влади, а й за­безпечити стабільність і сталість діяльності державних інститутів, слугувати ліпшій їх організації та злагодженості діяльності, подо­ланню можливого протистояння всередині державного механізму.

Попри те, що в конституційних засадах реалізації державної влади в Україні закріплено і принцип єдності, і принцип поділу влади, модифікована форма правління в країні не запровадила дієвого механізму вирішення протиріч і розбіжностей між окре­мими гілками влади, механізмів їх узгодженого функціонування.

Отож, виникає необхідність теоретичного обґрунтування шля­хів забезпечення у нових умовах самостійності гілок влади і шля­хів їх співробітництва, ліквідації дисбалансів, що виникають у середині державного механізму, запобігання претензій будь- якої з гілок влади на пріоритет у відносинах із іншими гілками. Актуальним є теоретичне обґрунтування нової системи рівноваги всередині державної влади, зміни ролі політичних партій у систе­мі поділу влади, що пов'язано із виробленням нових підходів до розуміння традиційних державно-правових інститутів.

Система стримувань і противаг між гілками влади є комп­лексним, багатоаспектним і багатофункціональним державно- правовим феноменом. Вплив стримувань і противаг на держав­ну владу здійснюється у різних напрямах: встановлення та під­тримання рівноваги між гілками; забезпечення їх взаємодії на базі конструктивної співпраці; здійснення виховно-стимулюючого впливу на гілки влади; перешкоджання трансформації політико- правових конфліктів між ними та кризи, що загрожують консти­туційному ладу; забезпечення спадкоємності влади і усталеності політичної системи. Система стримувань і противаг є основою са­морегуляції державної влади.

Поділ засобів, які забезпечують взаєморівновагу та взаємо- стримування гілок влади, на стримування і противаги, є досить умовним. Противаги часто фактично схожі зі стримуваннями як по характеру, так і за умовами застосування. Водночас їх розмеж­ування є у деяких випадках доцільним. Головну роль в урівнова­женні гілок влади відіграють стримування, тобто, техніко-правові засоби, що дозволяють кожній гілці впливати на сферу функціо­нального призначення інших гілок. Противаги, у свою чергу, по­кликані забезпечити максимально рівну значущість гілок у різ­них сферах відправлення державної влади [17].

Інститути, що охоплюються системою стримувань і противаг, є самостійними структурними або функціональними елементами державної влади, оформленими у правовому або організаційному відношенні, і спрямованими на забезпечення функціонування цієї системи. їх основними ознаками є відносна відокремленість, мож­ливість самостійного застосування і, водночас, єдність із іншими елементами цієї системи, наявність стійких зв'язків із демокра­тичними принципами.

Розвиток демократії в Україні зумовлює необхідність створен­ня системи державної влади, яка б здійснювала якісне управлін­ня країною під контролем народу та в його інтересах.

Влада у демократичній державі у вигляді її трьох гілок (зако­нодавчої, виконавчої, судової) є політичною формою вираження влади народу. Будучи «поділеною», влада у державі повинна за­лишатися цілісною, єдиною, тому що йдеться про поділ не влади, а функцій здійснення цієї влади. І не лише про поділ, але й про взаємодію даних функцій.

Юридичний прояв єдності і гармонійності влади полягає у тому, що:

1. органи державної влади в сукупності мають компетенцію, необхідну для здійснення функцій і виконання завдань держави;

2. різні органи держави не можуть приписувати тим самим суб'єктам за тих самих обставин взаємовиключні правила пове­дінки.

Поділ влади треба сприймати як загальний принцип, а не як жорсткий регулятор у процесі реформування державної влади України.

У раціонально влаштованій державі влада здійснюється за до­помогою спеціальних органів. Звідси різні галузі влади: законо­давча, виконавчо-розпорядча і судова. Для того, щоб запобігти зловживанню владою і виникненню авторитарної, абсолютної вла­ди, не зв'язаної правом, ці гілки не повинні поєднуватися в руках одного органу, тобто повинні бути розділені. Розподіл влад, таким чином, є структуроутворюючим і функціональним принципом ра­ціональної організації і контролю.

Разом з тим, як стверджується у Щорічному посланні Прези­дента України Віктора Януковича до Верховної Ради України, упродовж попередніх років усі конституційні зміни взаємовідно­син між гілками влади узалежнювалися чинником владної пер- соналізації. Головними рушіями конституційних ініціатив були прагнення тих чи інших політичних сил до розширення повно­важень президента або їх звуження на користь уряду чи парла­менту — щоразу залежно від політичних симпатій чи антипатій до глави держави. І щоразу розробники конституційних проек­тів нехтували суспільною потребою у встановленні системи стри­мувань і противаг та становленні ефективного механізму держав­ного управління. У підсумку сталося найнебезпечніше, що мол<е бути на етапі розбудови держави — розмивання її правових основ.

Основний Закон став полем політичної боротьби, нові зміни характеризувалися недосконалістю, суперечливістю, неузгодже­ністю положень. Наслідком такого законотворення стали перма­нентні політичні кризи, стрімке зниження ефективності влади в цілому, практика прямого нехтування конституційними норма­ми. Результатом такого шляху утвердження конституалізму ста­ла слабкість Основного Закону.

На сьогодні конституційні норми містять низку суттєвих не­доліків: нечіткість принципу народовладдя, зокрема права народу змінювати та встановлювати конституційний лад; недосконалий спосіб формування та відповідальності уряду; закріплення неефек­тивної системи центральних органі виконавчої влади; відсутність реальних гарантій незалежності судів та прокуратури; невідповід­ність адміністративно-територіального устрою принципам органі­зації ефективної системи влади та управління тощо.

Недосконалість Основного Закону створює суттєві перешкоди для здійснення необхідних реформ, адаптації країни до викликів посткризового світу, підриває довіру громадян до державних ін­ституцій та нівелює цінність державного суверенітету.

Тому Президент як гарант дотримання Конституції України підтримав ініціативу щодо створення Конституційної Асамблеї, завданням якої є вироблення узгоджених пропозицій до зміни Основного Закону нашої держави.

Конституційна Асамблея має стати мозковим центром, що об'єднає незалежних експертів, визнаних фахівців з конституцій­ного права, досвідчених політиків, представників вітчизняних, іноземних та міжнародних правозахисних організацій. Робота Асамблеї будуватиметься на принципах конструктивного діалогу, свободи дебатів і компромісного ухвалення рішень. Конституційна Асамблея має бути відкритою та відповідальною перед громадя­нами України.

Пропозиції Конституційної Асамблеї обговорюватимуться та схвалюватимуться Верховною Радою з подальшим можливим ви­несенням їх на всеукраїнський референдум. Запропонований ал­горитм прийняття Конституції дозволить подолати вади попере­днього конституційного транзиту, зокрема монополію політиків на конституційні зміни, сформує у громадян відчуття причетнос­ті до творення нової країни, закладе підвалини нових демократич­них традицій в Україні, сприятиме підвищенню довіри до влади та консолідації суспільства.

10.2. Верховна Рада України та державне управління

Важлива роль у системі державного управління належить Верховній Раді України — єдиному органу, що забезпечує реа­лізацію функції законотворення. Через законотворчу діяльність Верховна Рада України (ВРУ) здійснює управління різними сфе­рами життєдіяльності людини, суспільства та держави.

Верховна Рада України першого скликання обиралася за ма­жоритарною системою виборів. За існуючої однопартійної системи було обрано 120 безпартійних народних депутатів. Більшість го­лосів виборців отримали представники лівих сил. Вони утворили парламентську більшість, що була зареєстрована під назвою «За соціальну справедливість» (згодом перейменована у «Групу 239»).

Парламентська меншість була зареєстрована під назвою «Народна Рада». Незважаючи на бурхливі дебати, Верховна Рада України першого скликання змогла прийняти важливі закони для розбу­дови і становлення новоствореної незалежної держави й демокра­тичного суспільства.

Верховна Рада України другого скликання обиралася (27.03.1994 р.) за мажоритарною системою, але в умовах багато­партійності. Показовим є те, що здебільшого кандидати-партійці висувалися не партіями, а трудовими колективами. За результа­тами виборів позапартійні депутати склали більшість депутатсько­го корпусу, що робило проблематичним політичне структуруван- ня і в цій парламентській каденції.

Другий етап політичного структурування в українському пар­ламенті розпочався у 1998 р. з принципово нової системи виборів до ВРУ. Вони проводилися за мажоритарно-пропорційною систе­мою виборів: 50% народних депутатів обирались за пропорційною системою, а 50 % — за мажоритарною системою. У багатомандат­ному загальнодержавному виборчому окрузі (225 мандатів) за пе­ремогу змагались політичні партії та виборчі блоки партій, яким належало подолати 4-відсотковий виборчий бар'єр. За мажоритар­ною системою відносної більшості обирались 225 депутатів в одно­мандатних виборчих округах.

У парламентських виборах 1998 р. взяло участь ЗО партій і блоків. За результатами виборів виборчий бар'єр у 4% подола­ли 8 партій та 122 партійця обрано в одномандатних округах (се­ред них 38 представників КПУ і 14 — НРУ). У багатомандатному окрузі найбільше голосів здобула КПУ — 24,65%, або 84 мандати.

Позитивними наслідками впровадження змішаної виборчої системи було зменшення кількості партій — переможців вибор­чих перегонів, зростання серед них надпартійних блоків, збіль­шення партійного фактора у виборах на мажоритарних округах.

У виборах до ВРУ четвертого скликання (2002 р.) змагалися 33 політичні партії та блоки, з котрих 6 подолали виборчий по­ріг, у мажоритарних округах було обрано 143 представники пар­тій (серед яких 84 — із блоку «За єдину Україну», 42 — із ви­борчого блоку «Наша Україна»). У багатомандатному окрузі пе­реможцем став виборчий блок «Наша Україна» — 23,57% голо­сім, або 70 мандатів.

Умовно початком третього періоду процесу структуруван­ня українського парламенту стали наступні вибори до ВРУ. Парламент п'ятого (26.03.2006 р.), шостого (30.09.2007 р.) скли­кнім. обирався за пропорційною системою.

Процеси політичного структурування в українському Парла­менті відбувалися досить складно і суперечливо та вказують на те, що як ВРУ, так і українське суспільство ще не подолали наслід­ків дії інституційних і ціннісних факторів, властивих переходу від авторитаризму до демократії. Разом з тим у більшості випад­ків події, що відбуваються, характерні для процесу становлення й пошуку оптимальних шляхів розвитку демократичної держави На певному перехідному етапі її суспільного розвитку.

Важливе місце посідає Верховна Рада України у процесах дер­жавного будівництва.

Відповідно до статті 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України належить:

1. внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбачених розділом XIII Конституції;

2. призначення всеукраїнського референдуму з питань, визна­чених статтею 73 Конституції;

3. прийняття законів;

4. затвердження Державного бюджету України та внесен­ня змін до нього; контроль за виконанням Державного бюдже­ту України, прийняття рішення щодо звіту про його виконання;

5. визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики;

6. затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного роз­витку, охорони довкілля;

7. призначення виборів Президента України у строки, перед­бачені Конституцією;

8. заслуховування щорічних та позачергових послань Прези­дента України про внутрішнє і зовнішнє становище України;

9. оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру, схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових фор­мувань у разі збройної агресії проти України;

10. усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту), встановленому статтею 111 Конституції;

11. розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми ді­яльності Кабінету Міністрів України;

12. надання згоди на призначення Президентом України Прем'єр-міністра України;

13. здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України відповідно до Конституції;

14. затвердження рішень про надання Україною позик і еко­номічної допомоги іноземним державам та міжнародним органі­заціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передба­чених Державним бюджетом України, здійснення контролю за їх використанням;

15. призначення чи обрання на посади, звільнення з посад, на­дання згоди на призначення і звільнення з посад осіб у випадках, передбачених Конституцією;

16. призначення на посади та звільнення з посад Голови та ін­ших членів Рахункової палати;

17. призначення на посаду та звільнення з посади Уповно­важеного Верховної Ради України з прав людини; заслуховуван­ня його щорічних доповідей про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні;

18. призначення на посаду та звільнення з посади Голови Національного банку України за поданням Президента України;

19. призначення та звільнення половини складу Ради Національного банку України;

20. призначення половини складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення;

21. призначення на посаду та припинення повноважень членів І ^нтральної виборчої комісії за поданням Президента України;

22. затвердження загальної структури, чисельності, визначен­ня функцій Збройних Сил України, Служби безпеки України, ін­ших утворених відповідно до законів України військових форму­вань, а також Міністерства внутрішніх справ України;

23. схвалення рішення про надання військової допомоги ін­шим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України;

24. надання згоди на призначення на посади та звільнення а посад Президентом України Голови Антимонопольного коміте­ту України, Голови Фонду державного майна України, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України;

25. надання згоди на призначення Президентом України на посаду Генерального прокурора України; висловлення недовіри Генеральному прокуророві України, що має наслідком його від­ставку з посади;

26. призначення третини складу Конституційного Суду Укра­їни;

27. обрання суддів безстроково;

28. дострокове припинення повноважень Верховної Ради Авто­номної Республіки Крим за наявності висновку Конституційного

Суду України про порушення нею Конституції України або за­конів України; призначення позачергових виборів до Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

29. утворення і ліквідація районів, встановлення і зміна меж районів і міст, віднесення населених пунктів до категорії міст, на­йменування і перейменування населених пунктів і районів;

30. призначення чергових та позачергових виборів до органів місцевого самоврядування;

31. затвердження протягом двох днів з моменту звернення Президента України указів про введення воєнного чи надзвичай­ного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про загальну або часткову мобілізацію, про оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації;

32. надання у встановлений законом строк згоди на обов'яз­ковість міжнародних договорів України та денонсація міжнарод­них договорів України;

33. здійснення парламентського контролю у межах, визначе­них Конституцією;

34. прийняття рішення про направлення запиту до Президента України на вимогу народного депутата України, групи народних депутатів чи комітету Верховної Ради України, попередньо під­триману не менш як однією третиною від конституційного скла­ду Верховної Ради України;

35. призначення на посаду та звільнення з посади керівни­ка апарату Верховної Ради України; затвердження кошторису Верховної Ради України та структури її апарату;

36. затвердження переліку об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації; визначення правових засад вилу­чення об'єктів права приватної власності.

Верховна Рада України здійснює також інші повноваження, які відповідно до Конституції України віднесені до її відання [11].

В Україні відповідно до Конституції виключно законами України визначаються:

• права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина;

• громадянство, правосуб'єктність громадян, статус іноземців та осіб без громадянства;

• права корінних народів і національних меншин;

• порядок застосування мов;

• засади використання природних ресурсів, виключної (мор­ської) економічної зони, континентального шельфу, освоєння кос­мічного простору, організації та експлуатації енергосистем, тран­спорту і зв'язку;

• основи соціального захисту, форми і види пенсійного забез­печення; засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім'ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров'я; екологічної безпеки;

• правовий режим власності;

• правові засади і гарантії підприємництва; правила конкурен­ції та норми антимонопольного регулювання;

• засади зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності, митної справи;

• засади регулювання демографічних та міграційних процесів;

• засади утворення і діяльності політичних партій, інших об'єднань громадян, засобів масової інформації;

• організація і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби, організації державної статистики та інформа­тики;

• територіальний устрій України;

• судоустрій, судочинство, статус суддів, засади судової екс­пертизи, організація і діяльність прокуратури, органів дізнання і слідства, нотаріату, органів і установ виконання покарань; осно­ви організації та діяльності адвокатури;

• засади місцевого самоврядування;

• статус столиці України;

• спеціальний статус інших міст;

• основи національної безпеки, організації Збройних Сил України і забезпечення громадського порядку;

• правовий режим державного кордону;

• правовий режим воєнного і надзвичайного стану, зон надзви­чайної екологічної ситуації;

• організація і порядок проведення виборів і референдумів;

• організація і порядок діяльності Верховної Ради України, статус народних депутатів України;

• засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є зло­чинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушен­нями, та відповідальність за них.

Виключно законами України встановлюються:

• Державний бюджет України і бюджетна система України; система оподаткування, податки і збори; засади створення і функ­ціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційно­го ринків; статус національної валюти, а також статус іноземних малют на території України; порядок утворення і погашення дер­жавного внутрішнього і зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види і типи;

• порядок направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав; порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України;

• одиниці ваги, міри і часу; порядок встановлення державних стандартів;

• порядок використання і захисту державних символів;

• державні нагороди;

• військові звання, дипломатичні ранги та інші спеціальні звання;

• державні свята;

• порядок утворення і функціонування вільних та інших спе­ціальних зон, що мають економічний чи міграційний режим, від­мінний від загального.

Законом України оголошується амністія [11, ст. 92].

Пріоритетною законодавчою функцією Верховної Ради є вне­сення змін до Конституції України. Законопроект про внесення змін до Конституції може бути внесений Президентом України або не менш як третиною конституційного складу депутатів Верховної Ради [11, ст. 154]. Законопроект про зміни до Конституції попе­редньо схвалюється на сесії більшістю голосів, а потім на наступ­ній сесії — конституційною більшістю [11, ст. 155].

Внесення змін до розділів І, III, XIII Конституції України, що стосуються основ конституційного ладу, подається Президентом або не менш як двома третинами народних депутатів від кон­ституційного складу Верховної Ради, і повинен бути затвердже­ним Всеукраїнським референдумом, який призначає Президент України [11, ст. 156].

Верховна Рада України за пропозицією Президента України або не менш як однієї третини народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та при­йняти резолюцію недовіри Кабінету Міністрів України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України. Питання про відповідальність Кабінету Міністрів України не може розглядати­ся Верховною Радою України більше одного разу протягом однієї чергової сесії, а також протягом року після схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України або протягом останньої се­сії Верховної Ради України [11, ст. 87].

Контроль за діяльністю Кабінету Міністрів здійснюється через заслуховування звітів Кабінету Міністрів на дні уряду чи під час парламентських слухань з того чи іншого питання.

Парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини й громадянина здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.

Контроль від імені Верховної Ради України за надходжен­ням коштів до Державного бюджету України та їх використан­ням здійснює Рахункова палата. Для контролю з окремих пи­тань Верховна Рада України може створювати тимчасові спеці­альні і тимчасові слідчі комісії.

Важливою державотворчою функцією Верховної Ради є при­значення виборів Президента України, який обирається грома­дянами на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років. Верховна Рада має також право усунути Президента України з поста з за­стосуванням процедури імпічменту у випадку вчинення ним дер­жавної зради або іншого злочину.

Відповідно до Конституції України Верховна Рада може через закони унормовувати організацію і діяльність органів виконавчої влади, національної безпеки, суду, прокуратури, органів дізнання і слідства, нотаріату, органів і установ виконання покарань, адво­катури, державної статистики та інформатики.

Верховна Рада України визначає територіальний устрій України, статус столиці України, спеціальний статус міст України. Верховна Рада України має право достроково припинити повнова­ження Верховної Ради Автономної Республіки Крим за висновком Конституційного Суду про порушення нею Конституції України або законів України [11].

Верховна Рада України затверджує структуру, чисельність, функції Збройних Сил України, Служби безпеки України і Міні­стерства внутрішніх справ України.

Верховна Рада України у сфері зовнішньополітичних відносин мас наступні повноваження:

• визначення засад зовнішньої політики;

• надання згоди на обов'язковість міжнародних договорів;

• денонсація міжнародних договорів;

• прийняття законів про зовнішньополітичну і зовнішньоеко­номічну діяльність;

оголошення за поданням Президента стану війни і укладан­ня миру;

схвалення рішення Президента про використання Збройних ('ил України та інших формувань у разі агресії проти України;

схвалення рішення про надання військової допомоги ін­шим державам, про направлення підрозділів Збройних сил до ін­ших держав, про допуск підрозділів інших держав на територію України.

Укладені і ратифіковані Верховною Радою міжнародні дого­вори становлять невід'ємну частину законодавства України. Вер­ховна Рада України плідно співпрацює з міжнародними органі­заціями, такими як Організація Об'єднаних Націй, Рада Євро­пи, Організація з безпеки та співробітництва в Європі, Парла­ментська Асамблея Чорноморського економічного співробітництва, Міжпарламентська Асамблея країн Співдружності Незалежних Держав тощо.

10.3. Конституційні основи компетенції Верховної Ради АРК

Автономна Республіка Крим є невід'ємною складовою части­ною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання.

Автономна Республіка Крим має Конституцію Автономної Рес­публіки Крим, яку приймає Верховна Рада Автономної Республіки Крим та затверджує Верховна Рада України не менш як полови­ною від конституційного складу Верховної Ради України.

Нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Рес­публіки Крим та рішення Ради Міністрів Автономної Республіки Крим не можуть суперечити Конституції і законам України та приймаються відповідно до Конституції України, законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України та на їх виконання.

Відповідно до статті 136 Конституції України представниць­ким органом Автономної Республіки Крим є Верховна Рада Автономної Республіки Крим.

Верховна Рада Автономної Республіки Крим у межах своїх по­вноважень приймає рішення та постанови, які є обов'язковими до виконання в Автономній Республіці Крим.

До відання Автономної Республіки Крим належить:

1. призначення виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, затвердження складу виборчої комісії Авто­номної Республіки Крим;

2. організація та проведення місцевих референдумів;

3. управління майном, що належить Автономній Республіці Крим;

4. розроблення, затвердження та виконання бюджету Автоном­ної Республіки Крим на основі єдиної податкової і бюджетної по­літики України;

5. розроблення, затвердження та реалізація програм Автономної Республіки Крим з питань соціально-економічного та культурного розвитку, раціонального природокористування, охо­рони довкілля — відповідно до загальнодержавних програм;

6. визнання статусу місцевостей як курортів; встановлення зон санітарної охорони курортів;

7. участь у забезпеченні прав і свобод громадян, національної злагоди, сприяння охороні правопорядку та громадської безпеки;

8. забезпечення функціонування і розвитку державної та на­ціональних мов і культур в Автономній Республіці Крим; охоро­на і використання пам'яток історії;

9. участь у розробленні та реалізації державних програм по- нернення депортованих народів;

10. ініціювання введення надзвичайного стану та встановлен­ня зон надзвичайної екологічної ситуації в Автономній Республіці Крим або в окремих її місцевостях [11].

Територіальна автономія є особливою формою самоврядуван­ня, яка слугує цілям децентралізації державної влади, а тому їй притаманні, з одного боку, всі ознаки явища місцевого само- прядування у цілому, а з другого — певні особливості, за яки­ми вона відрізняються від звичайного самоврядування. У сучас­ній Україні такий статус має Автономна Республіка Крим, яка за сіюєю природою, незважаючи на наявність у неї певних формаль­них ознак державного утворення, є формою самоврядування, яке також має певні особливості, за якими воно відрізняється від са­моврядування, що здійснюється на рівні інших адміністративно- територіальних одиниць обласного (регіонального) рівня [2].

За умов демократичного режиму ключова роль у системі орга­ні м відповідних автономних утворень належить насамперед пред­ставницьким органам. В Автономній Республіці Крим таким ор­ганом є Верховна Рада, котрій також притаманні певні особли- ності, що відрізняють її від представницьких органів місцевого самоврядування, які функціонують у звичайних адміністративно- територіальних одиницях, зокрема, на рівні районів і облас­тей. Ці відмінності полягають у наступному: правовий статус Верховної Ради АРК визначений у спеціальному органічному за­коні в Конституції АРК, а органів місцевого самоврядуван­ня Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні»; Верховна Рада АРК наділена ширшим колом повноважень, ніж обласні ради; вона має право формувати орган виконавчої вла­ди Раду міністрів, а обласні ради не мають права створювати миконавчі органи місцевого самоврядування.

Провідний характер Верховної Ради АРК відображається на­самперед у способі визначення її компетенції, згідно з яким вона може вирішувати питання, віднесені до відання АРК, за винятком тих, щодо яких рішення приймаються республіканським (місце­вим) референдумом або Радою Міністрів та іншими органами ви­конавчої влади.

Нормативно-правову основу діяльності Верховної Ради АРК - становить розгалужена система законодавства, яка включає кон­ституційний, законодавчий та підзаконний рівень. Важливим елементом даної системи є Конституція АРК, яка хоч і при­ймається Верховною Радою АРК, проте є органічним законом України, тобто актом Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади. Усі інші нормативно-правові акти Верховної Ради є підзаконними актами, які проте відрізняються від актів обласних рад.

Верховна Рада АРК, як і інші представницькі органи місце­вого самоврядування, здійснює свої завдання, функції та повно­важення переважно у правовій, організаційній та матеріально- технічній формах, що складають розгалужену систему форм її діяльності, серед яких ключова роль належить організаційно- правовим формам, що зафіксовані у відповідних законах та ін­ших нормативно-правових актах автономії.

Важлива роль у здійсненні завдань, функцій і повноважень Верховної Ради АРК належить її апарату, який у структурно­му відношенні складається з двох підрозділів — Секретаріату та Управління справами Верховної Ради АРК. За своєю природою це допоміжні підрозділи, основне функціональне призначення яких полягає в організаційному та матеріально-технічному забезпечен­ні діяльності Верховної Ради як представницького органу автоно­мії. Саме тому зазначені структурні підрозділи апарату Верховної Ради АРК здійснюють свої функції здебільшого в організаційній та матеріально-технічній формах, які, як правило, не мають зо­внішнього виразу.

Так, основними завданнями Управління справами Верховної Ради АРК є фінансово-господарське і матеріально-технічне забез­печення діяльності представницького органу автономії, її Президії, постійних і тимчасових комісій, депутатських груп і фракцій, де­путатів, апарату Верховної Ради АРК [4].

Взаємовідносини Верховної Ради АРК як представницького органу автономії з Радою Міністрів будуються на принципі поді­лу повноважень, а не влади.

Список використаної і рекомендованої літератури

1. Авсєєвич В.П. Декларація про державний суверенітет як перший етап конституційного процесу в Україні / В.П.Авсєєвич // Вісник Запорізького юридичного інституту. — 2001. — № 4. — С. 54-62.

2. Адельсеітова А.Б. Конституційні основи компетенції Верховної Ради АРК / А. Б. Адельсеітова // Правове регулювання економіки : Збірник наукових праць. — К. : КНЕУ. — 2003. — Вип. 4. — С. 115-122.

3. Адельсеитова А.Б. Особенности правового регулирования де- ятельности Верховной Радьі Автономной республики Крьім / А. Б. Адельсеитова // Підприємництво, господарство і право. — К., 2003. — Вип. 9. — С. 111-113.

4. Адельсеітова А.Б. Організаційно-правові питання діяльності Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Автореферат дисер­тації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.02. — конституційне право. — Київський націо­нальний університет внутрішніх справ. — Київ, 2007.

5. Барабаш Ю.Г. Парламентський контроль в Україні : конституційно- правовий аспект / Ю. Г. Барабаш / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. -X. : Легас, 2004. — 191 с.

0. Бульба О. Деякі аспекти реалізації принципу поділу влади в держа­вах Центральної та Східної Європи / О. Бульба // Право України. — 2008. — № 4. — С. 151-155.

7. Георгіца А.З. Конституційно-правові інститути зарубіжних країн / А. З.Георгіца. — Чернівці : Рута, 1994. — 138 с.

Н. Георгіца А.З. Сучасний парламентаризм : проблеми теорії та практи­ки / А.З.Георгіца. —- Чернівці : Рута, 1998. — 484 с.

1). Георгіца А.З. Доктрина розподілу влад : від Конфуція до сучаснос­ті (історико-правовий аспект) / А. З.Георгіца // Науковий вісник Чернівецького університету. Серія «Правознавство». Випуск 24. — Чернівці, 1998. — С. 33-44.

10. Журавський В.С. Український парламентаризм на сучасному етапі : •георетико-правовий аспект : Монографія / В. С. Журавський. — К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2001. — 248 с.

І І. Конституція України в редакції від 4 лютого 2011 року [Електронний ресурс]. — Режим доступу : Ьірр : // гакоп.гас1а.8'оу.иа/с£І-Ьіп/1а\\'8/ шаі».с£і?пге£=254 % ЕА % 2Р96.

І!!. Корольова Н.В. Вибори Верховної Ради Автономної Республіки Крим : проблеми та реалії / Н. В. Корольова // Вісник Київського ун-ту. Юрид. науки. — К., 2003. — Вип. 52. — С. 17-20.

І І. Модернізація України — наш стратегічний вибір : Щорічне Послання Президента України до Верховної Ради України. — К., 2011. — 416 с.

І І. Назаренко Я.М. Поняття «функції Верховної Ради України» як загальноправової категорії / Я.М.Назаренко // Форум права. — 2010. — № 4. — С. 654-659 [Електронний ресурс]. — Режим досту­пу: ІіЦр://\у\у\у.пЬиу.§оу.іт/е-юигпаІ8/РР/2010-4/10іцпц2к.рс1Г.

15. Регламент Верховної Ради України, затверджений Постановою Верховної Ради України від 10 лютого 2010 року [Електронний ре­сурс]. — Режим доступу : Ьірр : // гакоп.гасіа.§оу.иа.

16. Силенко Л.М. Система «отримань і противаг» та закріплення її скла­дових в Конституції України / Л.М.Силенко // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. — 1998. — № 3. — С. 34-39.

17. Силенко Л.М. Система стримувань і противаг : теоретичні аспек- . ти / Л.М.Силенко // Вісник Запорізького юридичного інституту. —

1999. — № 4. — С. 89-97.

15. Фрицький Ю. Парламент України — Верховна Рада та його роль у реалізації законодавчої влади / Ю. Фрицький // Право України. — 2007. — № 7. — С. 3-7.

16. Чиркин В.Е. Государствоведение : [учебник] / В.Е.Чиркин. — М. : Юристі,, 2000. — 384 с.

17. РоІШсаІ Орро8Іііоп8 іп \¥езіегп Бетосгасіец / Есііі. Ьу К. Баїїі. — Ие\у Науеп; Ьопсіоп : Уаіе ІІпіу. Ргезз, 1966. — 458 р.

Лекція 11

ІНСТИТУТ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ: СТАНОВЛЕННЯ, СТАН І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ