34. Відродження олімпійських ігор сучасності

Останні Олімпійські ігри Стародавньої Греції відбулися у 393 р. н. е. Основною причиною припинення проведення ігор стала заборона християнської церкви, яка вважала ігри язичницьким ритуалом. Лише всередині ІІ тис. людство знову виявило інтерес до фізичних вправ, згадує чудові часи стародавньої Греції, закликає відновити проведення Олімпійських ігор.

Як засвідчують хроніки, у 1604 р. англійський аристократ Роберт Довер запропонував місцевим спортсменам проводити змагання, які назвав Олімпійськими іграми. У Чиппінг Кампдені вони відбуваються й досі. Були й інші спроби відновлення олімпійських ігор. Зокрема, в XIX ст. такі змагання проводилися у Швеції, Канаді, Італії, Греції та інших країнах, але вони мали місцевий характер і не стали достатньо масовими та регулярними.

Засновником сучасного олімпійського руху справедливо вважають французького педагога і громадського діяча П’єра де Кубертена. Разом із друзями-однодумцями барон Кубертен заснував у Франції «Національну лігу фізичного виховання», Спілку французьких атлетичних товариств. Він стверджував, що розвиток фізичної культури має відбуватися не шляхом воєнізованого виховання, заснованого на німецькій муштрі, а за досвідом англійців, де значна увага приділялася ігровим дисциплінам.

П’єр де Кубертен постійно був у пошуках принципово нового: виступав за шкільну реформу, прагнув вийти за рамки національних, релігійних або інших інтересів, що стримували міжнародний спортивний рух.

Барон здійснював поїздки Німеччиною, Англією, Грецією, Північною Америкою, створив «Комітет з пропаганди фізичного виховання», ставив питання про організацію серії міжнародних змагань за взірцем олімпійських ігор минувшини.

Гуманіст, педагог, людина високої культури Кубертен намагався переконати сучасників, що найбільшої шкоди світовому спорту завдає дух користолюбства, наживи, професіоналізму, який панував між представниками різних видів спорту.

Цих вад можна позбутися, започаткувавши змагання за участю людей з усіх країн, незалежно від національності, кольору шкіри та віросповідання. Зразком для проведення таких змагань мали стати Олімпійські ігри за програмою і статусом Стародавньої Греції.

25 листопада 1892 р., виступаючи в Сорбонні з нагоди 5-річчя «Французького легкоатлетичного союзу», П’єр де Кубертен запропонував відродити змагання олімпійців. Для керівництва організаційною роботою він висловив думку скликати Міжнародний атлетичний конгрес. Узяв на себе обов’язки розробити Олімпійську хартію, скласти програму Ігор, розв’язати безліч інших проблем.

Весною 1893 р. за ініціативи Кубертена було створено Комітет із підготовки установчого конгресу. Це був ще один рік боротьби, полум’яних суперечок, сумнівів і хвилювань. Але він приніс неабиякі результати.

16 червня 1894 р. у Сорбонському університеті було скликано Перший олімпійський конгрес. Йому судилося стати історичним. Делегати, а їх прибуло понад 2 тис. осіб, — представники багатьох держав світу, зокрема французи, греки, росіяни, шведи, американці, угорці, одноголосно підтримали відродження олімпійських ігор.

Через кілька днів, 23 червня 1894 р., було прийняте остаточне рішення про їх відновлення, визначено програму, ухвалено порядок проведення змагань, а також створено Міжнародний олімпійський комітет (МОК). До його складу обрали представників Аргентини, Бельгії, Великої Британії, Угорщини, Греції, Італії, Нової Зеландії, Росії, США, Франції, Чехії та Швеції.

Членом МОК серед представників інших держав став російський генерал, українець за походженням Олексій Дмитрович Бутовський, відомий на той час діяч у галузі фізичного виховання, ініціатор створення перших атлетичних клубів.

У роботі конгресу, крім О. Бутовського, брали участь царський генерал, родовитий чиновник царського двору, князь Сергій Білосельський-Білозерський, а також дворянський депутат із Києва Дмитро Меленевський.

Першим президентом новоствореної міжнародної спортивної організації було проголошено грецького письменника Дімітріоса Вікеласа, а П’єра де Кубертена — генеральним секретарем. Через два роки Вікелас відмовився від своєї почесної посади. Визначаючи роль і авторитет Кубертена, він запропонував саме його обрати президентом МОК.

Цю посаду визначний діяч міжнародного фізкультурного руху обіймав до 1925 р. Помер він у 1937 р. у Лозанні, де на той час уже було засновано штаб-квартиру олімпійського комітету. Серце Кубертена поховане в Олімпії, для відродження традицій якої він присвятив своє життя.

Кубертен уважав, що Олімпійські ігри повинні належати народам усієї планети. Його позиція знайшла підтримку у більшості членів МОК і досі вважається єдино правильною. Визначення міста, претендента на проведення Ігор, є загальною справою.

Найперший обов’язок МОК — обговорення актуальних проблем розвитку фізичної культури і спорту, розв’язання спірних питань. МОК відповідає за регулярне проведення Олімпійських ігор, їх постійне вдосконалення. Він визнає Національні олімпійські комітети, визначає місце проведення чергової Олімпіади, терміни, умови проведення церемоній відкриття та закриття фінальних змагань. Рішення про це приймається не пізніше ніж за 7 років до Ігор на власній сесії, які скликаються щороку, а в олімпійський рік — двічі.

МОК присуджує олімпійські нагороди, обирає своїх нових членів зі складу країн, які мають власні Національні комітети. Члени МОК є його представниками у своїх країнах, а не представляють країну в МОК.

Після перерви, що тривала 1503 роки, Олімпійські ігри, нарешті, вдалося відновити. Першу Олімпіаду сучасності було урочисто відкрито 6 квітня 1896 р. в Афінах. У ній узяли участь 295 спортсменів з 13 країн світу.