1.4. Планування окремих видів діяльності

Після того, як у процесі наукового супроводу етапу розробки соціального проекту на підставі досліджень визначені цілі, завдання, очікувані результати і об’єкти проекту, теоретично обґрунтовані шляхи і напрями проектної діяльності, які складають логічну модель проекту, можна приступати до наступної стадії – планування окремих видів проектної діяльності.

На думку авторів, окремим видом діяльності соціального проекту доцільно вважати найменшу структурну одиницю цієї діяльності, яка має закінчений вигляд, тобто характеризується наявністю таких ознак:

• конкретною ціллю, яка відповідає тактичній цілі проектної діяльності;

• процесом, який відповідає конкретній цілі і має визначені стадії (початок, розвиток і закінчення);

• незмінними істотними умовами діяльності, які на всіх стадіях процесу уможливлюють вимірювання і коректне порівняння показників, які є інформативними стосовно цього процесу;

• результатом, який можна виміряти.

Наприклад, не можна розглядати як окремий вид проектної діяльності один тренінг із навчання молоді навичкам відмови від куріння (хоча формально він матиме ціль, процес і результат), тому що вимірювання показників засвоєння навчальної програми до, усередині і після одного тренінгу буде недостатньо інформативним. Про це свідчить не лише педагогічний досвід і здоровий глузд, а й експериментальні дані, які доводять, що для впливу інформації валеологічного характеру на спосіб життя молодих людей одного заняття замало – потрібен навчальний курс обсягом приблизно 50 годин [18]. Отже у випадку навчання молоді навичкам відмови від куріння окремим видом проектної діяльності може бути не один тренінг, а серія тренінгів, яка задовольняє теоретичним вимогам щодо тривалості і якості навчання.

Основою планування окремих видів діяльності в межах одного соціального проекту є матеріали (дані), отримані на попередніх стадіях наукового супроводу етапу розробки проекту, – цілі, завдання, результати, об’єкти, шляхи і напрями діяльності, визначені логічною моделлю. Відповідно до кожного із завдань проекту, розробники мають обрати один або кілька окремих видів діяльності, які:

• якомога повніше й ефективніше, ніж інші можливі види діяльності, вирішуватимуть переважно саме поставлене завдання, а не якесь інше;

• не суперечитимуть за своєю формою, змістом і застосовуваними методами ідеології (стратегічній цілі) проекту, його тактичним цілям, шляхам і напрямам діяльності, передбаченим моделлю проекту;

• впливатимуть переважно на об’єкти проекту, а не на інші об’єкти соціальної роботи;

• матимуть основними своїми результатами саме очікувані результати проекту або такі проміжні, які є необхідними на шляху просування до очікуваних результатів проекту.

Прикладом визначення окремих видів діяльності може слугувати науковий супровід етапу розробки соціального проекту, ціль якого – формування у старшокласників інтернатного закладу з числа дітей-сиріт навичок самостійного життя у суспільстві [19;20]. У цьому випадку науковці Державного інституту проблем сім’ї та молоді діяли у нижчевикладений спосіб.

Очікувалося, що в результаті реалізації цього проекту випускники інтернату (основний об’єкт проекту) зможуть уникнути багатьох життєвих проблем, пов’язаних із невмінням жити самостійно в позаінтернатному середовищі. Для досягнення цілі проекту визначилися три завдання, які доцільно вирішати послідовно: надати вихованцям знання щодо навичок самостійного життя у відкритому суспільстві, яких їм бракує; сформувати у вихованців ці навички; закріпити їх шляхом набуття досвіду життя поза інтернатом. Кожен окремий вид діяльності, потрібний для вирішення цих завдань, визначався шляхом розробки логічного ланцюжку міркувань, де кожен наступний крок випливає із попереднього.

Наприклад, щоб вирішити перше завдання – надати вихованцям знання щодо навичок самостійного життя у суспільстві, яких їм бракує, – потрібно, перш за все, визначити, яких саме навичок бракує вихованцям. Для цього слід вивчити і скласти перелік основних життєвих навичок, якими володіють пересічні ровесники вихованців, які виховуються в нормальних сім’ях; вивчити і скласти перелік тих навичок, якими вже володіють вихованці; порівняти ці два переліки і визначити навички, яких вихованцям бракує. Для того щоб вивчити зазначені питання і здійснити порівняльний аналіз, потрібно запровадити спеціальне дослідження. Очевидно, що достовірно й ефективно дослідити ці питання найбільш реально соціологічними методами.

Отже, в результаті наведеного ланцюжка міркувань визначився перший окремий вид діяльності, потрібний для вирішення першого завдання проекту. Цим видом діяльності є визначення навичок самостійного життя, яких бракує вихованцям, а технологією його реалізації – соціологічне дослідження основних життєвих навичок старшокласників з числа дітей-сиріт – вихованців інтернатів^. За такою ж методикою визначені й інші окремі види діяльності, потрібні для вирішення першого із завдань цього проекту (табл. 1.4.1).

Таблиця 1.4.1

Окремі види діяльності і технології їх реалізації, які потрібні для вирішення першого завдання проекту формування у старшокласників інтернатного закладу з числа

дітей-сиріт навичок самостійного життя у суспільстві

Завдання	Окремі види діяльності	Технології (методики, методи) реалізації
Надати вихованцям знання щодо навичок самостійного життя у відкритому суспільстві, яких їм бракує	Визначення навичок, яких бракує вихованцям	Соціологічне дослідження
	Визначення змісту навчання	Розробка плану-проспекту навчального посібника
	Створення навчального матеріалу	Розробка навчального посібника Апробація навчального посібника в цільовій аудиторії Видання навчального посібника потрібним накладом
	Забезпечення доступу вихованців до навчальних матеріалів	Надання бібліотеці інтернату потрібної кількості примірників навчального посібника Інформування вихованців про наявність навчального посібника в бібліотеці інтернату

При визначенні за схожою методикою окремих видів діяльності, потрібних для вирішення другого завдання цього проекту, розробники виявили потребу у проведенні практичних занять (тренінгів), в ході яких вихованці інтернатів опановуватимуть потрібними навичками. Для цього потрібен персонал, який здійснюватиме тренінги. Але, як це зазвичай буває в більшості адресних соціальних проектів, виявився брак підготовленого персоналу, який мав би одночасно володіти технологією проведення тренінгів взагалі; бути добре обізнаним із навчальними матеріалами, створеними в ході вирішення першого завдання проекту; достатньо розуміти психологічні особливості об’єкта проекту, аби організувати ефективний вплив на вихованців інтернатів для прищеплення їм потрібних навичок. Звідси виникла потреба у спеціальній підготовці персоналу, тобто з’явився ще один об’єкт цього проекту – тренери. По відношенню до основного об’єкта – вихованців, тренери виступають у проекті як об'єкт другого порядку, стосовно якого також мають бути визначені окремі види діяльності, необхідні для вирішення другого завдання цього проекту (табл. 1.4.2).

Таблиця 1.4.2

Окремі види діяльності і технології їх реалізації, які потрібні для вирішення другого завдання проекту формування у старшокласників інтернатного закладу з числа

дітей-сиріт навичок самостійного життя у суспільстві

Завдання	Окремі види діяльності	Технології (методики, методи) реалізації
Сформувати у вихованців навички самостійного життя у відкритому суспільстві, яких їм бракує	Створення тренінг-курсу із розвитку навичок самостійного життя	Розробка тренінгу-курсу Апробація тренінгу-курсу в цільовій аудиторії
	Підготовка тренерів	Підбір тренерів Навчання тренерів Сертифікація тренерів
	Реалізація тренінг-курсу в цільовій аудиторії клієнтів проекту	Проведення тренінгів із вихованцями інтернату

При визначенні за схожою методикою окремих видів діяльності, потрібних для вирішення третього завдання цього проекту, розробники виявили потребу у створенні позаінтернатного середовища, де вихованці інтернатів могли б закріпити навички, отримані в ході тренінг-курсу, набути досвіду їх застосування в сімейному оточенні. Теорія і практика соціальної роботи в Україні і за кордоном доводять, що найбільш прийнятним середовищем, в даному випадку, може бути прийомна сім’я тимчасового перебування. Для створення таких сімей потрібно готувати прийомних батьків, соціальних працівників, які здійснюватимуть соціальний супровід, державних службовців, які забезпечать функціонування сімей у чинному правовому полі. Тобто з’являються ще кілька об’єктів цього проекту (батьки, працівники, службовці), які стосовно основного об’єкта – вихованців, виступають в проекті як об'єкти другого порядку, стосовно яких також мають бути визначені окремі види діяльності, необхідні для вирішення третього завдання проекту (табл. 1.4.3).

Таблиця 1.4.3

Окремі види діяльності і технології їх реалізації, які потрібні для вирішення третього завдання проекту формування у старшокласників інтернатного закладу з числа

дітей-сиріт навичок самостійного життя у суспільстві

Завдання	Окремі види діяльності	Технології (методики, методи) реалізації
Закріпити навички самостійного життя у суспільстві шляхом набуття досвіду життя поза інтернатом	Пошук потенційних прийомних батьків для сімей тимчасового перебування	Рекламна кампанія
	Підготовка прийомних батьків	Добір прийомних батьків Навчання прийомних батьків
	Легалізація прийомних сімей тимчасового перебування	Підготовка документів Затвердження документів на рівні місцевих органів влади
	Організація функціонування прийомних сімей тимчасового перебування	Забезпечення виконання матеріально-технічних і фінансових умов функціонування прийомних сімей тимчасового перебування Розміщення вихованців інтернатів у прийомних сім’ях
	Соціальний супровід прийомних сімей тимчасового перебування	Навчання соціальних працівників Розробка індивідуальних планів соціального супроводу для кожного вихованця інтернату Практичне здійснення соціального супроводу прийомних сімей тимчасового перебування протягом всього часу їх функціонування

Як видно з цього прикладу, плануючи окремі види діяльності в проекті, розробники виходили із завдань, узгоджували заплановану діяльність із ідеологією, ціллю і очікуваним результатом проекту, обирали види діяльності таким чином, щоб врахувати не тільки потреби клієнтів (об’єкта першого порядку), а й необхідність роботи із тими цільовими групами, які в ході розробки проекту визначились як об’єкти другого порядку стосовно дітей-сиріт з числа старшокласників інтернату.

Наступний приклад із практики роботи Державного інституту проблем сім’ї та молоді показує весь процес наукового супроводу етапу розробки конкретного соціального проекту, починаючи із визначення цілі і закінчуючи плануванням окремих видів діяльності.

Так, у ході наукового супроводу етапу розробки соціального проекту із створення дружньої для молоді клініки (ДМК), першим кроком було визначення цілей та завдань проекту. Узагальнена мета, яка зазвичай декларується в подібних проектах, – зменшення захворювань, що передаються статевим шляхом (ЗПСШ), серед молоді певного адміністративно-територіального утворення, була розподілена розробниками на кілька конкретних завдань:

• створення клініки, де молоді люди зможуть одержувати конфіденційні безкоштовні консультативні і медичні послуги стосовно ЗПСШ;

• підготовка медичного персоналу, здатного дружньо ставитися до молоді;

• підготовка соціальних працівників і волонтерів, здатних проводити просвітницьку роботу стосовно профілактики ЗПСШ серед окремих груп і клієнтів.

Об’єктом діяльності були обрані молоді люди віком 14–17 років. Обґрунтовувався цей вибір такими міркуваннями:

• за даними соціологічних досліджень, на вікову категорію 14–17-річних припадає найбільше випадків початку статевих контактів, порівняно з молодшими і, водночас, у неї найменше знань щодо небезпеки інфікування порівняно зі старшими віковими категоріями (інформація стосовно ЗПСШ отримується з випадкових джерел, найчастіше від ровесників, вона не достовірна, зумовлює хибну поведінку). Це створює найбільший ризик захворювань;

• підлітки, як правило, більше соромляться звертатися до батьків і лікарів з приводу статевих захворювань, ніж повнолітні молоді люди;

• до досягнення 18 років діти не можуть самостійно користуватися поліклініками для дорослих, а звертання в підліткові поліклініки (кабінети) за місцем проживання зазвичай тягне інформування батьків, потребує їхньої присутності на прийомі лікаря, чого діти бояться, соромляться, намагаються уникнути;

• більшість 14–17-річних підлітків не мають достатньо коштів для звертання в комерційні лікувальні заклади.

З викладених причин вікова категорія 14–17-річних найбільш ризикована з точки зору інфікування, імовірності самолікування і відповідних негативних наслідків, тому саме їй, у першу чергу, потрібна дружня медична допомога.

Теорії змін, застосовані в проекті, розробники побудували на такий гіпотезі: якщо молодим людям, які мають нез’ясовані питання або реальні проблеми стосовно свого здоров’я, буде забезпечена можливість вільного, конфіденційного і зручного (дружнього) доступу до кваліфікованих консультацій і практичної медичної допомоги, кількість випадків ЗПСШ зменшиться.

Для того, щоб реалізувати цю загальну гіпотезу на практиці, передбачили низку шляхів (напрямів) діяльності, які (за умови повного і якісного виконання) відповідно до теорії впровадження забезпечать бажаний результат. Ці напрями діяльності, визначені логічною моделлю проекту, розподілили на такі, що об’єднані спільними гіпотезами теорії впровадження. Сформулювали такі основні гіпотези теорії впровадження: