ДЕРЖАВНИЙ ЦЕНТР СОЦІАЛЬНИХ СЛУЖБ ДЛЯ МОЛОДІ

ДЕРЖАВНИЙ ІНСТИТУТ ПРОБЛЕМ СІМ’Ї ТА МОЛОДІ

Науковий супровід, моніторинг та оцінКА ефективності

соціальних проектів

Київ 2002

Автори

О. О. Яременко, канд. екон. наук (керівник авт. кол.),

О.Р. Артюх, О. М. Балакірєва, канд. соціол. наук, О. В. Вакуленко, канд. пед. наук, М. Ю. Варбан, канд. психол. наук, Н. М. Комарова, канд. екон. наук, Р. Я. Левін, канд. пед. наук, І. В. Пєша, канд. пед. наук

Рецензенти

В.О. Соболєв, д-р соціол. наук

М.О. Шульга, д-р соціол. наук

Редактор М. М. Ілляш

Рекомендовано до друку вченою радою Державного інституту проблем сім’ї та молоді (протокол № 3(23) від 18 вересня 2002 р.).

Н	Науковий супровід, моніторинг та оцінка ефективності соціальних проектів / О. О. Яременко, О. Р. Артюх, О. М. Балакірєва та ін. – К.: Державний центр соціальних служб для молоді, Державний ін-т проблем сім’ї та молоді, 2002. – 124 с.

ISBN...ДІПСМ

ISBN 966—7815—25—0

У книзі розглядаються проблеми наукового супроводу соціальних проектів, які розробляються і впроваджуються останніми роками на користь різних цільових груп – об`єктів соціальної роботи в Україні. Окреслюються основи наукового супроводу на етапі розробки і на етапі реалізації проектів, описується процес оцінки ефективності проектів у цілому і окремих видів проектної діяльності, моніторингу як технології комплексного наукового супроводу соціальних проектів.

Видання розраховано на науковців, спеціалістів системи центрів соціальних служб для молоді і організацій, які здійснюють реалізацію соціальних проектів, лідерів громадських організацій, викладачів, студентів вищих навчальних закладів, державних службовців.

УДК...

ББК...

© Державний центр соціальних служб для молоді, 2002

© О. О. Яременко, О. Р. Артюх, О. М. Балакірєва та ін., 2002

ISBN...

ISBN 966—7815—25—0

Зміст

Вступ …………………………….......................................................................	4
1. Науковий супровід розробки соціального проекту……….....................	7
1.1. Визначення цілей, завдань і результатів..........................................	7
1.2. Вибір об'єктів......................................................................................	21
1.3. Теоретичне обґрунтування діяльності..............................................	26
1.4. Планування окремих видів діяльності..............................................	35
1.5. Визначення ресурсів…………...........................................................	46
2. Науковий супровід реалізації соціального проекту..............................	55
2.1. Складові наукового супроводу на етапі реалізації соціальних проектів.....................................................................................................	55
2.2. Визначення стратегії і планування наукового супроводу..............	58
2.3. Методи збору даних..........................................................................	61
2.4. Оцінка як складова наукового супроводу...............................	79
3. Оцінка ефективності конкретного соціального проекту....................	94
3.1. Міркування щодо критеріїв ефективності соціальних проектів	95
3.2. Методи оцінки та джерела отримання інформації………………	105
3.3. Оцінка економічної ефективності як аргумент для продовження та розвитку проекту………………………………………………….	109
4. Моніторинг соціальних проектів як технологія комплексного наукового супроводу...............................................................................................	116
Післямова………………………………………………………………………	132
Список використаної літератури………………………………………..….	134

Вступ

Нові потреби соціальної сфери, що виникли в Україні протягом останніх 10 – 12 років, викликали появу численних соціальних проектів, спрямованих на різні об’єкти соціальної роботи (цільові групи соціально незахищених, маргінальних, людей з відхиленнями поведінки тощо), в першу чергу в системі центрів соціальних служб для молоді.

Розробка і впровадження таких проектів ставить перед організаторами і практичними соціальними працівниками низку запитань, відповідей на які не може дати попередній досвід, особливо коли йдеться про подолання негативних наслідків поширення таких нових для України суспільних явищ, як, наприклад, безпритульні діти, ін’єкційні наркомани, жінки секс-бізнесу, безробіття тощо. Адже декотрих соціальних проблем в країні взагалі не існувало раніше, декотрі були поширені значно менше і для їх вирішення застосовувалися переважно репресивні методи, несумісні із сучасними принципами соціальної роботи.

За цих умов особливого значення набувають наукові дослідження згаданих явищ. Ці дослідження найбільш ефективно здійснюються в процесі наукового супроводу конкретних соціальних проектів.

Науковий супровід соціальних проектів – це спеціально організований процес, в ході якого відбуваються:

• збір інформації стосовно вихідної ситуації і різних аспектів майбутньої діяльності в проекті;

• аналіз одержаної інформації і визначення на цій підставі цілей і завдань проекту, вибір об’єктів і теоретичної основи проектної діяльності, планування стратегії, технологій, форм і методів діяльності, прогнозування очікуваних результатів;

• моніторинг і оцінка проектної діяльності, які дають підстави для прийняття управлінських рішень стосовно коригування, при потребі, цієї діяльності в ході проекту для досягнення очікуваних результатів, а також визначення ефективності проекту в цілому і окремих видів діяльності в його складі.

Починаючись від зародження ідеї створення проекту для розв’язання певної соціальної проблеми, безперервно триваючи протягом усього процесу впровадження проекту і припиняючись лише після кінцевої оцінки ефективності реалізованого проекту, науковий супровід дає можливість об’єктивного вибору оптимальних шляхів і засобів діяльності, уникнення (коригування) помилкових рішень і зайвого витрачання ресурсів.

Слід зазначити, що науковий супровід поки що не став невід’ємною частиною більшості вітчизняних соціальних проектів, ця робота перебуває на початковому етапі. Певною мірою це наслідок традицій розбудови загальнонаціональних соціальних програм з вельми узагальненими цілями, багатьма об’єктами і напрямами діяльності, декларованими масштабними результатами, які важко піддавалися об’єктивним вимірюванням. Але з поширенням практики адресних соціальних проектів на користь конкретних цільових груп клієнтів соціальної роботи, ситуація змінюється. Про це свідчить практика роботи центрів соціальних служб для молоді, які останніми роками все більше зосереджуються на конкретно локалізованих програмах і проектах, котрим притаманні визначені цілі і реалістичні результати. Природно, така ситуація висуває нові вимоги до планування і реалізації соціальних проектів, задовольнити які неможливо без наукового супроводу. Відповідно стає актуальним опанування соціальними працівниками теоретичних і практичних засад наукового супроводу як невід’ємної частини будь-яких соціальних проектів.

Матеріали, пропоновані читачам цього видання, віддзеркалюють поки що перший вітчизняний досвід наукового супроводу кількох соціальних проектів і, природно, не претендують на вичерпну повноту опису проблеми, але вони зосереджені на найбільш актуальних її аспектах і тих питаннях, які відповідають потребам практичних соціальних працівників. При підготовці цих матеріалів були використані результати чотирьох тренінгів із проблем наукового супроводу, моніторингу, оцінки ефективності, у тому числі й оцінки економічної ефективності соціальних проектів, проведених Державним інститутом проблем сім`ї та молоді на замовлення Державного центру соціальних служб для молоді для штатних працівників системи центрів соціальних служб для молоді України.

Видання підготовлено авторським колективом у складі: О.Р. Артюх (підрозділ 3.1); О. М. Балакірєва, канд. соціол. наук (підрозділ 3.2); О. В. Вакуленко, канд. пед. наук (підрозділ 1.1); М. Ю. Варбан, канд. психол. наук (підрозділ 3.3); Н. М. Комарова, канд. екон. наук (підрозділ 1.2); Р. Я. Левін, канд. пед. наук (підрозділи 1.3, 1.5); І. В. Пєша, канд. пед. наук (підрозділ 1.4); О. О. Яременко, канд. екон. наук (вступ; післямова; розділи 2, 4).

1. Науковий супровід розробки соціального проекту

Науковий супровід, на думку авторів, є частиною більш широкого поля діяльності стосовно соціальних проектів і програм – їх наукового забезпечення. Наукове забезпечення соціальних проектів та/або програм ми розуміємо як комплекс спеціально організованих заходів, спрямованих на всебічне застосування наукового підходу до розробки і реалізації соціальних проектів/програм.

Науковий супровід соціальних проектів та/або програм – це, на думку авторів, наукова діяльність, що являє собою багатосторонній процес із використанням наукових методів збору, обробки, систематизації, аналізу і узагальнення даних стосовно цілей, завдань, об’єктів, теоретичної основи, ресурсів, процесів, результатів проектної/програмної діяльності.

Науковий супровід соціального проекту має бути перманентним процесом, невід’ємною складовою самого проекту. Оскільки зміст проектної діяльності відрізняється на етапі розробки і на етапі впровадження, так само відрізняється зміст наукового супроводу на цих етапах.

Науковий супровід соціального проекту на етапі розробки може включати багато різних напрямів діяльності, пов’язаних із аналізом вихідної ситуації, соціальним плануванням, проектуванням, прогнозуванням тощо. Але основними необхідними діями на цьому етапі є, як мінімум, визначення цілей і завдань проекту та результатів, які від нього очікуються; вибір об'єктів, на які переважно спрямовуватимуться зусилля проекту; визначення логічної моделі проекту (теоретичної основи діяльності), завдяки якій мають бути досягнуті результати проекту; передбачення доцільності окремих видів діяльності в межах проекту; процедур вихідної (базової) оцінки та розробки відповідних індикаторів; обґрунтування ресурсів, потрібних для реалізації проекту.

1.1. Визначення цілей, завдань і результатів

У практиці роботи соціальних працівників постійно виникає потреба обговорювати окремі види діяльності або соціальні проекти і програми в цілому, оперуючи категоріями цілей, завдань і результатів. При цьому досить часто виникає плутанина, коли співрозмовники описують різні категорії схожими формулюваннями. Аби уникнути непорозумінь і досягти визначеності у використанні понятійного апарату, що має першочергове значення для учасників команди, яка розробляє будь-який соціальний проект, слід чітко уявляти спільне і особливе цих трьох понять. Таке уявлення дає змогу розробникам проекту не тільки домовитися стосовно термінологічної ідентичності понять, а й повніше зрозуміти сутність зазначених категорій. Це розуміння веде, у свою чергу, до більш реалістичного планування діяльності (висування цілей і завдань), коли розробники одразу передбачають певні припущення стосовно очікуваної відповідності діяльності та її наслідків (результатів).

Якщо звернутися до глосарія книги “Основи менеджменту” [1], яка витримала три видання і стала класичною для цілого покоління американських бізнесменів, можна знайти таке визначення: “Цілі (objectives) – в організації – це конкретні кінцеві стани або шукані результати, яких бажала б добитися група, працюючи разом” Як видно із цитати, ціль у даному випадку майже ототожнена із результатом, хоча насправді ціль є лише уявленням розробників стосовно очікуваного результату.

Отже, якщо зупинитися лише на цьому (майже класичному) визначенні із глосарія, не беручи до уваги контексту і коментарю з інших місць цієї ж книги стосовно пари категорій “ціль–результат”, а також обов’язкового коментарю з інших джерел щодо змісту та ієрархічної структури поняття цілі, можна зробити суттєвішу помилку при визначенні цілі конкретного соціального проекту.

Аби уникнути можливих непорозумінь, слід взяти до уваги теоретичні засади визначення цілей будь-якої діяльності. Згідно з ними, ціль (або мета) є ідеальним уявленням про результат майбутньої діяльності [2]. Тобто ціль не є абсолютним передбаченням практичного результату, не ототожнюється із ним повною мірою. Ціль лише відображує міркування розробників щодо того, яким в ідеалі мав би бути результат діяльності. Досягнути такого ідеалу повністю практично неможливо, але він визначає той рівень, еталон, якого має прагнути діяльність. Отже очікуваний результат проектної діяльності на практиці досягатиметься з певним припущенням стосовно висунутої цілі і, очевидно, чим більш ефективним буде проект, тим більше отриманий результат наблизиться до цілі.

Таке теоретичне уявлення щодо цілі будь-якої діяльності на практиці трансформується в поняття подвійності цілі. Це означає, що ціль може формулюватися на двох рівнях – стратегічному і тактичному.

Стратегічна ціль висувається для тривалої і комплексної діяльності, яка потребує значних зусиль і ресурсів. Вона являє собою те ідеальне уявлення про результат, про яке йшлося вище. Така ціль може визначатися для тривалих соціальних проектів і програм (наприклад, національного рівня), добре забезпечених усіма видами ресурсів (фінансових, матеріально-технічних, нормативно-правових, науково-методичних, кадрових, інформаційних тощо), розрахованих на вагомий соціальний ефект. Передбачається, що вірно визначена стратегічна ціль приведе, за умов ефективної діяльності, до вагомого результату, наближеного до того ідеалу, який мався на увазі при формулюванні цілі. Стратегічна ціль, як правило, не може висуватися для короткотермінових і малопотужних проектів, тим більше для окремих видів проектної діяльності.

Тактична ціль – це меншою мірою ідеалізоване, ніж у попередньому випадку, і більшою мірою конкретизоване уявлення розробників проекту щодо того, який вигляд матиме кінцевий результат проекту або окремого виду діяльності^. На практиці це означає, що кожен окремий вид діяльності, що планується, повинен мати власну конкретну ціль.

Шляхи досягнення тактичної цілі проекту або окремих видів проектної діяльності можна визначити як завдання.

Узалежності від специфічних характеристик проектної діяльності, цілі і завдання можуть структуруватися у двох вимірах – часовому та об’єктному. В часовому вимірі цілі/завдання можуть розподілятися на вихідні, проміжні та кінцеві. В об’єктному вимірі цілі/завдання можуть розподілятися у зв’язку з істотними характеристиками цільових груп, які становлять об’єкт проектної діяльності, – місцями проживання, роботи, навчання, особливостями віку, статі, способу життя, стану здоров’я, причетністю до певних соціальних груп тощо.

Чітке й обґрунтоване визначення цілей і завдань соціального проекту корисне:

• для самих розробників, тому що показує головні напрями концентрації зусиль і ресурсів проекту, запобігає зміщенню пріоритетів на другорядну діяльність;

• для набувачів допомоги (об’єктів проекту), тому що висвітлює орієнтири, до яких вони мають рухатись у спільній роботі із розробниками і реалізаторами проекту;

• для суспільства, тому що забезпечує передумови прозорості і гласності для формування об’єктивної громадської думки стосовно проекту;

• для всіх вищезазначених учасників проекту і суспільства в цілому, тому що створює еталони для оцінювання результатів проекту.

Розробляючи цілі і завдання соціального проекту (як у цілому, так і для окремих напрямів, етапів та видів діяльності), слід дотримуватися певних вимог до них та рекомендацій щодо формулювання [3].

Вимоги до цілей/завдань. Цілі і завдання повинні:

• бути зрозумілими для всіх, хто працюватиме для їх досягнення;

• бути реалістичними (такими, що можна досягнути завдяки передбаченим зусиллям), але не легкими чи дрібними (такими, що можна досягнути, не докладаючи суттєвих зусиль);

• бути досяжними в межах запланованого ліміту часу;

• забезпечувати відчутно більший ефект від витрачених часу, зусиль і ресурсів у порівнянні з іншими можливими цілями/завданнями;

• виключати або мінімізувати можливість подвійної або невизначеної відповідальності за результати спільної діяльності учасників;

• узгоджуватися із основними принципами і методами наукової організації праці;

• не викликати конфліктів усередині проекту та із зовнішнім оточенням (бути погодженими із усіма співвиконавцями), збігатися з інтересами учасників проекту (бути погодженими з усіма виконавцями в особистих співбесідах);

• бути зафіксованими документально.

Рекомендації щодо формулювання завдань^. Речення, що формулює ціль/завдання, повинно починатися із дієслова в неозначеній формі, яке характеризує дію, що виконуватиметься (наприклад, допомагати, удосконалити, навчити, сприяти, збільшити тощо). За змістом, це речення має відображати такі основні положення:

• конкретизувати очікуваний результат (наприклад, навчити навичкам відмови від куріння);

• конкретизувати об’єкт (наприклад, навчити дітей навичкам відмови від куріння);

• конкретизувати термін досягнення цілі (наприклад, навчити за три місяці дітей навичкам відмови від куріння);

• конкретизувати зусилля, що плануються, – шляхи, засоби, обсяги тощо (наприклад, навчити протягом тримісячного тренінг-курсу із валеології учнів школи №1, які мають досвід куріння, навичкам відмови від нього);

• конкретизувати, в тих випадках, коли це можливо, кількісні характеристики результату, що очікується, які підтвердять досягнення цілі/вирішення завдання (наприклад, навчити протягом тримісячного тренінг-курсу із валеології 30 учнів школи №1, які мають досвід куріння, навичкам відмови від нього);

• конкретизувати, що і коли має бути зроблено, не деталізуючи, як і чому це має бути зроблено. Тобто не слід вказувати причини діяльності і методи, що застосовуватимуться (наприклад, невірним буде формулювання: “Навчити на уроках із валеології протягом тримісячного тренінг-курсу із аутотренінгу та групової психопрофілактики 30 учнів школи №1, які мають досвід куріння, навичкам відмови, тому що це шкодить їхньому здоров’ю”). Підкреслені частини речення містять зайву, в даному випадку, інформацію).

Крім того, зміст розробленого формулювання не може суперечити функціями тих учасників проекту, які безпосередньо працюватимуть для досягнення цілі/вирішення завдання. Наприклад, не можна висувати завдання на кшталт “Навчити валеологічним навичкам...”, якщо серед учасників проекту немає відповідних фахівців. У такому разі іншими завданнями цього ж проекту має бути передбачена спеціальна підготовка учасників проекту або залучення потрібних співвиконавців.

Процес визначення цілей/завдань соціального проекту ґрунтується на всебічному вивченні вихідної ситуації. Для цього організується спеціальне дослідження, в ході якого застосовуються різні методи, переважно з арсеналу соціологічних, в тому числі й такі, які зазвичай використовуються в соціальній роботі [4]. Зважаючи на важливість вибору методів, відповідно до специфіки дослідження, вони розглядаються окремо (підрозділ 2.3).

Слід зауважити, що науковий підхід до обґрунтування і вибору цілей/завдань соціальних проектів і, відповідно, передбачення результатів діяльності, має значно більше прикладне значення, ніж інколи вважають організатори і практикуючі соціальні працівники. Так, деякі соціальні проекти, організатори яких не приділяють належної уваги якісному науковому супроводу на етапі розробки, характеризуються недостатньо зрозумілими, нечітко визначеними цілями або недостатньо конкретизованими і реалістичними завданнями. Інколи висувається занадто багато завдань, які, певною мірою, суперечать одне одному, частина з них не відповідає можливостям і функціям персоналу проекту.

Ці міркування добре ілюструють кілька прикладів із практики роботи Державного інституту проблем сім’ї та молоді, які аналізуються нижче. Перші три приклади стосуються того варіанта, коли організатори проектів звернулися до наукового супроводу із певним запізненням, тобто вже на етапі реалізації проекту. Найчастіше таке буває, коли через деякий час існування проекту виникає потреба оцінювання діяльності. Аналіз цих випадків показує необхідність штучно “повернутися назад” до етапу розробки проекту, тобто певною мірою скоригувати цілі або завдання, потрібні ресурси або обсяг діяльності, інші істотні характеристики проекту. Останні два приклади стосуються того варіанта, коли науковий супровід здійснювався на етапі розробки проекту, і в цьому разі проблеми корекції цілей/завдань у ході реалізації проекту не виникало.

Перший приклад – неповна узгодженість завдань (і, відповідно, очікуваних результатів) із процесами, завдяки яким ці результати мають бути досягнуті. Один із соціальних проектів^*, розрахованих на покращення становища бездоглядних дітей в одному з українських міст завдяки соціальній роботі, переважно на громадських засадах, мав такі завдання:

• сформувати систему надання волонтерами консультативної та соціально-педагогічної допомоги бездоглядним дітям з перспективою мотивації зміни їхнього способу життя на більш безпечний;

• формувати у “дітей вулиці” стереотипи соціально позитивної поведінки;

• надавати юридичну, психологічну, правову, матеріальну та інформаційну допомогу дітям та підліткам, які знаходяться на роздоріжжі невирішених проблем;

• проводити профілактичні заходи з метою запобігання проблемам, які призводять до бездоглядності дітей;

• здійснювати ресоціалізацію дітей з проблемних сімей;

• з’ясувати причини та мотивації поведінки дітей, які пішли з дому, інтернату;

• з’ясувати потреби та можливості надання соціальної підтримки;

• створити систему впливу на дітей, які більшість свого часу перебувають на вулиці, шляхом створення альтернативних моделей для позитивної зміни ними свого життя та становища.

Розробники передбачали вирішити ці завдання завдяки таким діям:

• волонтери консультують “дітей вулиці”;

• волонтери надають “дітям вулиці” соціально-педагогічну допомогу;

• консультації та соціально-педагогічна допомога волонтерів утверджують у дітей мотивацію щодо зміни їхнього способу життя на більш безпечний;

• діти змінюють свій спосіб життя на більш безпечний;

• волонтери надають юридичну, психологічну, правову, матеріальну та інформаційну допомогу дітям та підліткам, які знаходяться на роздоріжжі невирішених проблем, тобто тим, які поки що не стали “дітьми вулиці”;

• волонтери проводять профілактичні заходи з метою запобігання проблемам, які призводять до бездоглядності дітей;

• волонтери здійснюють ресоціалізацію дітей з проблемних сімей;

• волонтери з’ясовують причини та мотивації поведінки дітей, які пішли з дому, інтернату;

• волонтери з’ясовують потреби та можливості надання соціальної підтримки;

• створюється система впливу на дітей, які більшість свого часу перебувають на вулиці, шляхом пропозиції альтернативних моделей для позитивної зміни ними свого життя та становища.

Зіставлення завдань і дій поставило кілька запитань. Так, якщо перші дві дії (консультування і надання соціально-педагогічної допомоги) цілком реально здійснити силами волонтерів, реальність досягнення результативності третього процесу внаслідок двох перших (зміна мотивації дітей щодо звичного способу життя) викликає певний сумнів. Адже зміна мотивації стосовно поведінки є складним психологічним процесом, який зазнає багатьох впливів, деякі з яких ще й досі не повністю вивчені психологією розвитку людини. Методики втручання передбачають у цих випадках складний, професійно організований вплив досвідченого соціального працівника або психолога, що володіє широким арсеналом методів і засобів різних типів терапії, опанувати якими вкрай проблематично без належної фахової підготовки. Очевидно, що досягти такої ефективності втручання, щоб діти змінили свій спосіб життя на більш безпечний і, тим більше, щоб у них сформувалися сталі стереотипи соціально-позитивної поведінки (четвертий і п’ятий процеси) досить складно силами самих волонтерів. Тобто здійснення другого з переліку завдань (формувати у “дітей вулиці” стереотипи соціально-позитивної поведінки) стає проблематичним, якщо не залучити до роботи фахівців. Якщо ж будуть залучені фахівці, які працюватимуть на платній основі, то не буде дотриманий один з наріжних принципів виконання проекту – діяльність на громадських засадах. Очевидно, що функції волонтерів у проекті занадто ускладнені. Для реального здійснення низки запланованих процесів, проблематично обійтись без підтримки досить потужної соціальної інституції, фахівці якої допомагали б волонтерам, навчали б їх і самі виконували найбільш складні види робіт.

Таким чином, аналіз відповідності завдань і дій вказує, в даному випадку, на необхідність корекції завдань або умов і методів діяльності чи, можливо, залучення додаткових ресурсів. Якщо не скоригувати деякі із складових проекту, він може суттєво втратити реалістичність.

Недостатня обґрунтованість формулювань деяких із завдань на етапі розробки проекту, зумовила ще один різновид труднощів на етапі реалізації. Це проблеми, пов’язані із демонстрацією результатів діяльності. Так, результати реалізації проекту за підсумками року можливо було викласти переважно в якісно-оціночному, а не кількісному вимірі. Але такі формулювання результатів, як зменшення кількості бездоглядних дітей; створення “банку одягу” та пунктів підтримки бездоглядних дітей; надання допомоги дітям, які звернулися за допомогою тощо, не повністю переконують щодо ефективності діяльності, з причин відсутності конкретики і перенасичення загальними фразами (наприклад, забезпечення основних потреб багатьох бездоглядних дітей та їх адаптація в суспільстві шляхом надання психологічної, інформаційної допомоги; залучення дітей до суспільної діяльності, проведення громадських заходів; налагодження зв’язків дитини з родиною, школою, оточенням та залучення дитини до розв’язання конфлікту, який виник у неї з ними; підвищення освітнього рівня “дітей вулиці” та запобігання поширенню даного явища в суспільстві тощо). Крім того, у тих, хто оцінюватиме результати діяльності, може скластися враження, що успіхи проекту часом стосуються не стільки зміни становища клієнтів, скільки змін, що сталися з персоналом проекту та самим проектом (наприклад, підвищення рівня організаційної роботи волонтерів; освоєння нових форм та методик вуличної соціальної роботи з підлітками та молоддю груп ризику, охоплення віддалених мікрорайонів консультативною допомогою тощо). Притому, слід зауважити, що практична соціальна робота, виконана волонтерами протягом року реалізації проекту, була безумовно корисною, мала цілу низку позитивних наслідків і конкретних результатів, хоча й не всі вони були чітко сформульовані й передбачені на етапі розробки проекту.

Наведений приклад наочно демонструє, що відсутність наукового супроводу на етапі розробки проекту потягнула певні неточності у визначенні і формулюванні завдань, певну неузгодженість з ними процесів, що були заплановані, унеможливила переконливість демонстрації результатів після року роботи^*. Останнє неприємне тим, що впливові структури і члени суспільства (преса, політики, посадовці, що приймають рішення) можуть відчувати розчарування від невиправданих очікувань стосовно змін поведінки цільової групі клієнтів, на яку був спрямований проект, хоча насправді результати проекту можуть бути загалом задовільними. За умов наукового супроводу етапу розробки проекту, визначення цілей/завдань і очікуваних результатів було б здійснено таким чином, щоб передбачити узгоджені процеси щодо їх досягнення та об’єктивні показники і процедури оцінювання.

Другий приклад демонструє ситуацію, коли недостатня визначеність цілей і завдань проекту тягне невизначеність процесів і очікуваних результатів. У практиці зустрічаються випадки, коли соціальні проекти діють досить тривалий час, забезпечуються ресурсами, відбувається конкретна робота з клієнтами, але внаслідок відсутності або нечіткого формулювання цілей і завдань, персонал зосереджений на процесах проекту, а не на результатах. Виконавці в такій ситуації характеризують проект і визначають його цілі показниками і описами кількості клієнтів, що мають бути охоплені діяльністю, видами послуг та методиками їх надання тощо. Тобто для безпосередніх виконавців цілями стають самі процеси проведення заходів, а показники якісних змін становища конкретних клієнтів втрачають значення головних орієнтирів і критеріїв. Так, в одному з міст країни кілька років тому був профінансований соціальний проект “Вулична соціальна робота”, частиною ресурсного забезпечення якого була оплата праці вуличних соціальних педагогів. Ціль їхньої діяльності полягала у проведенні соціально-профілактичної роботи серед підлітків, молоді на вулицях міста. Ця ціль була недостатньо конкретизована і деталізована завданнями, відповідно – не були чітко сформульовані очікувані результати і процеси, завдяки яким вони досягатимуться. Тому соціальні педагоги, які здійснювали практичну вуличну роботу, добре знали, скільки дітей перебуває під їхньою “опікою”, як потрібно працювати з цими дітьми, але не могли сформулювати цілі своєї праці в проекті. У більшості вони розуміли ціль як наявність зайнятості дітей суспільно прийнятною діяльністю, тобто як процес. Ці вуличні соціальні педагоги виконували великий обсяг корисної роботи, але були зосереджені, в першу чергу, на конкретних питаннях розпорядку роботи, методів і ресурсів діяльності, не підпорядковуючи її визначеним профілактичним цілям. Не чітко уявляючи, до яких результатів слід прагнути, вони вимушені були застосовувати інтуїтивний, а не аналітичний підхід до реалізації проекту, приділяти увагу передовсім формулюванню видів діяльності, а не визначенню її завдань. Працівники забезпечили зайнятість дітей (тобто ціль проекту в їхньому розумінні), але важливіші цілі, яких можливо було б досягти шляхом забезпечення зайнятості, залишилися неусвідомленими і поза увагою персоналу. За умов наукового обґрунтування цього проекту, такими цілями могли б бути визначені ті, що ведуть до стійкого профілактичного ефекту, в тому числі й після припинення роботи з клієнтами (наприклад, сформувати потяги, потреби, стійку мотивацію, сталий стереотип зайнятості улюбленою справою у вільний час самостійно або в малих групах). Якщо були б конкретизовані такі цілі (очікувані результати, система оцінки), вони, відповідно, зумовили б і методику роботи, і найбільш доцільні місця концентрації зусиль і ресурсів і, головне, окреслили б напрям і перспективу розвитку проекту. Тобто персонал діяв би не інтуїтивно, а планував й аналізував діяльність, маючи на увазі потребу досягти визначеного результату, який можна оцінити об’єктивними вимірюваннями.

Третій приклад – невизначеність пріоритетів в ієрархії цілей/завдань, яка може вести до неочікуваних результатів. За відсутності наукового супроводу на етапі розробки, соціальний проект може містити кілька цілей, начебто близьких за змістом, але таких, що стосуються різних об’єктів соціальної роботи. Якщо цілі ще й нечітко сформульовані або визначені у вельми узагальненому вигляді, зусилля персоналу можуть не досягати ні цих цілей, ні об’єктів проекту. Наприклад, в одному з міст, метою проекту “Ігротеки на вулицях” було вирішення проблем організації змістовного дозвілля підлітків та молоді, які більшу частину свого часу проводять на вулиці, та попередження негативних явищ серед дітей та молоді. Очікування розробників проекту стосувалися також збільшення кількості й активізації діяльності волонтерських загонів, організації ігрових майданчиків, налагодження системи роботи з “дітьми вулиці”. Наявність кількох аспектів, яких стосувалися визначені завдання (організація дозвілля, попередження негативних проявів, розвиток волонтерства, робота з “дітьми вулиці”) та кількох об’єктів соціальної роботи (підлітки та молодь, які більшу частину свого часу проводять на вулиці, діти та молодь, “діти вулиці”) зумовили невизначеність пріоритетів проекту. Зусилля персоналу в цих умовах розподілилися так, що основним об'єктом проекту (як показала оцінка) виявилися звичайні діти, а основним завданням, яке було вирішене протягом першого року, – певне поліпшення їхнього дозвілля. У цьому випадку отриманий результат не повністю виправдав очікування розробників проекту з причин невизначеності пріоритетів стосовно цілей і об’єктів діяльності. Відповідно, виявилася потреба коригувати завдання проекту на майбутнє.

В альтернативу вищенаведеним трьом прикладам, два наступні характеризуються визначеністю цілей, завдань і очікуваних результатів, їх диференціацією стосовно об’єктів, що було досягнуто завдяки науковому супроводу на етапі розробки проектів.

Четвертий і п’ятий приклади. Ці два приклади об’єднує те, що мета, завдання й очікувані результати соціального проекту були конкретизовані відповідно до специфіки об’єкта проекту.

Так, для обґрунтування цілі, завдань і очікуваних результатів соціального проекту, спрямованого на допомогу “дітям вулиці”, було проведене дослідження, яке показало складну структуру об’єкта проекту. Тому ці категорії визначалися для кожної складової об'єктної структури окремо. Так, для “дітей вулиці”, які не мають сім’ї, ціллю проекту було забезпечити дитині опіку (в сімейній або інституціональній формі). Відповідно завданнями було передати дитину, в залежності від особливостей індивідуальної ситуації, під опіку в сім’ю родичів; у дитячий будинок сімейного типу; у прийомну сім’ю; в інтернатний заклад. Очікуваним результатом був факт переходу дитини від життя на вулиці до життя у дитячому будинку сімейного типу, у сім’ї або інтернаті.

Для “дітей вулиці”, які мають асоціальні сім’ї, ціллю проекту було забезпечити дитині можливість проживання в нормальній сім’ї або інтернатному закладі. Відповідно завданнями було, в залежності від особливостей індивідуальної ситуації, нормалізувати ситуацію в рідній сім’ї і повернути туди дитину; вилучити дитину із асоціальної сім’ї і, в залежності від ситуації, передати під опіку в сім’ю родичів; у дитячий будинок сімейного типу; у прийомну сім’ю; в інтернатний заклад. Очікуваним результатом був факт переходу дитини від життя на вулиці до життя у рідній або іншій сім’ї, у дитячому будинку сімейного типу або інтернаті.

Для “дітей вулиці”, які мають нормальні сім’ї, ціллю проекту було забезпечити дитині можливість повернення в рідну сім’ю. Відповідно завданнями було: дослідити сутність конфлікту між дитиною і сім’єю; допомогти дитині у розв’язанні конфлікту; допомогти іншим членам сім’ї у розв’язанні конфлікту. Очікуваним результатом був факт переходу дитини від життя на вулиці до життя в рідній сім’ї.

В іншому прикладі, для обґрунтування цілі, завдань і очікуваних результатів соціального проекту, спрямованого на запобігання епідемії ВІЛ/СНІДу в Україні, було проведене дослідження, яке показало, що в структурі ВІЛ-інфікованих близько 80% становлять ін’єкційні наркомани^. Тому ціллю проекту було визначено запобігання інфікуванню, перш за все, ін'єкційних наркоманів конкретної території (міста, району), а завданнями: інформування ін'єкційних наркоманів щодо шляхів інфікування; навчання їх навичкам більш безпечного, з точки зору інфікування, прийому наркотиків; забезпечення їх чистими засобами для ін’єкцій. Очікуваним результатом проекту було зменшення інфікування серед ін'єкційних наркоманів визначеної території.

Викладене свідчить, що науковий супровід соціального проекту починається на етапі розробки із чіткого визначення цілей/завдань і очікуваних результатів на основі спеціально організованого дослідження.

1.2. Вибір об'єктів

Автори дотримуються тієї точки зору, що недоцільно ототожнювати поняття об’єкта соціального проекту з об’єктом соціальної роботи, аби уникнути плутанини визначень.

Теорія соціальної роботи визначає об’єктом соціальної роботи людей, які потребують допомоги. Їх називають клієнтами соціальної роботи. Відповідно, люди, які здійснюють допомогу (соціальні працівники, волонтери, вузькі спеціалісти тощо), розглядаються як суб’єкт соціальної роботи [5]. На відміну від цього, об’єктом соціального проекту можуть бути не лише клієнти, які становлять об’єкт соціальної роботи, а й люди, які становлять її суб’єкт, а також інші люди, які можуть впливати на соціальну проблему, заради якої створений проект (наприклад, керівники й політики, що приймають рішення). Це означає, що в межах одного соціального проекту можуть існувати кілька рівнозначних або не рівнозначних об’єктів: одна або кілька цільових груп клієнтів, які отримують допомогу; цільові групи соціальних працівників, волонтерів, фахівців, яких потрібно навчити методиці надання допомоги; цільові групи людей, котрих потрібно переконати сприяти наданню допомоги доступними їм засобами (відповідними рішеннями, якщо це керівники й політики, формуванням громадської думки, якщо це представники засобів масової інформації тощо).

Таким чином, сутність вибору об’єкта соціального проекту полягає в тому, щоб обрати саме ту цільову групу (або кілька груп) серед усіх інших груп, існуючих у даному соціальному середовищі, яка найбільше страждає від тієї соціальної проблеми, на розв’язання якої переважно спрямований проект, та/або може найбільше вплинути на характеристики цієї проблеми (зміст, структуру, масштабність, характер, соціальну значимість тощо).

Сутність процесу вибору об’єкта соціального проекту ілюструють кілька прикладів із практики роботи науковців Державного інституту проблем сім’ї та молоді.

Перший приклад – об’єктом проекту обрана одна цільова група. При виборі об'єкта соціального проекту, спрямованого на профілактику поширення епідемії ВІЛ/СНІДу в Україні, організатори мали визначити, хто саме в суспільстві є основним джерелом інфікування і за якою головною ознакою цих людей можна поєднати в цільову групу. Адже, теоретично, це могли б бути люди різного віку і статі, із різним способом життя, різним соціальним статусом і родом занять тощо. Наприклад, усі, хто практикує небезпечний секс, жінки секс-бізнесу, кримінальні елементи, працівники транспорту або сфери послуг, ті, хто зловживає алкоголем або вживає наркотики у різні способи. Науковці вивчили структуру ВІЛ-інфікованих, проаналізували її за різними ознаками і встановили, що близько 80% цих людей вживають наркотики ін'єкційним шляхом [4]. Так був обраний головний об'єкт проекту – ін'єкційні наркомани^.

Другий приклад – об’єктами проекту обрані кілька цільових груп. При виборі об’єктів соціального проекту створення в Україні інституту прийомної сім’ї, організатори мали визначити одразу кілька незрозумілих на той час питань: звідки найбільша кількість дітей може потрапити у прийомні сім’ї (наприклад, з інтернатної системи, з “вулиці”, з притулків для неповнолітніх, з колоній тощо); як легалізувати цей процес відповідно до чинного правового поля країни (які документи, нормативи, рішення для цього потрібні, на якому рівні, в яких відомствах і ким вони мають бути прийняті); хто може стати прийомними батьками (за якими критеріями і відповідно до яких вимог обирати цих людей); хто і як буде готувати дітей і батьків до життя в прийомній сім’ї, навчати методам подолання можливих конфліктів, забезпечувати соціальний супровід сімей і реалізацію законних прав дітей тощо.

Дослідивши зазначені питання науковці встановили, що найбільша кількість дітей може потрапити до прийомних сімей з інституціональної системи (будинки дитини, школи-інтернати тощо) і саме ці діти як клієнти соціальної роботи становитимуть цільову групу – перший з об’єктів проекту. Дослідивши рівень підготовки потенційних прийомних батьків, науковці встановили, що вони потребують допомоги та спеціального навчання до початку створення прийомних сімей і в процесі їх функціонування, тобто визначилася ще одна цільова група клієнтів соціальної роботи – прийомні батьки, які стали другим об’єктом цього проекту. Було також установлено, що питаннями підбору прийомних батьків, їх підготовки і соціального супроводу мають опікуватися соціальні працівники, соціальні педагоги, психологи тощо, яких, у свою чергу треба готувати до цієї роботи. Таким чином виокремилася ще одна цільова група, яка вже складалася із суб’єктів соціальної роботи, і вона стала третім об’єктом проекту. В ході досліджень також з’ясувалося, що, хоча вихованці інтернатів не адаптовані до життя в прийомній сім’ї, взагалі до майбутнього самостійного життя поза інституціональною системою, державні службовці, до сфери компетенції яких належать питання сирітства, недостатньо готові до сприйняття інноваційних форм вирішення проблеми. Вони були не обізнані стосовно переваг інституту прийомної сім’ї, не мали стимулу до розробки механізму легалізації цієї форми соціальної роботи, навпаки відстоювали традиційну інтернатну форму як таку, що без додаткового клопоту вирішує проблему сирітства на період до досягнення дітьми повноліття. Те, що після виходу з інтернатів, молоді люди не мали перспективи влаштуватися в дорослому житті, не маючи сімейної підтримки, не було предметом турботи, адже після досягнення повноліття відповідальність зазначених посадовців за долю колишніх вихованців інституціональної системи припинялася. Таким чином виокремилася наступна цільова група, яка складалася із тих, хто мав переконатися в необхідності створення прийомних сімей, прийняти відповідні рішення, сприяти розробці і легалізації механізму створення і функціонування інституту прийомних сімей в Україні. Зазначена цільова група державних службовців, політиків, діячів громадських організацій склала четвертий об’єкт цього проекту [6;7;8;9;10;11].

Третій приклад – об’єкт із складною структурою, яка розгалужується на кілька груп “усередині” об’єкта. При виборі об’єкта соціального проекту, спрямованого на допомогу “дітям вулиці”, організатори зіштовхнулися із проблемою неоднорідності єдиного об’єкту. Дослідження виявили, що хоча сам об’єкт – “діти вулиці” – має узагальнену ознаку (перебування дітей на вулиці, а не в сім’ї, інституціональному закладі тощо), проте усередині цей об’єкт не настільки однорідний, щоб у всіх випадках становити єдину цільову групу клієнтів соціальної роботи, з якими можна працювати за визначеними формами і методами. Вивчення структури цього об'єкта показало, що вирішальними ознаками для його розподілу на умовно однорідні групи, є два основні фактори: розподіл часу перебування дітей між домівкою (в тих, у кого вона є) і вулицею; соціальна характеристика сім’ї (в тих, у кого вона є). Так, за першим фактором об'єкт “діти вулиці” диференціюється на тих, хто живе на вулиці, тих, хто живе і вдома і на вулиці, тих хто живе вдома. За другим фактором цей об'єкт диференціюється на тих, хто не має сім’ї (принаймні, реально не має, хоча формально хтось із членів сім’ї, можливо, існує), має асоціальну сім’ю, має нормальну сім’ю. На підставі аналізу зазначеної структури дослідники виокремили 9 умовних груп^, кожній з яких притаманні свої особливості соціалізації. Таким чином з’ясувалося, що планувати соціальну роботу в межах зазначеного проекту потрібно з урахуванням складності структури об’єкта “діти вулиці”, усередині якого існують такі групи:

1. діти, які не мають сім’ї і постійно живуть на вулиці;

2. діти, які мають асоціальні сім’ї і постійно живуть на вулиці;

3. діти, які мають нормальні сім’ї і постійно живуть на вулиці;

4. діти, які не мають сім’ї, живуть вдома і на вулиці;

5. діти, які мають асоціальні сім’ї, живуть вдома і на вулиці;

6. діти, які мають нормальні сім’ї, живуть вдома і на вулиці;

7. діти, які не мають сім’ї, живуть вдома, але багато часу перебувають у середовищі “дітей вулиці”;

8. діти, які мають асоціальні сім’ї, живуть вдома, але багато часу перебувають у середовищі “дітей вулиці”;

9. діти, які мають нормальні сім’ї, живуть вдома, але багато часу перебувають у середовищі “дітей вулиці”.

Природно, технологія соціальної роботи, форми і методи втручання при роботі з цими групами, можуть бути різними [12;13;14].

До основних критеріїв вибору об’єкта соціального проекту слід віднести такі:

• відповідність об’єкта ідеології проекту. Якщо проект спрямований на попередження епідемії ВІЛ/СНІДу, недоцільно обирати об’єктом “дітей вулиці” або тих, хто зловживає алкоголем, хоча й серед цих цільових груп клієнтів соціальної роботи можуть бути ВІЛ-інфіковані, які слугують джерелом поширення інфекції. Доцільніше дослідницьким шляхом визначити ту цільову групу чи кілька груп, “внесок” яких у поширення інфекції найбільший. Якщо дослідження вказують, що найбільша питома вага в загальній структурі ВІЛ-інфікованих належить ін’єкційним наркоманам, то, очевидно, саме ця цільова група має бути обрана об’єктом проекту попередження епідемії;

• відповідність об’єкта цілям проекту. Якщо ціллю проекту визначено запобігання інфікуванню ін'єкційних наркоманів в межах певної території, недоцільно включати до об’єкта ін'єкційних наркоманів іншої території;

• відповідність об’єкта тим чинникам, які найбільше детермінують кризові ситуації клієнтів соціальної роботи. Якщо дослідження вказують на існування суміжних об’єктів, які суттєво впливають на соціальну проблему об’єкта, який є головним стосовно ідеології і цілей проекту, ці об’єкти також мають бути включені в проект. Наприклад, неготовність державних службовців впроваджувати в Україні інститут прийомної сім’ї, зумовила необхідність визначити їх як об’єкт відповідного проекту, поруч із самими дітьми-сиротами;

• відповідність об’єкта особливостям його внутрішньої структури. Якщо дослідження об’єкта “діти вулиці” вказують на існування кількох цільових груп усередині цього об’єкта, які істотно відрізняються одна від одної, доцільно передбачити відповідну диференціацію, визначаючи об’єкт (об’єкти) цього проекту.

Опрацювання критеріїв вибору об’єкта на етапі розробки соціального проекту може викликати потребу в розширенні переліку об’єктів в межах проекту або виокремленні певних об’єктів для інших, суміжних проектів зі схожою ідеологією і цілями. Суміжні проекти, в залежності від ситуації, можуть бути потрібними одночасно або послідовно, коли один проект обов’язково має передувати іншому.