9.1. Особливості політичної стадії українського націотворення

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. процес подальшого формування і становлення української модерної нації вступив у новий – політичний етап свого поступу. В історіографії по-різному визначають сутність періоду від кінця ХІХ ст. до 1914 – 1917 рр. в українському національному русі, в історії українського націотворення. А. М. Катренко визначив його «політичним», В. Г. Сарбей – «загальнонародним», І. І. Колесник – «національним», або «національно-політичним», О. Забужко – «франківським». В українській діаспорній історіографії теж спостерігаються відмінності в оцінках. І. Лисяк-Рудницький називав цей етап «модерністичним», П. Магочий і Р. Шпорлюк – «політичним». При цьому переважна більшість дослідників вважає хронологічними рамками цього періоду межі від 90-х рр. ХІХ ст. до 1914 р., або до 1917 р. Щоправда, деякі історики розширюють ці хронологічні рамки. Так, Р. Шпорлюк починає період від 1848–1849 рр., а П. Магочий диференціює їх, визначаючи його початок у західноукраїнських регіонах 1861 р., а в Наддніпрянщині – 1900 р.

Політикогенезис української нації був обтяжений подвійним соціальним та національним гнобленням, спирався на дещо запізнілі, але ще достатньо впливові й популярні на східноєвропейських теренах історичні концепції романтизму та соціологічні – позитивізму. Пріоритетними для української рефлексії виявилися ідеї історичної та етнічної самобутності українського народу. В таких умовах відбувався пошук політичного архетипу української нації, обличчя якого визначали громадівський демократизм, ідеї політичної автономії та федералізму, прагнення національно-культурного та державницького відродження. Домінування політичних ідей, концепцій, поглядів стало найважливішою особливістю українського національного руху – важливої рушійної сили націотворення.

Епоха народництва з його ключовими культурницькими, просвітянськими, позитивістськими морально-етичними, естетичними та пізнавальними мотивами і змістами поступово відходила в минуле. Адже народна ідея як визначальна в українському національному русі, зігравши свою позитивну роль на попередньому етапі, вже не могла відповідати потребам нового модерного часу. Завершення промислової революції, перехід від ринку вільної конкуренції до монополістичного капіталізму, посилення міграцій населення, урбанізація міст, розвиток основ громадянського суспільства, осягнення сучасності засобами модерністських напрямів, якими були декаданс, символізм, імпресіонізм, неокласицизм, неоромантизм тощо, створювало нову суспільну атмосферу, в якій народна ідея все більше поступалася ідеї національній.

На рубежі ХІХ–ХХ ст. ідеологія українського народництва (народолюбства) вже втрачала націотворчу динаміку. Адже українські народолюбці у своїй більшості так і не осягнули важливість процесу національної консолідації, об’єднання під національними прапорами не тільки представників інтелігенції і простого народу (селянства і робітництва), а й репрезентантів панівних класів – дворянства та буржуазії. До того ж вони не змогли зрозуміти націотворчого потенціалу нових буржуазних відносин, утвердження яких у перспективі могло привести до утворення національної держави. Не можна не погодитися з думкою Я. Й. Грицака про те, що «народницька ідеологія вела до певного зниження стандартів українського інтелектуального життя». Дійсно, послідовне захоплення народолюбців темами народного буття обмежувало творчий діапазон українських інтелектуалів, які все більше усвідомлювали необхідність розроблення тематики не тільки «простолюдної», а й «високої» культури модерного змісту. Тільки нове модерністичне мислення могло оновити інтелектуальне життя і стати запорукою у подоланні хуторянської меншовартості, провінційності, тематичної звуженості «тематики для народу».

«Модерністичний», або «політичний» етап українського націотворення мав низку особливостей. По-перше, його виникнення й розвиток співпали з активізацією модернізацій них процесів у країні, завершенням промислової революції, розвоєм промислового перевороту з технічним вдосконаленням виробництва й формуванням нових соціальних відносин, пов’язаних з постанням промислово-торгівельної буржуазії та промислового пролетаріату, урбанізацією і творенням великих промислових міст. На початку ХХ ст. всі ці процеси набувають нової якості у зв’язку з трансформацією капіталізму вільної конкуренції в капіталізм більш зрілий – монополістичний.

По-друге, відбувається зміна змісту домінантних суспільних ідей. Народництво як головна ідейна домінанта попереднього періоду поступилося модерністичним течіям свідомості. Виявом цього процессу стало утвердження ідеології націоналізму, що знайшло відображення в творчості О. Кониського, М. Міхновського, Д. Донцова та ін. Відтак спочатку у західних регіонах, а згодом і в Наддніпрянщині сформувалися перші політичні партії. Український національний став масовішим; до його лав втягуються не тільки представники інтелігенції, а й робітники та селянство.

Причини політизації українського національного руху полягали в утвердженні націоналістичного світогляду, який йшов на зміну аполітичного культурництва, народницького просвітянства, методології позитивізму, що вже не задовольняли новее покоління свідомих українців. Безсумнівно, далися взнаки і впливи російського й польського націоналізмів. Слід також враховувати й те, що в зазначений період український національний рух діяв в обстановці взаємодії з польським національно-визвольним та російським визвольним рухами, які ще раніше виявляли себе як політичні, і де в тих чи інших формах були присутні національні ідеї. Ще одним чинником, що «підштовхував» до політизації українського національного руху, було поширення соціалістичних ідей в Західній, Центральній Європі та в Росії. Досить часто утвердження соціалістичного світогляду супроводжувалося радикальною риторикою і відповідними діями. За цих обставин природно актуалізувалися не культурницькі форми діяльності, а політичні. Усе це не могло не впливати на національно-визвольні змагання українців, які все більше набували політичного змісту. Це була також реакція на модернізаційні процеси та на політику цісарського і царського режимів, які вдавалися до переслідувань українських громадських діячів, заважали повнокровному поступу української нації та культури.

Третя стадія українського національного руху періоду від 1890-х рр. до 1917 р. характеризувалася утвердженням початків української національної модерністичної ідеології з притаманним їй теоретико-методологічним плюралізмом (від ліво-соціалістичних напрямів до право-національних та консервативних), розбудовою першого покоління національних політичних партій, що гарантувало утвердження чітких інституційних форм, ширшою соціальною базою, яка включала не тільки українського інтелігента чи священика, а й національного буржуа, селянина та робітника. На рубежі ХІХ – ХХ ст. українські діячі не припиняли опікуватися національно-культурницькими завданнями, хоча все більше захоплювалися політичною пропагандою та агітацією. Ця стадія українського національного руху може бути визначена як національно-політичний модерн.

Внутрішня періодизація третьої стадії українського національного руху є свідченням нелінійності його розвитку. Адже впродовж 1890-х рр. Східна Галичина, яка перетворилася на «український П’ємонт», помітно випереджала регіони Наддніпрянщини в ідеологічному й організаційному вимірах української етнонаціональної свідомості. Саме там сформувався повний спектр українських політичних партій, чітко окреслених ідейно й організаційно.

У Наддніпрянщині український національний рух розвивався від «Братерства тарасівців» до «Молодої України» в напрямку політизації та партизації. Виявом цієї ж тенденції стало створення з ініціативи В. Б. Антоновича та О. Я. Кониського Всеукраїнської загальної організації, що об’єднала свідомих українців із традиційних українських громад. Утім перші українські політичні партії утворилися в Наддніпрянщині лише на початку ХХ ст. Початкові етапи їхнього функціонування вирізнялися нелінійністю поступу і пройшли не менш, як дві фази піднесення і спаду. Перша із них характеризувалася наростанням активності напередодні та в період російської демократичної революції 1905–1907 рр. і наступним спадом часів політичної реакції 1907 – 1909 рр., а друга – новим суспільно-політичним піднесенням 1910 – 1913 рр. і черговим суспільно-політичним спадом періоду Першої світової війни.

Лише на початку ХХ ст. в українському національному русі Наддніпрянщини виокремилися дві чіткі, але не рівновеликі ідейні течії, які уособлювали автономістів-федералістів (порівняно широкого спектра від революційних соціал-демократів до ліберал-демократів) і самостійників-націоналістів. Активізація діяльності українських політичних партій спричинила розширення карально-примусової політики самодержавства, яка здійснювалася адміністративною, правоохоронною, цензурною та судовою структурами царату. Напередодні та в період Першої світової війни обвинувачення діячів українських політичних партій нерідко здійснювалися за допомогою давно апробованих кліше, таких як «мазепинство» і «сепаратизм».

Проте не можна не відмітити, що кращі українські інтелектуали кінця 80-х – першої половини 90-х рр. ХІХ ст. повели між собою принципову ідейну полеміку. Її результати необхідно враховувати в процесі генези українського модернізму як націотворчого чинника. Насамперед, у цьому контексті варто згадати ідейний полемічний діалог між політиком М.П. Драгомановим та культурником О.Я. Кониським, що розгорнувся в їхньому листуванні періоду 1888–1893 рр. Так, 20 квітня 1891 р. М.П. Драгоманов, зокрема, закликав свого опонента не сходити «з тієї європейської радикальної дороги, на котру Шевченко ставав полусвідомо, «хлопоманія» 60-х років свідоміше і на котру я раджу стати зовсім рішучо й безповоротно» [35, арк. 70]. Прикметним для розуміння ідейної позиції О.Я. Кониського став його лист М.П. Драгоманову (без дати, можливо 1893 р.), в якому, зокрема йшлося: «…націоналізм – єдино певний ґрунт, де може зрости і пишатись усе те, що зоветься щастям людей: націоналізм есть той ґрунт, де можливе усяке «объединение», зрощене і випещене волею, гуманізмом, світом і загальним добробутом людей» [36, арк. 163 зв.].

Не менш знаковою стала публіцистична полеміка між культурником Б.Д. Грінченком і політиком М.П. Драгомановим, що розгорнулася у 1892– 1893 рр. Дискусія цих двох українських інтелектуалів щодо проблем розвитку української літератури вийшла за межі суто культурної проблематики і постала своєрідними діалогами про українську національну справу.

Зазначена полеміка засвідчила, що в українському культурницькому середовищі визрівала націоналістична ідеологія як підмурівок модерної нації. Так, Б.Д. Грінченко визначав у «Листах з України Наддніпрянської» наявність в українському національному русі «свідомих вкраїнських націоналів-народолюбців», які хочуть «самостійного національного життя». Його досягнення вони прагнуть, по-перше, декларуючи гасло ліквідації російського імперського режиму легальними політичними заходами, діючи як українська партія, а, по-друге, дбаючи про розвиток народного добробуту, народної освіти й української літератури, внаслідок чого сформується «з української нації одна національно-самосвідома освічена громада». Як бачимо, Б.Д. Грінченко, який був виразником української національно-народолюбної течії, розглядав прогрес української справи в контексті поступових практичних дій у політиці, соціальній та освітньо-культурній сферах. Усе це свідчить про ідейну трансформацію частини традиційного українського народолюбства від класичного культурництва до нового самоусвідомлення українства як самодостатньої культурної й освіченої нації [6, с. 105, 111].

Ідейний опонент Б.Д. Грінченка – український політичний діяч М.П. Драгоманов – у «Листах на Наддніпрянську Україну» зараховував старе українофільство до націоналістичних напрямів, які вважав «вимираючими». Натомість він виступав прихильником українських радикалів – репрезентантів «нового європейського напрямку: космополітичного, універсального, гуманістичного…», які звуть себе не українофілами, а «людьми чи європейцями української нації» [6, с. 270 – 271].

Таким чином, в ідейній полеміці М.П. Драгоманова і О. Я. Кониського, Б. Д. Грінченка і М. П. Драгоманова першої половини 90-х рр. ХІХ ст. уже відчуваються рефлексії модерністського спрямування, нехай ще не повністю усвідомленого і чіткого. Характерно, що ці послідовники різних течій в українському національному русі не піддавали сумніву важливість утвердження української нації, щоправда шляхи здійснення цієї мети бачили по-різному. Б. Д. Грінченко та О. Я. Кониський спиралися на власне українське національне інтелектуальне начало, а М. П. Драгоманов – на космополітично-європейське, універсальне.