3)Державна символіка України та її значення.

Україна як суверенна держава має власні державні символи. Державні символи — це закріплені в законодавстві країни офіційні знаки (зображення, предмети) чи звукові вираження, що в короткій формі виражають одну чи кілька ідей політичного, національного, історичного характеру і символізують суверенітет держави. Згідно зі ст. 20 Конституції України державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України.

Герб — це знак роду, міста, держави. З німецької слово герб означає «спадщина». І це не випадково: адже з давніх-давен різними знаками мітили (таврували) худобу, володарі позначали гербами — родовими знаками — свою маєтність. Отже, герб здавна був неодмінною ознакою (атрибутом) влади, передусім володіння майном, землею. Державний герб символізує державу і позначає межі її володінь, належну їй власність. Україна має законодавчо затверджений (стаття 20 Конституції) малий Державний Герб України — золотий тризуб на синьому тлі. слово тризуб містить число три Це число вважалося магічним. Тризуб можна намалювати так, що він буде переплетінням літер заповітного для кожного українця слова «воля».

Прапор — це певного кольору чи кольорів і форми полотнище з емблемами та іншими прикрасами, яке є символом країни, території, організації, партії, навіть однієї особи.  Українські національні кольори — синій і жовтий. З давніх-давен українська земля була хліборобським краєм. Синє небо над золотою нивою — ось який прекрасний зміст нині вкладає у національні кольори кожен українець-патріот. Отже, наш прапор — синьо-жовтий

Гімн — урочиста пісня. Національний гімн — патріотична пісня, символ єднання нації. Державний гімн затверджується законом. Конституцією встановлено, що всі урочисті збори загальнодержавного значення розпочинаються і закінчуються виконанням Державного Гімну України. Коли вносять чи виносять прапор, коли виконують гімн, потрібно обов'язково вставати.

Білет № 5

1)Українські землі на поч. Хх ст..

На початку ХХ ст. посилився процес політизації українського суспільства, що обумовлювалось інтенсивним розвитком економіки, зрушеннями у соціальній структурі суспільства, зростанням протестного потенціалу по відношенню до влади, розгортанням національного руху, розвитком парламентаризму. Існуючі внутрішні протиріччя посилювались суперечливими процесами модернізації суспільства, економічною кризою, погіршуючи життя робітників, загострюючи аграрне та національне питання. Основною силою протестного руху була інтелігенція, до якої приєдналися робітники і селяни.  1900-1903 роки пов’язані з масовими виступами промислових робітників. 1 травня 1900 р. (день святкування міжнародної солідарності трудящих) відбулася масова демонстрація робітників у Харкові з вимогами 8-годинного робочого дня і політичних свобод. У березні 1901 р. масові демонстрації робітників і студентів відбулися у Києві. У1902 р. першотравневі демонстрації та страйки вже охопили кілька великих міст України: Київ, Катеринослав, Харків та ін. Вимогами протестувальників були: свобода профспілок, страйків, 8-годинний робочий день, скасування надурочних робіт, підвищення заробітної платні. Часто організаторами подібних акцій виступали представники радикальних політичних партій.  Особливо масштабні страйки і демонстрації розгорнулись у липні-серпні 1903 р. , охопивши Київ, Миколаїв, Єлізаветград (сучасний Кіровоград), Катеринослав (сучасний Дніпропетровськ), Керч та ін. У них взяли участь 115 тис. робітників різних промислових регіонів. Учасники акцій, окрім традиційних економічних вимог, висували і гасло «Геть самодержавство!» . Імперська влада відповіла на виступи робітників репресіями. Тільки 1903 р. у сутичках з поліцією й військами загинуло понад 100 робітників, велика кількість демонстрантів зазнала поранень, понад 2 тис. були заарештовані.  Активно боролися за свої права й робітники західноукраїнських земель. У 1900-1903 рр. у Східній Галичині відбулося 42 страйки. Найбільшим був страйк львівських будівельників, в якому взяли участь 5 тис. робітників. Поліція і жандармерія вчинила над страйкарями криваву розправу.  Наслідком посилення майнової поляризації і загострення протиріч під час кризи стали й масові селянські рухи. На відміну від робітників їхні виступи у своїй більшості мали стихійний характер. Селяни захоплювали поміщицькі землі й угіддя, чинили опір розмежуванню земель, знищували поміщицькі посіви й сінокоси, рубали ліси, виступали проти продажу майна за недоїмки, відмовлялися сплачувати борги й різні платежі, вимагали поліпшення орендних умов та ін. Разом з тим, дедалі частіше селяни вдавалися й до більш гострих форм боротьби. У 1902 р. у Наддніпрянщині найбільш масовими були виступи селян в Подільській, Полтавській та Харківській губерніях. Сільська біднота розгромила 40 поміщицьких маєтків, спалила 2 заводи, захопила близько 2 тис. десятин поміщицької землі. У 1903-1904 роках у селах Наддніпрянщини відбулося близько 1 тис. виступів бідноти.  На захист власних інтересів виступали й селяни західноукраїнських земель. Найбільших масштабів набули акції протесту селянства влітку 1902 р. у Східній Галичині, в яких взяло участь понад 500 сіл і майже 200 тис. селян.  Хоча такі виступи носили масовий характер, загалом у більшості своїй вони були слабо організовані, а вимоги повсталих – не формулювались чітко і свідомо. Проте, влада не збиралася йти на поступки, а вдалася до репресій. Поліція та війська застосовували проти селян зброю. На селян повсталих районів було накладено великі штрафи, з яких відшкодовувались збитки поміщикам.