8. Давньокитайська філософія…

Виникнення і розвиток давньокитайської філософії припадає на VI—III ст. до н. е. Цей історичний період вважають золотим віком китайської філософії, коли сформувалися провідні філософські школи — даосизм, конфуціанство, моїзм, легізм, натурфілософія, були сформульовані традиційні для китайської філософії проблеми, поняття і категорії.

Засновником конфуціанства був Конфуцій (551—479 рр. до н. е.). Конфуціанська філософія має чітко вираже­ний етико-гуманістичний характер.

Основним поняттям цього вчення є "жень" (гу­манність). Це моральний принцип, що визначає сто­сунки між людьми в суспільстві та в сім'ї. Кожна людина повинна діяти відповідно до того становища, яке вона займає в суспільстві. Люди мають бути взаємно великодушни­ми, а також свято дотримуватися культу предків.

Принцип "жень" вимагає від правителів держав, щоб вони були людьми мудрими, подавали підданим приклад особистої високоморальної поведінки, пі­клувалися про них, як батько. Люди діляться на "шляхетних"і"низьких", одні покликані управляти іншими. Конфуцій вважав, що управляти — це озна­чає ставити кожного на своє місце в суспільстві відпо­відно до положення, яке він займає.

кожна людина повин­на по можливості вчитися і вдосконалюватися мо­рально. Правителі зобов'язані виховувати і навчати народ, закликати його вчитися

У VI—III ст. до н. е. значного поширення набуло наївно-матеріалістичне і стихійно-діалектичне вчення даосизму (від "дао" — шлях, закон).

Даосисти критикували релігійні погляди, зокрема твердження про створення світу богом. Основна ідея -життя природи і лю­дей підкоряється не волі неба, богам, а закону "Дао". "Дао" — це закон самих речей і явищ. Він приносить порядок у хаос речей. "Дао" існує незалежно від свідомості і волі людини.

Основою світу є матеріальні частки "ці" (повітря, ефір). У процесі руху та розвитку матеріальних часток "ці" виникають жива матерія, тварини та людина. Народження, життя та смерть тлумачаться як проце­си, пов'язані з матеріальними частками "ці", з їх на­копиченням та розсіюванням.

"Ці" даосисти поділяють на дві групи — "тонкі" та "грубі". душа у людини складається з "найтонших", а тіло — з "грубих ці".

Визнавалося, що у світі немає нічого по­стійного, що все знаходиться в безперервному русі та розвитку. "Одні речі відходять, інші приходять; одні розцвітають, інші в'я­нуть; одні з'явля­ються, інші руйнуються".

Прибічники даосизму поширювали своє вчення про "дао" і на сферу суспільних явищ. Всі нещастя в житті народу спричиняються тим, що правителі пору­шують природний закон "дао".

Даосисти, по суті, пропагували пасивне ставлення людини до оточуючої дійсності. Правда, деякі з них виступали проти свавілля знаті та релігійних твер­джень про потойбічне життя, закликали до задоволен­ня своїх потреб у земному житті.

Слід зауважити, що в розумінні закону "дао" час­тина даосистів не були послідовними матеріалістами. Вони відривали "дао" від його основи — світу речей. "Дао" тлумачився вже як незаперечна воля богів.