50. Суспільство як вид буття і система…

У рамках філософського дослідження суспільства вирішуються загальні для всіх розділів філософського знання проблеми: виявляються принципи взаємин людини й миру, особливості його мислення, діяльності. Разом з тим суспільство - специфічний предмет філософського аналізу. Коли ми говоримо про границі й можливості людського пізнання в цілому, ми не прагнемо при цьому вибудувати цілісну картину природних (фізичних, хімічних, біологічних) рівнів буття. Філософський підхід до суспільства, навпроти, припускає дослідження структури суспільства, що дає підставу деяким ученим називати соціальну філософію загально соціологічною теорією. Справа в тому, що, з'ясовуючи можливості й границі людської волі, особливості пізнання соціальних явищ, специфіку різних форм освоєння миру - таких, як релігія, мистецтво, моральність, дослідник вивчає форми сукупної діяльності людей, спрямовані на підтримку й відтворення їхнього життя, тобто суспільство як певну цілісність. Актуальність теми «Суспільство, як проблема філософії» полягає в тому, що найважливішою складовою частиною філософії є системний аналіз суспільства й історичного процесу в цілому. Особлива важливість такого аналізу безпосередньо пов'язана з вирішальним значенням у філософії проблеми відносини людини й миру. У роботі будуть використані праці Алексєєва П.В. Баруліна В.С. Соколова С.В. Крапівенського С.Е. і багатьох інших. Отже, ціль даної роботи досліджувати системний погляд на розвиток суспільства,  дати філософське поняття суспільства і його структури розглянути погляди на проблеми сучасної філософської думки  проаналізувати фактори розвитку суспільства й на закінчення роботи підвести підсумки проробленому дослідженню

1. Фактори розвитку суспільства

Очевидним є факт, що суспільство змінюється. Досить згадати, які події відбувалися в XX сторіччі: винаходу радіо, телебачення, атомної бомби, створення комп'ютерної техніки, революції в соціальній сфері, дві світові війни й багато чого іншого. Суспільство не стоїть на місці. Інша справа - у якому напрямку воно змінюється. І немає чи такого феномена, коли зміни до кращого в одних відносинах виявляються сполученими зі змінами до гіршого в інших відносинах? І яка тенденція може зрештою взяти гору: перша або друга? Питання про зміни суспільства і їхньому характері залучав до себе увага як мислителів античності, середніх століть, так і мислителів нового часу. Значний інтерес до нього й в останні сторіччя. Це питання спричиняє міркування: а які ж фактори змін, що відбуваються, що в цілому обумовлює рух соціуму? З'ясувати, допустимо, родоначальників класичної механіки (отже, і вказати її "причину"), як і творців науки генетики (і її "причину"), не представляє особливої праці. Ці і їм подібні "зміни" у суспільстві вже давно встановлені. Але змін у суспільстві (більших і малих) навіть за короткий відрізок часу - безліч; що ж, запитується, обумовлює цілісну зміну суспільства? Відповідь на це питання вже не такий простій, воно не настільки очевидно, як у випадку з основоположниками класичної механіки або генетики. Тут доводиться подумки проникати в глибини соціального буття, у сутнісні зв'язки й відносини, переплетені, як правило, з несуттєвими й випадковими процесами й подіями. Людство в особі своїх мислителів намагалося встановити ті фактори об'єктивного й суб'єктивного порядку, які стали називатися рушійними силами суспільного розвитку. У першу чергу, привертали увагу Розум, Інтелект, Дух, Людина (однаково, чи був він у вигляді індивіда «homo sapiens», або Абсолютної Ідеї, або Бога). Так, А. Августин ( 354-430 гг. н.е.) у своєму головному історіософському  добутку "Про град Божому" почав спробу пояснити багато явищ історії під кутом зору християнської догматики. За його переконанням, у центрі історичного процесу коштує Бог і всі нитки земних справ пов'язані з явищем Христа. Аналогічне трактування соціальних змін можна зустріти в усі пізніші сторіччя аж до нашого часу - у працях представників неотомистського напрямку у філософії. У філософії Гегеля ( 1770-1831) зміни соціальної дійсності детерми- нуються  абсолютною ідеєю, її саморозвитком. Всесвітня історія, по Гегелю, є прогрес у свідомості волі, що повинен бути пізнаний у його необхідності. "Сама в собі воля,- відзначав він, - укладає нескінченну необхідність усвідомити саме себе й тим самим ставати дійсної, тому що по своєму поняттю вона є знання про себе, вона є для себе метою, і притім єдиною метою духу, що вона здійснює". На шляху своєї реалізації Дух переборює перешкоди, у тому числі й породжувані їм самим; він переборює й такі дії, які виходять від індивідів. Гегель писав: "Найближчий розгляд історії переконує нас у тім, що дії людей випливають із їхніх потреб, їхніх страстей, їхніх інтересів, їхніх характерів і здатностей, і притім таким чином, що спонукальними мотивами в цій драмі є лише ці потреби страсті, інтереси й лише вони відіграють головну роль. Звичайно, там можна знайти й загальні цілі, бажання добра, шляхетну любов до батьківщини; але ці чесноти й ц загальне відіграють незначну роль у відношенні до миру й до того, що в ньому діється. Звичайно, ми можемо знайти в самих цих суб'єктах і в сферах їхньої діяльності здійснення визначень Розуму, але число їх мізерно в порівнянні з масою роду людського, та й чесноти їх порівняно не дуже поширені. Навпаки, страсті, своєкорисливі цілі, задоволення егоїзму мають найбільшу чинність". Це може бути причиною навіть загибелі процвітаючих держав. Однак необхідність, закладена в Абсолютному Духу, все-таки, незважаючи на протидію їй з боку негативних чинностей, перетворює себе в загальному логічному саморозвитку в напрямку до історичної мети. Трохи інакше, але по суті так само вирішують питання про основний фактор розвитку суспільства й багато інших філософів: Кондорсе, И. Г. Гердер, О. Конт, Л. Уорд, А. Тойнби, П. А. Сорокін, Н. А. Бердяєв. Загальним для них (хоча в різній формі) є наявність духовної основи соціального розвитку. У ряді відповідних трактувань перебуває й концепція екзистенціаліста К. Ясперса ( 1883-1969), про яку скажемо трохи більше. Він уважає найважливішим рубежем, від якого відправляється історія, "осьовий час", наповнене найціннішими для людини ідеями. Цей час охоплює період між 800 і 200 р. до н.е., коли майже одночасно діяли перші грецькі філософи, ізраїльські пророки, засновники зороастризму в Ірані, буддизму й джайнізму в Індії, конфуціанства й даосизму в Китаї. "Тоді відбувся самий різкий поворот в історії. З'явилася людина такого типу, який зберігся й донині" . Нове, виникле в цю епоху, зводиться, по К. Ясперсу, "до того, що людина усвідомлює буття в цілому, самого себе й свої границі. Перед ним відкривається жах миру й власна безпорадність. Коштуючи над прірвою, він ставить радикальні питання, вимагає звільнення й порятунку. Усвідомлюючи свої границі, він ставить перед собою вищі цілі. Пізнає абсолютність у глибинах самосвідомості й у ясності трансцендентного миру... У цю епоху були розроблені основні категорії, якими ми мислимо донині, закладені основи світових релігії, і сьогодні визначальне життя людей" .