19.Проблема людини і суспільства в зах.Європ…

У XVII ст. починається надзвичайно важливий період в історії європейської філософської думки. У соціально-політичному відношенні він пов'язаний з так званими ранніми буржуазними революціями.

Ця культура мала яскраво виражене антифеодальне спрямування. Ідеологію, релігію і філософію старого суспільства було визнано фатальною помилкою людства, бо вони суперечили вимогам розуму. Філософія Нового часу утверджує свої засадничі принципи у боротьбі із середньовічною схоластикою, виступаючи як продовження і духовний спадок доби Відродження — Реформації.

Найсуттєвіша особливість філософії Нового часу — принципова орієнтація на науку, розв'язання проблем наукового пізнання. Якщо спробувати визначити центральну ідею нової філософії, то такою є саме наукове пізнання як головний засіб морального й соціального оновлення людства, утвердження гідності й могутності людини, як джерело її свободи і щастя.

Філософія Нового часу була реакцією на потребу прогресивного розвитку самої науки, результатом теоретичного осмислення тих революційних змін, що відбувалися у духовному житті суспільства.

Утвердження природничо-наукового підходу, якісно нових уявлень про світ, основоположних принципів нової науки відбувалося в атмосфері гострої ідейної боротьби.

Функції філософії щодо цієї науки полягали у її світоглядному і методологічному обгрунтуванні, виробленні відповідної онтології, принципово нових уявлень про природу як основи її конкретно-наукового пізнання.

Філософи XVII ст. починають розуміти неможливість наукового пізнання природи і людини на таких засадах. Відтак визначаються істотні світоглядні колізії, що характеризують філософію Нового часу: метафізичне протиставлення матеріального і духовного світів, проблема співвідношення душі й тіла, антиномія сцієнтизму і гуманізму, природної необхідності та людської свободи.

Не менш важливою для філософії Нового часу була проблема методологічного обгрунтування науки. Вчені обстоюють незалежний характер наукового пізнання, необхідність пояснення явищ природи, виходячи з неї самої. Важливим досягненням на цьому шляху стає розуміння об'єктивності природних процесів, вироблення самого поняття об'єктивного закону природи, пізнання якого оголошується метою природничої науки. Особливого значення набуває проблема вірогідності знання і методів її досягнення. І якщо у визначенні мети наукового пізнання майже всі філософи XVII ст. сходяться, то філософське осмислення його способів, методів, шляхів набуває двох крайніх форм — емпіризму і раціоналізму.

20. Немецкая классическая философия - это важный этап развития философского знания второй половины 18 - начала 19 века, связанный с созданием грандиозных философских систем, претендующих на исчерпывающее объяснение окружающей действительности. Основоположником немецкой классической философии считается Иммануил Кант. Ряд суттєвих принципів німецької класики дають змогу говорити про німецьку клас. філ. як про цілісне духовне утворення, яке є значним і вагомим етапом у розвитку світової філософії. Представників нім. клас. філ. об’єднує розуміння ролі філософії в історії людства і в розвитку світової культури. Вони важачи що філософія покликана критично самостійно пізнати людську життєдіяльність. З їхньої точки зору філософія має будувати себе як науку гуманістичної спрямованості. Представники нім клас думки надали філософії вигляду широко розробленої та диференційованої спец. системи дисциплін, ідей, понять та категорій. Нім. Філ.. розробила цілісну діалектичну концепцію розвитку. Нім. класика виробила певні загальні принципи підходу до проблеми історичного розвитку, запропонувавши досліджувати його науково-теоретичними засобами і виділивши деякі його закономірності. Розглядаючи проблеми людини нім. клас. філ. концентрує увагу навколо принципу свободи та інших гуманістичних цінностей. Враховуючи ці основні риси нім. клас. філ., можна виділити також і основні проблеми, дослідження яких перебуває в центрі уваги цього періоду розвитку світ. філ.: проблема науковості філософії, онтології, гносеології, філ. антропології, філ. історії, права, релігії, етики, естетики. Для побудови своїх філ. систем мислителі нім. класики виходили з таких принципів: розрізнення закономірностей розвитку природи і культури, активності суб’єкта, історизму. Представниками нім. клас. філ. були: Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель, Фейєрбах.

У творчості Канта виділяють докритичний і критичний періоди. У докритичний, або, як він його називав, догматичний, період Кант перебував під впливом філософії Лейбніца і його послідовника X. Вольфа. Він був переконаний, що силою розуму можна осягнути закономірності природи, демонструючи це створеною космогонічною гіпотезою і теорією припливів та відпливів. Але ознайомлення з філософією Юма збудило Канта (за його словами) від догматичної сплячки. Під догматизмом Кант розумів філософську позицію, згідно з якою світ існує таким, яким людина його сприймає, а пізнання є його відображенням. Юм, поставивши під сумнів цю позицію, не запропонував нічого взамін. Кант виробив свій підхід до розв'язання цієї проблеми, назвавши його конструктивним критицизмом. Давньогрецький вчений вперше в історії філософії відвернувся від космосу і зайнявся вивченням людської природи. Для Канта проблема людини стоїть на першому місці. Він не забуває про всесвіт, але головна тема для нього - людина. Він міркував про закони буття і свідомості тільки з однією метою: щоб людина стала людяніше. Ідеї ​​Канта піддалися трансформації, але продовжують жити. Особливо актуально вони звучать на даному етапі розвитку людського суспільства - у період гуманізації всіх галузей знання, у тому числі і філософії.  Навесні 1780 Канту вдалося завершити роботу «Критика чистого розуму». Кант бачив себе продовжувачем ідеї Френсіса Бекона, який в свій час, виступив з критикою  схоластичного розуму і життєвого розуму, з вимогою відкинути мертві догми й укорінене забобони, перевіряти на досвіді всі положення, що претендують на істинність. Розум у Канта не якась загальна категорія і не об'єкт поклоніння. Він, як і всі, повинен встояти в критичному випробуванні, і тоді він виступить опорою пізнання. Адже без визначення меж пізнання вступати на цей шлях небезпечно. Своє завдання філософ бачить у тому, щоб подолати дві  світоглядні позиції, два види однобічного і, отже, помилкового підходу до проблеми пізнання - догматизм і скептицизм. Одночасно це подолання Вольфа, якому належала ідея поділу усіх філософів на скептиків і догматиків. Перші перебувають у сумніві щодо природи речей, другі на цей рахунок дотримуються чіткого ("догматичного") погляду. Кант пропонує третій шлях - єдино здоровий, на його думку, шлях  критики. Причому мова йде не про критику будь - яких книг і філософських систем, а про критику самого розуму, взятого в чистому вигляді, тобто незалежно від якого б то не було досвіду. Філософ має намір вивчити інструмент пізнання, перш ніж пустити його в справу. Чи дозрів розум для самокритики? Кант не сумнівається у своєчасності свого починання.