1. Правовий механізм процедури банкрутства. Поняття неплатоспроможності та банкрутства. Правові підстави порушення справи про банкрутство.

Проблеми, пов’язані з механізмом банкрутства підприємств, є предметом досліджень таких вітчизняних та зарубіжних вчених, як Е.Альтман, У.Бівер, Ю.Брігхем, І.Б. Гуськов, А.П. Ковальов, Т.М. Кравцова, С.В. Подзе, І.Л. Сазонець, М.М. Скворцов, Ю.В. Скрипник, О.А. Слюсаренко, О.О. Терещенко, М.І. Тітов, О.В. Токар, В.В. Чепурко, А.В. Чупіс та інші.[1]

Проте питання визначення основних напрямків, завдань і функцій інституту банкрутства в Україні на даному етапі розвитку економічних відносин потребує більш детального вивчення та доопрацювання. Процес формування інституту банкрутства в Україні тільки починається, тому важливо звернутися сьогодні до багатовікової історії даного інституту права, вивчити закономірності становлення цієї невід'ємної частини законодавства країн з ринковою економікою. Це сприятиме найбільш ефективному використанню правових інструментів, які найкраще відповідають сьогоднішньому стану регулюванню майнових відносин у країні.[2]

Слово «банкрутство» походить з лат. banka rotta (зламана лава). Відомо, що ще у римському праві регулювалися взаємини кредитора та боржника. Кредиторам надавалася можливість розпоряджатися усім майном боржника після того, як представник кредиторів складав опис усього майна боржника. Усе майно могло продаватися на аукціоні, а гроші розподілялися між кредиторами на основі встановлених квот. Причому вже тоді враховувалося виокремлення застави з конкурсної маси, а також пільги окремих кредиторів.

У середні віки, за магдебурзьким правом, а також за законами окремих міст Німеччини, питання неспроможності фізичних іюридичних осіб регулювалися досить жорстко. Майно боржника, як правило, повністю конфіскувалося для якомога більш справедливого та рівного задоволення вимог кредиторів. Так само поводилися у давні часи і з неплатоспроможними лихварями: їх навіть саджалиу боргову яму. Інститут банкрутства існує в законодавстві практично всіх країн з ринковою економікою. Своїм походженням і подальшим розвитком він зобов'язаний еволюції підприємництва та вільної конкуренції, за яких суб'єкт господарської діяльності несе всі ризики, пов'язані з цією діяльністю. Інститут банкрутства почав розвиватися в період Середньовіччя насамперед як інститут торговельного права. Вже ранні джерела права різних держав передбачали особисту відповідальність боржника за своїми зобов'язаннями аж до самої смерті. Згодом інститут банкрутства зазнав суттєвої трансформації, однак, не зважаючи на це, можна переконливо стверджувати, що він продовжує залишатися невід'ємним атрибутом ринкової економіки. Вже тривалий час процедура банкрутства використовується для очищення економіки від неефективних суб'єктів господарської діяльності [3].

З країн, які входили до складу колишнього Радянського Союзу, першість у застосуванні поняття зловмисного банкрутства належить Литві. Дещо подібні аспекти неспроможності боржника має російське законодавство. За законом Російської Федерації від 19.11.1992 р. «Про неспроможність підприємств», під неспроможністю підприємства розуміють нездатність задовольнити вимоги кредиторів з оплати товарів, включаючи нездатність забезпечити обов'язкові платежі в бюджет і позабюджетні фонди у зв'язку з перевищенням зобов'язань боржника над його майном чи незадовільною структурою балансу боржника [4].Але в російському законодавстві зазначається, що зовнішньою ознакою неспроможності підприємства є призупинення його поточних платежів, якщо підприємство не забезпечує виконання вимог кредиторів протягом 3-х місяців з дня настання термінів їх виконання У світовій практиці законодавство про банкрутство розвивалося за двома принципово різними напрямками. Один із них базувався на принципах британської моделі, яка розглядала банкрутство як засіб повернення боргів кредиторами, що, відповідно, супроводжувалося ліквідацією боржника. Протилежні основи були закладені в американській моделі, основна мета якої полягала у реабілітації підприємства і відновленні його платоспроможності [5]. Останнім часом у законодавстві розвинутих країн світу спостерігається тенденція до зближення і поєднання обох зазначених моделей. Особливість цієї галузі законодавства полягає в тому, що це одна з найбільших динамічних сфер правового регулювання. Завданням, яке має вирішувати законодавство про неплатоспроможність, є або відновлення платоспроможності боржника, або проведення справедливого розподілу майнових збитків серед усіх суб'єктів права. [6]

Розглянемо підходи, які використовуються для визначення цілей процесу банкрутства у світовій практиці :

1. Стимулювання розвитку бізнесу та зростання ефективності економіки. Загроза банкрутства суттєво впливає на поведінку ринкових суб'єктів, змушуючи підприємців обережно приймати господарські рішення і підтримувати рівень рентабельності, достатній для обслуговування боргу.

2. Контроль господарських відносин між окремим суб'єктами ринку. Банкрутство повинно мати загальний характер, поширюючись на всіх без винятку суб'єктів ринку незалежно від організаційно-правових форм господарювання, розмірів, форм власності кредиторів.

3. Очищення ринку від недієздатних учасників. Інститут банкрутства є одним із інструментів регуляції розвитку ринку, надає завершеності механізму. Саме ринок щоденно змушує одних власників поступатисямісцеміншим, сильнішим конкурентам.

4. Справедливий розподіл грошових коштів, отриманих від продажу майна банкрута, між кредиторами. Це сприяє ранжуванню кредиторів, тобто визначенню пріоритетів для задоволення їхніх претензій при недостатній кількості майна боржника.

5. Створення умов для відновлення бізнесу у випадку доцільності. Ситуація банкрутства може бути наслідком співпадання негативних зовнішніх та внутрішніх чинників, управлінських помилок. У такій ситуації доцільно дати шанс вижити і відновити свою діяльність. [7]

Виникнення інституту банкрутства в Україні починається з моменту прийняття Закону України від 14.05.1992 р. «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Він визначив умови та порядок визнання юридичних осіб–суб'єктів підприємницької діяльності–банкрутами з метою задоволення вимог кредиторів. Інститут банкрутства є оздоровлюючим началом і правовим інструментом цивільно-правової відповідальності за неефективну організацію роботи підприємства, дозволяє створити умови для перебігу капіталу віднеефективних, нерентабельних виробництв у прибуткові сфери економічної діяльності. Але корисність банкрутства відсутня, коли неспроможність виникає не через економічні закономірності, а у зв'язку з неправомірними діями осіб. Інститут банкрутства використовується недобросовісни-

ми громадянами як інструмент для вчинення злочинів [8].

Згідно з статтею 1 згаданого вище Закону під банкрутством розуміють пов’язану з недостатністю активів у ліквідній формі неспроможність юридичної особи задовольнити в установлений для цього строк пред’явлені до неї кредиторами вимоги і виконати зобов’язання перед бюджетом. Тобто, закон розглядає банкрутство з економічної точки зору, як неспроможність продовження продовження суб’єктом своєї підприємницької діяльності внаслідок її економічної нерентабельності, безприбутковості.[1]

Як зазначає український учений В.В. Джунь, «…у науковому середовищі економістів не заперечується, що інститут банкрутства за своїм економічним виміром становить важливий чинник проблеми ефективності господарювання …» [9].С. Рубцова стверджує, що банкрутство – це «…проблема перш за все економічна: мистецтво підприємництва великою мірою полягає в умінні розробити таку стратегію розвитку бізнесу, яка б дозволила досягти бажаних результатів…» .

Юридичний аспект банкрутства полягає насамперед у тому, що в суб’єкта є кредитори, тобто особи, які мають документовані майнові вимоги до нього як до боржника. Це майнові правовідносини банкрутства, здійснення яких у встановленому законом порядку може призвести до ліквідації суб’єкта підприємництва.

Підставою для застосування процедури банкрутства до суб’єкта підприємництва є економічний фактор, визначений статтею 1 Закону України від 14.05.1992 «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», - неспроможність суб’єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов’язання перед кредиторами, у тому числі із заробітної плати, а також виконати зобов’язання щодо сплати податків і зборів не інакше як через відновлення платоспроможності.

На сьогоднішній день у практиці для позначення одного й того ж явища використовують два терміни: неспроможність і банкрутство. Заміщення одного терміна іншим виникло під впливом законодавства та судової практики англомовних країн, де ці терміни вживаються як омоніми. Але навіть в законодавстві цих країн термін «банкрутство» має вузьке, строго спеціальне значення, як окремий випадок неспроможності. Банкрутство – це винне скоєння боржником кримінально караного діяння. Іншими словами, банкрутство – кримінально-правовий аспект неспроможності. [11]

На думку видатного вченого-юриста Г.Ф.Шершеневича, під неспроможністю слід розуміти таке становище майна боржника, яке дає змогу припускати недостатність його для покриття всіх боргів власника [12]. Такий стан речей служить підставою конкурсного провадження, тобто порядку рівномірного розподілу майна боржника між усіма його кредиторами. У сучасному українському законодавстві конкурсне провадження відповідає інституту банкрутства. Тому буде правильним, якщо замість терміна «банкрутство» буде вживатися термін «неспроможність», тому що він більш вірно відображає глибину відносин, що розглядаються.

До ознак неплатоспроможності боржника, які зазначені у вітчизняному законодавстві, відносяться такі [13]:

1. Характер грошових зобов'язань – це зобов'язання боржника сплатити кредитору певну грошову суму, яка не включає штраф та пеню.

2.Базовий розмір грошових вимог. Ця ознака єкритерієм,напідставі якого приймається заява та можливе порушення справи про банкрутство.

3. Безперечність вимог. Щоб неплатоспроможність була реальною, грошові вимоги кредитора повинні бути безперечними. Безперечність передбачає те, що спір між боржником і кредитором відсутній, оскільки він вже є вирішениму судовому чи досудовому порядку. Коли є спірність грошових вимог, тоді відсутня реальна неплатоспроможність. Спірність повинна бути відсутньою при порушенні справи про банкрутство, тому що господарський суд не вирішує спір по суті, у нього інші завдання.

4. Строк несплати. Законодавство визначає зовнішню ознаку неплатоспроможності, наявність якої є другою умовою ініціювання справи про банкрутство, – якщо вимоги не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого строку їх погашення. Якщо строк несплати менший трьох місяців, то неплатоспроможність тимчасова; якщо більший – можна говорити про стійку чи абсолютну неплатоспроможність.

5. Наявність виконавчого розпорядження. Реальність неплатоспроможності повинна бути підтверджена виконавчим провадженням. Це означає, що боржник не може виконати своїх грошових зобов'язань. Якщо розглядати неплатоспроможність тільки на основі строку невиконання грошових зобов'язань, то можна стверджувати, що боржник не хоче їх виконувати.Тому процедура банкрутства повинна слідувати за виконавчим провадженням. Саме незадоволеність результатами виконавчого провадження є передумовою виникнення процедури банкрутства.

У разі порушення підприємствами майнових прав і законних інтересів інших підприємств сторони мають право застосувати заходи досудового врегулювання господарського спору, що визначено в Господарському процесуальному кодексі України. Досудове врегулювання спорів щодо виконання платіжних зобов'язань полягає у зверненні кредитора, права якого порушені, до дебітора з письмовою претензією про відшкодування заборгованості. Претензія підлягає розгляду в місячний термін, який настає з дня її отримання [14].

Підстави порушення процедури банкрутства можна класифікувати за наступними критеріями:

1.За сферою дії: на загальні та спеціальні. Загальні підстави – це передбачені законом юридичні факти, наявність яких необхідна кожного разу для порушення справи про банкрутство, якщо законом не встановлено іншого. Спеціальні підстави відрізняються відсутністю певних загальних підстав та наявністю додаткових (спеціальних).

2.За суб’єктивним складом: підстави для порушення справи про банкрутство за заявою кредитора, підстави за заявою для порушення справи за заявою боржника.

3.За юридичними наслідками: правомочні, які породжують право порушити процедуру

банкрутства; зобов’язальні, які породжують у боржника обов’язок звернутися до суду із заявою про банкрутство.

Закон «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» визначає загальні підстави порушення процедури банкрутства, до яих відносяться: наявність грошового зобов’язання; розмір грошових претензій до боржника в сумі, не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати (ст.6 II розділу Закону).

Грошове зобов’язання – це єдина, завжди обов’язкова підстава, оскільки сама процедура банкрутства є засобом відновлення платоспроможності боржника, тобто можливості боржника розрахуватись за своїми грошовими зобов’язаннями. Грошове зобов’язання повинно бути чинним, невиконаним та безспірним. Грошове зобов’язання є чинним, якщо воно засноване на законних підставах, передбачених

цивільним законодавством України (випливає із дійсних договорів, із заподіяння майнової шкоди). Беззаперечність грошового зобов’язання означає наявність таких обставин, які виключають можливість заперечення дійсності, справжності та доведеності обов’язку боржника сплатити певну суму коштів на користь кредиторів.

Наступною загальною підставою є розмір безспірних вимог кредиторів, який повинен бути не меншим ніж 300 мінімальних розмірів заробітної плати. У випадку, коли боржник навмисно ухиляється від виконання своїх цивільно-правових, податкових та інших зобов’язань, або підприємство фактично припинило свою підприємницьку діяльність, законодавець визначив спеціальні юридичні склади для порушення справи про банкрутство незалежно від розміру безспірних грошових зобов’язань. До них належать:

1) Справа про банкрутство порушується, якщо боржник – підприємець-фізична особа або керівник боржника – юридичної особи, які фактично припинили свою діяльність, відсутні та визначити їх місцезнаходження неможливо.

2) Справа про банкрутство порушується незалежно від розміру вимог кредиторів у випадку відсутності операцій на рахунках боржника і за наявності інших ознак, що свідчить про відсутність підприємницької чи іншої діяльності боржника.

3) Справа про банкрутство порушується якщо є невиконання боржником безспірних вимог кредиторів протягом трьох місяців.