79. Особливості господарського розвитку України в пореформений період (60-70-ті р.Р. Хіх ст.) та їх відображення в працях представників національної економічної думки.

Основна увага представників різних шкіл української економічної науки пореформеного періоду була зосереджена на питаннях ринкового розвитку, зокрема перспектив народногосподарської еволюції, долі капіталізму в країні, подолання відставання соціально-економічному розвиткові від західних держав,

індустріалізації виробництва тощо. Особливо гостро стояло аграрію питання, зокрема про «прусський» чи «американський» тип капіталістичного розвитку. У цьому контексті в економічній літератур] аналізувалися проблеми концепційних засад вирішення аграрного питання взагалі, проблеми селянського й поміщицького земле володіння, досліджувалися податки та повинності селян, велике і дрібне господарство, специфіка формування ринкових відносин аграрній галузі, розвиток інституту приватної власності.

Українські дослідники, враховуючи специфіку підлеглого становища України в складі двох імперій та особливості національного розвитку, а також вивчаючи переваги ринкового господарства в країнах Західної Європи, намагалися використати і позитивний світовий досвід, і національні особливості становлення підприємницьких відносин. Інакше кажучи, розвиток економічної думки в Україні зумовлювався, передусім, станом економічного та соціально-політичного життя в країні в цілому, менталітетом народу, культурними традиціями, а також потужним впливом ідей західноєвропейських шкіл (марксизм, неокласики, німецька історична школа, маржиналізм).

Але в цілому праці названих економістів були спрямовані, насамперед, на дослідження українських реалій пореформеного розвитку. Українські дослідники висвітлювали національний аспект різноманітних проблем соціальио-скопомічної еволюції країни (питання розвитку сільського господарства, внутрішньої та зовнішньої торгівлі, створення національного ринку, кустарного виробництва та кооперації, концентрації та монополізації виробництва, сутності криз та циклічності економічного розвитку географічного розміщення бюджетних доходів і витрат, питання соціально-класової структури суспільства тощо).

Особливе місце в дослідженні процесів генезису ринкового господарства належить І. В. Вернадському. Його наукова діяльність припала на період феодальної кризи напередодні реформи 1861 р.

під час становлення капіталістичних відносин у 70—80-х рр. ІX ст. Будучи послідовником класичної школи політичної економії та високо оцінюючи внесок А. Сміта і Д. Рікардо до скарбниці світової економічної теорії, І. В. Вернадський не тільки аналізував теоретичні постулати західноєвропейських економістів, а й намагався використати їх для дослідження російської дійсності та Критики феодально-кріпосницької системи. Він був упевнений, що феодальні відносини треба усувати як неефективні, як такі, котрі заважають становленню нових ринкових відносин.

Після селянської реформи вчений однозначно стає на позиції захисту підприємницьких відносин, які зароджуються, виступає прихильником великого виробництва й капіталу, вважаючи, що вони сприяють поділові праці та застосуванню в господарстві Машин, які, у свою чергу, підвищують ефективність праці та суспільного виробництва в цілому.

80. Завершення промислового перевороту в Україні. Виникнення нових господарських форм та їх відображення в українській економічній думці.

Скасування кріпосного права створило сприятливі умови для розвитку капіталізму: розширило внутрішній ринок для промислової продукції і ринок робочої сили за рахунок селян, які зовсім не одержали землі або одержали дарчі й мінімальні наділи; прискорило нагромадження капіталів (тепер підприємець не платив робітникові ту частину заробітної плати, що йшла на чини).

Унаслідок цього в пореформений час в Україні в 70—80 рр. завершується промисловий переворот, фабрика остаточно витісняє мануфактуру. Економіка починає розвиватися циклічно: піднесення, кризи, депресії.

60-ті роки — початок 70-х позначилися піднесенням у роз-

витку промисловості. Будувалося багато залізниць. Це було

викликано необхідністю доставки хліба, вугілля, інших товарів до чорноморських і азовських портів. Спорудження першої залізниці в Україні почалося у 1863 році, і на кінець 80-х років ХІХ ст. тут була створена ціла система залізниць. Вони сполучали між собою центр Російської імперії з Донбасом, азовськими, чорноморськими портами, Західною Європою. Одеса стала головним портом з вивозу зерна, Маріуполь — вугілля. Заявилися великі залізничні вузли: Київ, Харків, Катеринослав, Кременчук, Одеса. За 1865—1890 роки в Україні було побудова-

но 6350 верст залізниць. Широке будівництво сприяло розвитку внутрішнього ринку країни.

Після реформи 1861 р. занепадає головна паливно-металургійна база Росії — Урал, і наперед виходить Донецько-Придніпровський вугільно-металургійний регіон. Набирає великого значення Південно-Західний цукровий район. Україна стає одним із головних і найбільш розвинутих центрів імперії.

У зв’язку з розвитком промисловості підвищилась потреба в паливі. Це сприяло розвитку кам’яновугільної промисловості Донбасу. Донбас починає витісняти інші райони видобутку вугілля. Якщо в 1860 р. він давав майже 33% вугілля всієї імперії, то в 1900 р. — уже 68,9%. Сюди почали вкладати капітали іноземці. Місця дрібних малопродуктивних шахт зайняли великі з видобутком 1—2 млн пудів вугілля на рік.

Проте та кількість вугілля, що її видобували в імперії, не задовольняла потреб зростаючої промисловості, вугілля доводилося імпортувати. Власники шахт, щоб не знижувати високі ціни на вугілля, домагалися підвищення мита на імпортне вугілля. Техніка на шахтах була надзвичайно примітивна, і власники шахт нічого не робили для її модернізації, тому що мали у великій кількості дешеву робочу силу.

Недостатньо розвинутою була і металургійна промисловість. Розвиток промисловості взагалі й будівництво залізниць зокрема підвищили попит на метал. В Україні починається розвиток залізорудної промисловості. Україна стає центром видобутку залізної руди. За 1870—1900 роки видобуток її тут зріс у 158 разів, у той час як на Уралі — тільки в 4 рази. Головною базою видобутку залізної руди стає Криворіжжя.

Поєднання донецького вугілля і криворізької руди сприяло розвитку металургії. На початок 1900 р. в Донбасі й Кривому Розі було 17 великих чавуноливарних заводів і близько 100 дрібних. На початок XX ст. Україна давала понад 52% усієї продукції чавуну в імперії.

Україна стала центром виробництва рейок: в 1900 р. тут було виготовлено 76% загального виробництва рейок Росії.

У металургійній промисловості України було багато іноземного капіталу, тому що власники підприємств одержували колосальні прибутки, нерідко 30 і навіть 40%.

Металургійна промисловість України не могла задовольнити потреб усіх галузей промисловості в металі, в основному вона задовольняла потреби залізничного будівництва. Це гальмувало розвиток такої важливої галузі, як важке машинобудування. Таке становище пояснювалося значною мірою тим, що в металургійній промисловості Росії була велика частка іноземного капіталу, якому було невигідно розвивати всі галузі промисловості.

Розвиток великої машинної індустрії — це показник рівня розвитку промисловості взагалі. В Росії ця галузь була найвідсталішою. Більшість складних машин і верстатів привозилася з-за кордону.

Найбільш розвиненою галуззю в промисловості було сільськогосподарське машинобудування, що було викликано розвитком капіталізму в сільському господарстві й зростаючим попитом на машини. Центром сільськогосподарського машинобудування стали: Олександрівськ, Харків, Одеса, Бердянськ, Миколаїв, Київ, Херсон. Усі великі заводи належали іноземним капіталістам. У 1912 р. на Україні був зосереджений 21% всіх підприємств сільськогосподарського машинобудування імперії, але вартість їхньої продукції становила 53% загальної. Значне місце в машинобудуванні посідало транспортне машинобудування, зосереджене в Луганську, Харкові, Миколаєві тощо.

Розгорталося суднобудівництво й судноремонтна промисловість (Херсон, Миколаїв, Київ, Одеса.)

Малорозвинутими були: хімічна промисловість, виробництво будівельних матеріалів тощо.

На першому місці за розвитком в Україні стояли галузі, пов’язані з переробкою сільськогосподарської продукції: цукрова, спиртова, борошномельна, олійна, тютюнова. Найпоширенішим було цукроваріння, де промисловий переворот відбувся ще до реформи 1861 р. Цукрова промисловість України стала головним постачальником цукру для всієї Російської імперії. В 1885 р. Україна виробляла 87,8% усього цукру Росії.

У 1860-х роках почалася технічна перебудова цукроварень, заміна примусової праці кріпосних селян працею вільнонайманих робітників, будувалися великі підприємства, виникали товариства на паях. Великі капіталістичні підприємства остаточно витіснили дрібних. В 1887 р. було створено цукровий синдикат у Росії. Це було одне з перших монополістичних об’єднань у Росії. В 1893 р. він об’єднував 93,5% усіх цукрових заводів імперії. Синдикат скорочував виробництво і підвищував ціни на цукор на внутрішньому ринку, це давало йому можливість одержувати великі прибутки і збільшувати вивіз цукру за кордон для продажу за більш низькими цінами.

Упроваджувалась нова техніка, парові машини, йшла концентрація виробництва у винокурінні, борошномельному виробництві, олійному, тютюновому.

Промислове піднесення 60-х — початку 70-х років XIX ст. закінчилося економічною кризою 1873—1874 pp. Після незначного піднесення в 1875—1880 рр. криза знов охопила економіку України в 1881—1883 рр. З кінця 80-х років ХІХ ст. почалось нове промислове піднесення, яке тривало протягом усього останнього десятиріччя XIX ст.

В економіці Західної України переважало сільське господарство. Після реформ 1848 р. тут збереглася велика землевласність поміщиків, монастирів. На початку XX ст. їм належало в Східній Галичині 40,3% усієї площі краю, Буковині — 40,5%, у Закарпатті — 45%. Перебудова господарств, пристосування до нових капіталістичних умов для поміщиків відбувалася дуже важко. З кінця XIX ст. посилився процес руйнування поміщицьких господарств. Маєтки цілком або частинами продавалися, їх купували купці, заможні селяни, посесори тощо. Багато землі купувала єврейська буржуазія.

З розвитком капіталізму в сільському господарстві оренда землі й відробітки починають поступатися найманій праці, удосконалювались знаряддя праці та машини.

Землеробство набувало торговельного капіталістичного характеру. Йде територіальна спеціалізація окремих районів. Виділяються райони зернового господарства — Галицьке Поділля; вирощування тютюну — Південне Поділля; посівів хмелю, льону, конопель, маку, картоплі. Промислового характеру набуває садівництво. Фрукти збували в містах і вивозили в промислові центри Австрії.

Розвивалося торговельне тваринництво. На продаж вирощували велику рогату худобу, коней, свиней, овець. Деяку частину вивозили навіть за кордон.

Розвиток капіталізму поглиблював соціальну диференціацію селян. У 1902 р. в Галичині заможні селяни становили 9,7% загальної кількості господарств і володіли 20,7% усіх земель. На Буковині 8% господарств мали 21,3% землі, на Закарпатті 9,93% господарств заможних селян утримували 23% усієї корисної землі. В Східній Галичині без- і малоземельні селяни становили 79,9%, а в Північній Буковині — 87,03%.

У господарствах заможних селян застосовувалась наймана праця як постійних, так і сезонних робітників.

Безперервне зростання податків вело до зубожіння селянства, втрати ними землі. Зубожіння прискорювалось і лихварством. Селяни одержували від лихварів гроші, худобу, хліб на надзвичайно тяжких умовах (іноді норма процента досягала 500 і більше). Лихварі за несплату боргів забирали землі.

Недостатній розвиток капіталізму в сільському господарстві, промисловості мали наслідком аграрне перенаселення, надлишок робочих рук. Неможливість знайти роботу на батьківщині змушувала селян емігрувати. З кінця XIX ст. еміграція набуває масового характеру. Переселялися до Канади, США, Аргентини, Бразилії. Перед першою світовою війною цей потік зменшився, частина емігрантів навіть повернулася назад.

На сезонну роботу емігрували до Німеччини, Румунії, Данії, Росії тощо.

Промисловість у Західній Україні розвивалась занадто повільно. Переважала дрібна промисловість. Австрійський уряд не сприяв розвиткові промисловості в західноукраїнських землях, не надавав ніяких пільг, допомоги та ін. Стримував розвиток промисловості й брак підприємців, котрі мали б великі капітали, втрата інтересу до промислової діяльності з боку поміщиків, також імпорт промислової продукції з більш розвинених провінцій імперії.

Саме через імпорт якісної продукції фабрично-заводської промисловості західних провінцій Австрії занепадають скляна, фаянсово-порцелянова, цукрова, шкіряна, текстильна, паперова, сірникова галузі промисловості в Західній Україні. В кращому стані були галузі, які не зазнавали конкуренції і навіть експортували частину своєї продукції (борошномельна, спирто-горілчана, тютюнова, лісопильна, соляна.)

В 50—60-х роках XIX ст. тут розпочинається промисловий переворот.

З кінця 70-х років XIX ст. швидко почала розвиватися нафтова промисловість Галичини. Під впливом збільшення попиту на нафтопродукти почалось переобладнання нафтодобувної й озокеритної промисловості. Ручне видобування нафти замінюється новою технікою, застосовується вдосконалений метод буріння глибоких свердловин, для видобутку нафти почали використовувати парові, а пізніше двигуни внутрішнього згоряння. Їхня потужність на території Дрогобицької і Станіславської гірничих округ зросла в 1913 р. майже до 50 тис. к.с. Зростав видобуток нафти. У 70-х роках він становив 20—30 тис. т на рік, у 1909 р. — 2053 тис. т. Понад 4/5 усього видобутку нафти на початку ХХ ст. припадало на Борислав.

Нафтова промисловість Прикарпаття знаходилась у руках іноземного капіталу: німецького, англійського, французького, американського, бельгійського. Місцевий галицький капітал мав тільки 12,25% з усього вкладеного в нафтову промисловість капіталу.

У 60-х — 70-х рр. західноукраїнські землі були з’єднані залізницями з Заходом і Росією. Звідси в західноукраїнскі землі почали вивозити промислову і сільськогосподарську сировину. Східна Галичина перетворилася на внутрішню колонію Австрії і стала ринком збуту та джерелом сировини для австрійської метрополії.

Іноземний капітал проникав у борошномельне виробництво, лісопильну промисловість.

У 70—80-ті роки в лісопильну промисловість, найбільш розвинену й технічно оснащену, почали вкладати капітали австрійські і німецькі капіталісти. Вони скуповували величезні масиви галицьких лісів, засновували парові тартаки, вивозили одержану продукцію на європейські ринки.

Важкої промисловості в Західній Україні майже не існувало. Деякого розвитку набула металообробна і машинобудівна промисловість. Інші галузі промисловості були розвинені дуже нерівномірно. Досить успішно розвивався видобуток солі, цегляне виробництво.

Хімічна промисловість була представлена нафтопереробними заводами. Виробництво фарб, мила, соди було незначним.

Дрібними підприємствами були представлені швейна, взуттєва, килимарська промисловості.

З кінця ХІХ ст. в Галичині існувало кілька паперових фабрик.

Проте, треба сказати, що з кінця XIX — на початку XX ст. тут відбувається концентрація виробництва, виникають монополії у нафтовій промисловості, деревообробній тощо. Картелі й синдикати не давали можливості розвиватися тим галузям, які були для них небажаними.

Економічна відсталість західноукраїнських земель позначилась на стані шляхів сполучення (їх було мало), на соціальній структурі населення. Великих міст було небагато. Західна Україна залишалась відсталою аграрною провінцією Австро-Угорщини. На початку XX ст. в промисловості Галичини було зайнято 9%, в Закарпатті — 5% населення.

Галузева структура, хоча і зробила після реформи 1848 р. значні кроки вперед, залишалась однобокою і мала типовий колоніальний характер.