38. Розвиток феодального землеволодіння та його форм в Україні і відображення цих процесів в „Руській правді”.

Із зміцненням рільництва та поширенням трипілля, зміцнюється вотчинна форма землеволодіння, і селяни поступово починають виконувати на користь князів та бояр панщину та сплачувати натуральні оброки.

«Руська правда» — найважливіше зведення норм давньоруського законодавства і одночасно однієї з найвідоміша пам'ятка тогочасної економічної думки. Руська правда» збереглася до нашого часу приблизно у 100 списках, які можна згрупувати у три основні редакції: «Коротка Правда», «Пространна Правда» та «Скорочена Правда».

Основними верствами населення Київської Русі були:

«мужі» - знать, бояри на чолі з Великим князем

«люди» - - міська знать

«молодші люди» — мешканці міст

«чернь» — найбідніші прошарки міста;

селяни (смерди) — основна маса населення.

Селяни поділялися на групи відповідно до ступеня залежності від знаті. На найнижчому щабелі знаходилися раби (холопи). Раби були одним з основних товарів, що продавали київські купці. У рабство потрапляли полонені, злочинці, боржники. Рабів-боржників називали закупами. Серед залежного населення розрізняли також рядовичів — людей, які за певною угодою ставали залежними. Залежність рядовича формально була тимчасовою, але найчастіше ставала постійною через нестачу коштів на викуп.

Достатньо чітко «Руська правда» дозволяла визначити суспільне становище представників тих чи інших соціальних груп. Так, визначаючи відповідальність за вбивство огніщанина (старшого княжого дружинника, представника княжої влади) або тіуна (княжого управителя), необхідно було виплатити штраф у 80 гривень (приблизно 16 кг срібла), тоді як за вбивство смерда (як і холопа) — лише 5 гривень (1 кг срібла). Однакова сума штрафу за життя смерда і холопа підкреслює їх близький соціальний стан.

Великий розділ «Правди» присвячено залежним категоріям населення, зокрема холопам; низка статей захищає права феодала. Так, у ст. 11 зазначається, що власник не лише повертає свого холопа, в разі його втечі, а й отримує штраф від тих, хто його переховував або не видавав.

Значна частина статей присвячена захистові майнових прав. Так, у ст. 13 статті йдеться про відшкодування збитків і покарання винного у разі виявлення речі у межах громади. Отже, давньоруське законодавство, як і західноєвропейське, активно захищає права власності, що свідчить про досить високий рівень розвитку цього інституту.

З прийняттям християнства з'являється ще один значний прошарок суспільства — духовенство, яке замінило собою волхвів та інших служителів язичницьких культів. Церква та монастирі також ставали великими землевласниками, процес закабалення, притаманний феодалам, власникам вотчин, відбувався й у вотчинах церковних. Церква приймала княжі пожалування, вона захоплювала землі вільних смердів, отримувала й так званих «задушних холопів» (тобто тих холопів, яких їхній власник заповідав «на спомин душі»). У Київській Русі 13-—15 % населення мешкали у містах і селищах, яких нараховувалося близько 240. Але тільки 74 міста мали населення близько 4—5 тис. чол. Серед міст вирізнявся Київ, де мешкали 35—40 тис, чол. На той час це було одне з найбільших міст Європи. Міста Київської Русі були як центрами ремесла і торгівлі, так і адміністративно - військовими. Вони виникали на торговельних перехрестях та водних транспортних шляхах. Так, на шляху «із варяг у греки» були розташовані такі стародавні міста, як Київ, Любеч, Чернігів, Смоленськ, Новгород та ін. Пізніше великі київські князі почали споруджувати міста-фортеці на нових землях з метою захисту від зовнішніх ворогів, для торгівлі з народами, які завоювали. З поширенням християнства міста почали виникати поблизу великих монастирів.

Міста ставали адміністративними, торговельними, ремісничими центрами, саме в них надавали перевагу для будівництва своїх дворів князі та бояри. Майстри родинами селилися у містах окремими районами, вулицями за певним галузевим принципом: поселення гончарів, ковалів, зброярів, кожум'як тощо. Ремісничі посади розташовувалися упритул до укріплених дитинців, як наприклад Поділ у Києві. Свого розквіту ремісниче виробництво досягло у XI— XII ст., коли ремесло нараховувало до 40 спеціальностей. Через високий попит на вироби із заліза (сільськогосподарський реманент, металеве спорядження, зброя) перше місце серед ремесел належало виплавці заліза та металообробці. Ковальство на той час поділялося на ряд спеціальностей, від нього вже відокремилися зброярі, щитники, гвіздочники. Власне, відбувався процес відокремлення ковальства від металургії.

Високим рівнем майстерності відзначалися й давньоруські ювеліри. Вони знали всі прийоми, відомі на той час найславетнішим майстрам інших країн тодішнього світу. Вони оволоділи складною технікою зерні, фігурного литва, перегородчастої емалі, створили справжні шедеври ювелірного мистецтва. їх вироби були широко відомі не лише на Русі, а й далеко за її межами.

Відзначалися високим рівнем та досконалістю виконання й вироби гончарів, які випалювали свої вироби у спеціальних горнах. Набуло поширення також і виробництво цегли— плінфи. Значних успіхів досягли давньоруські зодчі. У добу Київської Русі були побудовані такі величні споруди, як Десятинна церква, Софіївський та Успенський собори у Києві, Спаський та Борисо-глібський собори у Чернігові, численні князівські та боярські «кам'яні палати».

Великого розвитку отримало також і теслярство, адже значну кількість церковних будівель, княжих та боярських теремів, а також будівель для простого люду зводили з дерева. Високої якості досягло виробництво тканин, особливо з льону та вовни.

Ремісники, як і на Заході у цехи, почали об'єднуватися у «дружини» (як, наприклад, вишгородські ремісники «древоділи»),_ але нони не перетворилися на справжні ремісничі цехи, тотожні західноєвропейським, через низку причин, серед яких варто назвати відсутність конкуренції з боку сільських ремісників і відсутність феодалів— власників міст, а отже й необхідності захисту під їхньої сваволі.

Диференціація ремесел, посилення обміну сприяють розвиткові внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Основною формою внутрішньої торгівлі були невеликі місцеві ринки, зв'язок між якими був відносно слабким. Значно більшого розвитку зазнала зовнішня торгівля. Давньоруські купці торгували з Візантією, Центральною Європою, Скандинавією, Середньою Азією, арабськими країнами. Основними експортними товарами були хутра, віск, мед, льон, шкіра, ювелірні вироби, панцирі, зброя тощо. Імпортували передовсім предмети розкоту — шовкові тканини, парчу, оксамит, зброю, ювелірні вироби, прянощі тощо.

Гроші у східних слов'ян з'являються задовго до створення держави. Архаїчна назва грошей «скот», яка зустрічається у «Руській правді», напевно, не означає, що худоба у давніх слов'ян була засобом обміну. Такі терміни існують у цілому ряді європейських мов, що дає можливість вважати цей термін залишковим явищем давньої індоєвропейської мови. У Київській Русі грошова одиниця найчастіше називалася купо, а також гривня як вища одиниця грошово-вагової системи. Гривня ділилася на 20 ногат, 25 кун та 50 резон. Ці грошові одиниці, як правило, були не реальними засобами обміну, а лише його ваговими елементами.