Розділ 3. Внесок звичаїв і традицій візантійської культури у інших країнах

В історії європейської і загалом світової культури візантійській цивілізації належить особливе місце. Для неї характерні урочиста пишність, внутрішня шляхетність, витонченість форми і глибина думки. Протягом всього тисячолітнього існування Візантійська імперія, що увібрала в себе спадщину греко-римського світу і елліністичного Сходу, була центром своєрідної та воістину блискучої культури. Крім того, аж до XIII ст. Візантія за рівнем розвитку освіченості, напруження духовного життя і барвистості предметних форм культури, без сумніву, була попереду всіх країн середньовічної Європи.

Упродовж більш як тисячолітньої історії своєї держави візантійці розглядали її як спадкоємницю колишньої Римської імперії, яка, за твердженням візантійських ідеологів, обіймала весь цивілізований світ. Виходило, що Візантія - це всесвітня імперія, що візантійські імператори - світові правителі, що візантійці - також римляни, і що вони - найцивілізованіший на світі народ. Втім, вони перевершили своїх римських предків тим, що стали християнами [10, c. 202].

Ці прості ідеї пропагувалися тисячу років, вбивалися в голову з допомогою придворної риторики - журналістики середніх віків, а також придворних церемоніалів, імператорських прокламацій, документів та написів на монетах. Візантійський імператор встановив для себе певні виняткові права. Принаймні до XIII ст. він не укладав з іноземними правителями договорів на рівних умовах, а тільки роздавав ім привілеї, клейноди чи звання; листуючись з деякими чужоземними державами, імператор посилав не листи, а «розпорядження». Він залишав за собою виключне право карбувати золоті монети. Золоті монети, які випускали «варвари», були спочатку або наслідуваннями, або ж фальшивками; лише в XIII ст. на місце безанта (так чужинці називали візантійську золоту монету), що майже тисячу років правив у середземноморському світі за тверду валюту, прийшов західний дукат. Візантійці, однак, не були сліпими і мусили пристосовуватися до факту існування інших держав за межами їхньої. А щоби вписати їx у свою систему, вони виробили концепцію (відтворену сучасною наукою) ієрархи правителів і держав, що в ідеалі та в цілості своїй обіймала весь світ. На чолі цієї ієрархії стояв імператор, оточений підлеглими йому, володарями, що вважалися ідеалізованими членами його родини. Але аж до XV ст., нікому з чужинців не було дозволено іменуватися «імператором римлян» [14, c. 11].

 Візантійська імперія на відміну від роздрібленої середньовічної Європи зберегла державні політичні доктрини і культ імператора, що наклало відбиток на різномантні сфери культури, а саме: за всезростаючого впливу християнства ніколи не згасала світська художня творчість; відмінності православ'я від католицтва, що проявлялося у своєрідності філософсько-богословських поглядів православних теологів і філософів Сходу, догматиці, літурії, обрядності православної церкви, системі християнських етичних і естетичних цінностей Візантії.

Насамперед слід відзначити, що Візантія була золотим мостом між західною і східною культурами. Вона зробила глибокий і стійкий вплив на розвиток культур багатьох країн середньовічної Європи. Ареал розповсюдження впливу візантійської культури був вельми широким: Південна Італія, Далмація, країни Балканського півострова, Древня Русь, народи Закавказзя, Північного Кавказу і Криму - усі вони в тій чи іншій мірі зіткнулися з візантійською освітою. Найінтенсивніше візантійський культурний вплив, природно, виявився в країнах, де утвердилося православ'я, пов'язане міцними зв'язками з константинопольською церквою. Візантійський вплив виявлявся у сфері релігії та філософії, суспільної думки та космології, писемності та освіти, політичних ідей та права. Він проникав у всі сфери мистецтва. Через Візантію антична і елліністична культурна спадщина, духовні цінності, створені не лише в самій Греції, але й у Єгипті та Сірії, Палестині та Італії, передавалися іншим народам. Сприйняття традицій візантійської культури у Болгарії та Сербії, Грузії та Вірменії, Древній Русі сприяло подальшому прогресивному розвиткові їх культур [4, c. 26].

У становленні і розвиткові культури Київської Русі велику роль відіграли зв'язки з сусідніми державами, особливо з Візантійською імперією, які виникли в давні часи і набули нової сили з прийняттям на Русі християнства як державної релігії (988 р.). Літописець у «Повісті временних літ» пояснює вибір нової віри за візантійським зразком красою візантійського богослужіння, що вразила російських послів: «І прийшли ми в Греки, і ввели нас туди, де вони служать богу своєму, і не знали - на небі чи на землі ми, бо немає на землі такого видовища та краси такої, і не знаємо, як сказати про це, знаємо лише, що перебуває там бог з людьми і служба їх краще, ніж у всіх інших країнах. Не можемо ми забути краси тієї, бо кожна людина, якщо скуштує солодкого, не візьме гіркого, так і ми не можемо вже перебувати в язичництві» [2]. Характер історичного вибору зробленого в 988 р. князем Володимиром, був, безумовно, не випадковим. Розташування Русі між Сходом і Заходом, перехресне вплив на неї різних цивілізацій плідно впливало на духовне життя і культуру російського народу. З півдня з Візантії, християнство почало проникати на Русь ще задовго до його офіційного підтвердження, що багато в чому визначило вибір князя Володимира. Тісні економічні, політичні та культурні зв'язки з Візантією, проникнення на Русь в якості альтернативи язичництва християнства в його візантійському варіанті досить жорстко зумовили вибір нової релігії. А властиве російським образно-символічне сприйняття світу, їх максималізм, прагнення досягти абсолюту одним поривом волі знайшли сприятливий грунт.

Ставлення Москви XV-XVI ст. до Візантії та її патріархату було не надто дружнім. Та коли йшлося про формулювання власної державної ідеології, московські книжники щедро черпали з візантійських джерел (звичайно, у слов’янському перекладі), зокрема з Дзеркала князів диякона Агапіта, писаного по-грецьки для імператора Юстиніана в VI ст. Вони назвали Москву «царствующим градом» - так візантійці звичайно іменували Царгород. Загалом, у середні віки балканські та, значною мірою, і східнослов’янські правлячі еліти у всьому, що стосувалося політичних концепцій, взорувалися на візантійську модель [17, c. 46].

Культурний вплив Візантії ще не означав, що стосунки між нею й слов’янами мали бути дружніми. Іноді здавалося, що чим більш антивізантійськими були політичні настрої балканських слов’ян, тим більше вони візантинізувалися; це тому, що вони боролися з ворогом його ж таки зброєю. Зате цей культурний вплив передбачав, що всі - і самі продуценти культурних цінностей, і ті, що їх сприймали - визнавали вищість візантійського світогляду та візантійської цивілізації над усіма іншими.

Церковна і культурна візантинізація більшості балканських слов’ян була подією переломного значення. Вона вплинула на середньовічну і постсередньовічну історію і самих Балкан, і Східної Європи; більше того - наслідки її видимі й нині. Чи ці наслідки належить оцінювати як корисні, чи як шкідливі - це справа шкали вартостей оцінювача, а вона залежить від багажу історика і від політичних поглядів його читачів. Ясно одне: християнізація Балкан не тільки визначила культурне обличчя Сербії й Болгарії, але й вторувала шлях для пізнішої візантинізації східних слов’ян - події, що, разом із татарським лихоліттям, відчужила Русь від європейського Заходу. Все ж, у світлі сказаного вище, візантинізацію південних і східних слов’ян треба розглядати просто як випадок особливо успішного і тривалого впливу Візантії на її сусідів - чи то в Європі, чи на Близькому Сході.

Культурна візантинізація православних слов’ян є також прикладом особливо довготривалого впливу Візантії на Європу. Хронологічно ця візантинізація розпочалася в IX або X ст. (залежно від території) і тривала ще довго після падіння імперії в 1453 р. - аж до XVIII, а то й до XIX ст. Парадоксально, що після 1453 р. перед візантійською культурою - культурою імперії, що вже більше не існувала - відкрилися нові перспективи.

До 1453 р. історія взаємин Візантії зі слов’янськими церквами та державами виглядала як низка успішних чи невдалих спроб слов’ян позбутися адміністративної опіки візантійців. Після 1453 р. і балканські слов’яни, і самі візантійці стали підлеглими Османської імперії. В очах османських завойовників усі ці різні християнські народи становили єдину Рум міллеті, «релігійну спільноту римлян», а царгородський патріарх був главою, світським та церковним, усіх православних християн в Османській імперії [14, c. 64].

Хоча вселенські патріархи були поставлені у нові скрутні умови, проте, у деяких сферах своєї діяльності вони виступали як спадкоємці візантійських імператорів, а Грецька церква, під багатьма оглядами, була скарбницею та продовжувачкою візантійської культури. Ця культура мала тепер такі ж, а то й кращі, аніж колись, шанси поширити свої впливи серед балканських слов’ян, оскільки тепер ці слов’яни були об’єднані з греками територіально.

Про міру культурного впливу Візантії на православних слов’ян найпоказовіше свідчить літературна мова й література. Церковнослов’янську літературну мову як знаряддя для поширення слова Господнього серед слов’ян виплекали між другою половиною IX та початком X ст. два покоління візантійських і слов’янських місіонерів. Вона ж стала знаряддям для перекладів з грецької. При тому, що до нас дійшло кілька оригінальних творів, написаних по-слов’янськи першими учнями святих Кирила і Мефодія, та кілька уривків, що, можливо, належать перу самого св. Кирила, все ж літературна діяльність слов’янських апостолів та їх прямих послідовників полягала насамперед у перекладах грецьких текстів - уривків обох Заповітів для церковних богослужінь, богослужбових книг, патериків, себто повчальних висловів різних ченців-пустинників, кодексів канонічного та цивільного права. Така ж ситуація була наприкінці IX - на початку X ст. в Болгарії. Найважливішими літературними творами, що вийшли з-під пера болгарського екзарха Йоанна, були переклади Гексамерона св. Василія та Джерела знання Йоанна Дамаскина. Дзеркало князів диякона Агапіта було, найімовірніше, перекладене староболгарською саме в цей період, ставши найпершим у слов’янській літературі перекладом світського твору [17, c. 54]. Все це означало, що церковнослов’янській мові доводилося конфронтувати зі світом богословських, філософських, політичних та інших концепцій і понять, виражених грецькою мовою елліністичного, ранньовізантійського і середньовізантійського періодів.

Візантійська культура і література була зосереджена навколо релігії. Ікона зайняла центральне місце в художній творчості. Архітектура робила наголос на купол, арки, перехресно-квадратний план забудови релігійних споруд. Церковні інтер'єри були прикрашені мозаїками і живописом, що зображали святих та біблійні сюжети. Формальні елементи візантійської архітектури спричинили істотний вплив на оттоманську архітектуру. Візантійська архітектура і архітектурна прикраса крім того розвивалися в середньовічній і ранній сучасній Українській архітектурі. Більш загалом, Візантійські артистичні традиції, зокрема іконопис, вплинув на мистецтво православних суспільств в південно-східній Європі, Русі і Близькому Сході.

Українці гордяться тим, що джерело їхньої культури не варварський (на ті часи) Рим, але власне високо культурна, глибоко християнізована Візантія. Візантійська культура була велика й глибока, на ввесь тодішній світ славнозвісна, і тому нема нічого дивного, що князь Володимир так прагнув її прийняти, охрестивши Україну 988-го р. у візантійську православну віру. Разом із священиками, ченцями, церковними малярами, співаками, що після офіційного заведення християнства з’явились на Україні, пішов також похід візантійської науки та візантійського мистецтва. Вплив Візантії захопив найперше верхи громадянства і тільки згодом, дуже звільна втискався в життя і світогляд широкого громадянства. Разом із іншими здобутками візантійської культури прийшли на Україну книги, письмо, і це  дало початок для розвитку українського письменства. Отже, у рядках літописних текстів, у формах архітектурних споруд, кольорах ікон, монументального живопису та в творах ювелірного мистецтва бачимо могутній вплив візантійських традицій, що стали наріжним каменем християнської культури багатьох регіонів середньовічного світу - Європи, Малої Азії, Північної Африки, Кавказу. Але це був не односторонній зв'язок. Візантійська культура, у свою чергу, вбирала в себе все найкраще, що виникало і розвивалося в сусідніх державах. Все це дає уяву про масштаб культурного впливу Візантії на православні слов’янські еліти доби середньовіччя.