Розділ 2. Поєднання християнської релігійності і пізньоантичних архаїчних рис у повсякденному житті візантійського суспільства 2.1. Щоденний побут вищого і нищого суспільства

Візантійський побут характеризується, як все життя візантійського суспільства, поєднанням архаїчних пізньоантичних рис із християнською релігійністю. Християнство, в його візантійській (що пізніше була названа православною) формі, мало беззаперечний вплив на щоденне життя кожного жителя імперії. Цей вплив відчувався у всіх сферах - від життя державного, публічного до інтимно-сімейного. Постійне вираження релігійності було невід'ємною частиною візантійського побуту.

Попри першочергову роль християнської релігійності у візантійському житті античні впливи залишались достатньо значними протягом всього часу існування Візантійської імперії. Сліди цього можна побачити більшою мірою в інших аспектах культурного життя Візантії, але вони є і в побуті. Античні тенденції мали значний вплив на візантійське сімейне право, особливо у ранньовізантійський період. Їх можна побачити навіть у сфері розваг. Найпопулярнішим видом розваг серед візантіців були вистави на іпподромі, що є безпосереднім спадком римського часу. Візантіці вважали себе прямими спадкоємцями Римської імперії і називали себе ромеями, тобто римлянами. Ідеологічна спрямованість на імперський універсалізм сильно відбилась у свідомості візантійського суспільства і одночасно вимагала у нього постійної уваги до свого античного минулого, хоча часто і переосмисленого через призму хритсиянства [11, c. 26].

Одним із видів впливу, що зіграв велику роль у формуванні візантійського побуту, був вплив східний. Цей вплив був неминучим, тому що фактично найбільш значущими були саме азійські володіння імперії. Постійний контакт у військовій чи торгівельній формі зі східними народами не міг не призвести до східного впливу на різноманітні сфери життя та культури візантійців.

Основним осередком візантійського суспільства була сім'я. Вона утворювала домогосподарство, простий економічний колектив. У нормальних умовах вона займала окремий будинок - жити разом з іншою сім'єю, за перегородкою, здавалося візантійцям нещастям, ознакою крайньої бідності. Якщо порівнювати візантійську сім'ю з римською, то стосовно першої спостерігалося зміцнення її внутрішніх зв'язків. Римлянин був перш за все громадянином, членом міської общини – муніципія [3, c. 163]. У Візантії суспільне життя стало фікцією: урочисті процесії і пишне богослужіння давали відоме задоволення естетичним і релігійним, але зовсім не політичним потребам людей, тому вони все більш замикалися в сім'ї.

Візантійці вважали сім'ю своєю головною опорою. Така роль сім'ї особливо підсилюється разом із падінням, особливо у вищих колах, ролі дружби, яка перетворюється на систему зв'язків. В ранньовізантійський та середньовізантійський період сім'я найчастіше є не індивідуальною, а великою, що об'єднувала декілька індивідуальних сімей найближчих родичів. Така форма сімейного життя розповсюджена, як серед вищих, так і серед нижчих верств візантійського суспільства. Як серед сільського, так і серед міського населення. Одружені сини рідко відділялися від своїх батьків до досягнення 24-25-річного віку. Іноді зустрічалися сім'ї де разом з дідами та батьками жили їх одружені онуки. Але поступово серед вищих верств та серед міських жителів розповсюджується парна сім'я. В сільській місцевості процес розпаду великої сім'ї був довшим ніж у місті, тому там можна було зустріти і сім'ї, що складалися з 30 осіб [15, c. 10].

Помешкання візантіців залежали в першу чергу від їх соціально-матеріального стану. Помешкання візантійської знаті відрізнялись розкішшю та красою. Більшу частину часу представники вищих верств візантійського суспільства жили у містах. Міські будинки зберігали багато рис римських помешкань. Навіть кімнати носили римські назви. В більшості випадків будинки були дво- чи трьоповерховими. Мали плоский чи двускатний дах. Плоскі дахи дозволяли викоритовувати їх для прийому сонячних ван. Перекривались дахи крицею із свинцевими прокладками на стиках. Пізньовізантійські міські будинки найчастіше будувались з білого каменю і мали балкони. Вікна в них робились напівкруглими, що мало прикрашати їх зовнішній вигляд. Фасади будинків були вузькими, виходили на вулицю. Але через тенденцію до ізоляції сусідів один від одного намагались будувати так, щоб двері одного помешкання не знаходились навпроти дверей іншого. Для цього ж слугували залізні ставні на вікнах та металеві двері. Нижні поверхи таких будинків використовувались для різноманітних господарських потреб, там знаходилась кухня та помешкання для слуг. Під підлогою нижнього поверху викопувалась яма для зберігання продуктів харчування. Нерідко міські будинки мали прямокутний дворик з криницею та невеличкий садок. Інтер'єри помешкань знатних осіб вирізнялись використанням великої кількості предметів розкоші. Підлога вимощувалась білим мармуром та напівдорогоцінним камінням, стіни прикрашались мозаїками та розписом [19].

Меблі могли бути справжнім витвором мистецтва. Для їх прикрашення використовувалось золото, слонова кістка, різноманітні дорогоцінні метали. Хоча при імператорському дворі довго зберігалась традиція лежати під час бенкетів, в більшості приватних помешкань її замінило використання стільців, табуреток, скринь із пристосованими до сидіння кришками. Для сну використовувались ліжка, що застилались матрацами набитими соломою. Їх прикривали дорогими тканинами та килимами. Сільські садиби багатих візантійців були подібні до міських помешкань, але могли вирізнятись більшими розмірами та більшою кількістю господарських будівель [15, c. 16].

Житла представників бідних верств візантійського суспільства та простих селян були достатньо простими, а часто навіть убогими. В селах будинки були одноповерховими і будувались з каменю або тростини обмащеної глиною. Дах перекривався в залежності від матеріального стану власника крицею, тростиною або соломою. Підлога була земляною, іноді обмащувалась глиною. В містах будинки часто були багатоповерховими і бідні візантіці мешкали іноді лише в одній кімнаті. Інтер'єр в бідних помешканнях був дуже бідний. Часто з меблів було лише ложе покрите матрацом [15, c. 17].

Для візантійців відсутність дітей була божою карою. Тому практично не вживалося жодних заходів для обмеження народжуваності. Вважалось за необхідне ставитися до дітей із теплотою та порозумінням. Не схвалювалося биття дітей, а підкреслювалась необхідність використання переконань і повчань для їх виховання. Для візантійської родини, особливо сільської, найбільшим благом вважалось народження сина. Діти обох статей та незалежно від першородства мали однакові права на спадщину. Залишити їх без спадщини можна було лише у виняткових випадках (наприклад, при правопорушенях, що були направлені проти батьків). У випадках коли не було заповіту суд мав розділити майно померлого порівну між його дітьми. Права незаконнонароджених дітей були дещо обмежені, хоча і визнавались візантійським правом. Незаконнонароджені діти імператорів та членів найзнатніших родів часто використовувались для укладення політично умотивованих шлюбів, особливо в пізні періоди історії Візантії [12, c. 29]. 

У Візантії були розповсюджені різноманітні розваги від ігор та спортивних змагань до простих прогулянок на природі. Можливість брати участь в розвагах багато в чому залежала від соціального та матеріального становища особи. Походження візантійських розваг та ігр було, як місцевим або античним, так і запозиченим (зі Сходу або Заходу).

Найулюбленішою всенародною розвагою були змагання на константинопольському іпподромі. Розведенням коней для кінних змагань на іпподромі займались навіть василевси. Такі змагання супроводжували різноманітні свята та урочистості. Кінні змагання були дуже пишними і у ранньовізантійський період відбувалося до 24 заїздів. Але пізніше кількість заїздів скоротилось до 8. Вхід на іпподром був вільний і відвідувачі поділялись в залежності від того, яку партію вони підтримували: зелених, блакитних, червоних чи білих. Пізніше від цих партій залишилось лише дві - зелених та блакитних і їх, до того висока, громадська роль почала скорочуватись. Змагання починалися лише після появи самого імператора, що супроводжувалося урочистими акламаціями, та по його знаку. Імператор знаходився у спеціальній ложі - «кафісмі». Публіка нагороджувала переможців змагань аплодисментами, а імператор золотом. В перервах між заїздами влаштовулися різноманітні циркові вистави, виступали хори циркових партій. Зі зменшенням кількості кінних заїздів роль таких вистав в іграх збільшувалась. В ХІ ст. циркові партії та кінні змагання існували і в провінційних містах [3, c. 164].

Серед знаті було дуже популярним полювання. Полювали на різних тварин, використовуючи для цього, крім відповідної зброї, собак та соколів. Поулярність полювання зростала з підвищенням ролі військової аристократії у візантійському суспільстві. Воно мало велике значення в демонстрації вправності та сили імператорів, особливо з ускладненням зовнішньополітичної ситуації. Сцени імператорського полювання зображались на різноманітних виробах мистецтва. Одним з прикладів таких виробів є скринька із собору в Труа (Шампань, Франція). Цей приклад візантійської різьби по кості Х-ХІ ст. зображує царя-тріумфатора і його подвиги. На бокових стінках скриньки зображено сцени полювання. Спереду два вершника в панцирах та шоломах добивають лева, що пронизаний стрілами. На іншій стороні зображений воїн, який списом вбиває затравленого собаками кабана. Такі сцени виходять з іранського та мусульманського мистецтва і мали проголошувати могутність та безстрашність імператора. Полювання було не тільки засобом розваги, але й можливістю зав'язати потрібні знайомства або просунутись по службі. Головний ловчий ястребиного та соколиного полювання (протоієракаріс) був значною фігурою при імператорському дворі, часто на таку службу призначались особи, що були в дружніх відносинах з імператорами з дитинства. Поширення псового полювання вимагало тримання великих псарень. Собак часто привозили з далеких країн. Все це вимагало великих витрат, що були важким тягарем для казни, особливо в пізньовізантійський період. Ті хто не брав участі в полюванні, також виїжджали, через те що це давало змогу побувати на природі або спостерігали за полюванням, як за видовищем. По всій Візантії існували угіддя для полювання, найбільші та найвідоміші з яких знаходились під Константинополем, в Болгарії [24, c. 292].

Були популярними спортивні ігри та змагання. Найпопулярнішим спортивним змананням для знаті була кінна гра в м'яч - циканій (за назвою м'яча). Під час гри дві групи вершників, тримаючи в правій руці палицю із затягнутою струнами петлею на кінці (схожу на ракетку), намагались захопити м'яч та гнати його у встановлене місце. Гра проводилась у спеціальних приміщеннях - циканістріях, найвідомішим з яких був циканістрій біля Великого палацу у Константинополі. Але часто аристократична молодь грала на площі перед палацом. Були популярні й інші спортивні змагання: в пізньовізантійську епоху, особливо за правління Палеологів, коли підсилився західний вплив, влаштовувались змагання одночасно схожі на лицарські турніри та італійські турніроподібні джострої. В той же час зберігались народні спортивні змагання, які вели своє походження від язичнецьких ігор. Змагання були настільки популярними, що місцеві священники жалілись на те, що жителі в більшості своїй відвідують саме їх, а не церковну службу. Серед візантіців були популярні і такі ігри як, гра в шашки, шахи та тавлі - гра в кості на гроші [24, c. 293].

Візантійські діти грали у різні ігри. Однією з найулюбленіших була гра під назвою ампра. Гравці поділялись на дві групи, кожна з яких мала свого вождя, склад та місце оточене ровом. У складі (ампрі) тримали полонених. Одна група гравців мала переслідувати іншу і дотиком руки гравець перетворювався в полоненого. Програвала та група, всі гравці якої потрапляли у полон. Популярною але небеспечною була гра петрополемос. Вона імітувала військові сутички. Гра зазвичай проходила за міськими мурами. Дві групи гравців розділялись ровом і кидали один в одного  руками чи пращею  каміння. Група, що перемогла тріумфально вступала у місто. Така гра часто закінчувалась травмами і навіть смертю, тому дука Криту був вимушений у 1369 заборонити її і увести спеціальні кари за недотримання заборони [5, c. 79].

Освіта розбудовувалася на тільки на основі Святого Письма, але й на поемах Гомера; античних авторів читали й вивчали. Деспотичний характер візантійської держави призвів до встановлення суворого контролю над ідейним життям, що породжувало нестримне вихваляння імператора, який був у цей момент при владі [6, c. 73].

Традиції доглядання за собою візантійці багато в чому успадкували з античних часів. Деякі гігієнічні та косметичні процедури з'явились під впливом Сходу. Важливу роль грав соціальний розвиток візантійського суспільства та те, що поступово сільське населення все більше переважало над міським, демографічний розвиток. Доступ до гігієнічних засобів багато в чому залежав і від матеріального становища візантійців, хоча наприклад, бані були доступні практично для всіх верств населення.

Традиція будувати і користуватись суспільними банями була укорінена у Візантії ще з римських часів. Навіть за архітектурою та будовою вони нагадували римські терми, але були менших розмірів. В ранньовізантійський період громадські бані були обов'язковим елементом міського ландшафту, але в VII-ІХ ст. нові бані будуються лише при приватних маєтках. Поступово бані з'являються при церквах, єпископських палацах, монастирах: часто бані переходили у їх власність разом із заповіданими на релігійні потреби приватними помешканнями та маєтками. З ІХ ст. будівництво громадських бань відроджується, але в провінційних невеличких містах вони залишаються рідкістю. Будівництво приватних та громадських бань суворо регламентувалось державою. Для пожежної безпеки вони мали знаходитись на відстані 20-30 кроків від сусідніх будівель. При чому такі норми стосувались, як міської, так і заміської місцевості.

Популярність бань у великих містах, особливо, в Константинополі була високою весь період візантійської історії. Вони вважались дуже корисними для організму. Існували різноманітні медичні рекомендації, щодо використання бань. Наприклад, згідно з «Медичним трактатом», гладкі люди мали, після того, як виступить піт натерти тіло сумішшю з люпину, сухої шкірки цитрусових та подрібнених листків розмарину. Худі ж мали використовувати для цього дині, вичавленням з гарбуза із бобовою мукою та сухими подрібненими квітками троянд. При купанні використовували трави, що збільшують потовиділення - майоран, м'яту, ромашку. При банях були гімнастичні зали, які були настільки популярними, що деякі патріархи вимагали закриття бань на недільний день [7, c. 75].

Краса, собливо жіноча дуже цінувалась у візантійському суспільстві. Для її збереження використовували різноманітні косметичні засоби, про які свідчить велика кількість рецептів, що дійшли дотепер.

Найпоширенішими були всілякі парфумерні вироби, які мали популярність і серед чоловіків, і серед жінок. Компоненти для їх виготовлення доставлялись зі Сходу (найчастіше Індії та Аравії) і коштували дуже дорого. Для вироблення такої парфюмерії потрібно було знати багато різних складних рецептів, але траплялись випадки, коли цим ремеслом захоплювались дами з вищих придворних кіл. Серед таких була й імператриця Зоя, за наказом якої привозили з Індії та Ефіопії дуже доргі ароматичні засоби. З ними вона експерементувала у своїх покоях, що за повідмленнями Михаїла Пселла були схожі на лабораторію.

Використовувались інші різноманітні косметичні засоби для догляду за шкірою обличчя, волоссям, проти зморшок тощо. Наприклад, якщо на обличчі з'являлися зморшки, то рекомендувалось на добу змастити його розчиненими в уксусі сухими шкірками дині з невеликою кількістю камеді і, після цього, вимити обличчя з чечевичною мукою. Від морозів шкіру обличчя захищали маслом лілей або нарцисів, а від жари - трояндовою олією у поєднанні з яєчною мукою та іншими компонентами. Для того, щоб волосся було пишним, його потрібно було мити мукою з люпину, що була змішана з буряковим соком. А для фарбування волосся у чорний колір використовули сік анемону, іноді - воронові яйця. Для фарбування волосся у світлий колір можна було намастивши голову на три дні осадом старого вина змішаного із смолою соснових шишок та трояндовою олією [13, c. 565].

У пізній Візантії процвітали забобони. Суспільне безладдя викликало думки про наближення кінця світу. Навіть серед освічених людей були поширені ворожіння, віщування, а іноді й магія. Візантійські автори не раз зверталися до сюжету про віщування Сивілли, котра нібито вірно визначила число візантійських імператорів та патріархів і тим провістила час загибелі імперії. Існували спеціальні книги ворожби (бібліа хрисмалогіка), що пророкували майбутнє. Часто погане почуття або ж невдача у справах пояснювалася впливом чаклунських сил. Імператор Феодор Ласкаріс вважав свою епілепсію результатом чаклунства. Людей, які використовували різноманітні форми ворожіння, побоювалися, не бажаючи випробувати на собі силу їх впливу. Іноді чаклунів переслідували з тим, щоб пізнати мету їх таємничих дій проти якої-небудь персони. Випадки застосування магії траплялися й у колах духовенства, хоча це нe переслідувалося церквою [16, c. 43].

Деякі рецепти лікування хвороб засвідчували, що у Візантії поряд із знаннями астрономії, фармакології, умінням використовувати наркоз уживалися наївні забобони відносно позбавлення від хвороб.

Отже, щоденний побут візантійців відповідав високорозвиненій цивілізації. Чимало елементарних звичок населення було логічним та історичним продовженням греко-римської античності. Велике значення для Візантійської імперії займала сім’я та родинні відносини. Відповідно до соціального статусу житла, дозвілля населення було різним. Відомо, що у Візантійській імперії знали як правильно доглядати за тілом, лікуватись. Досить популярними були бані, а особливо у великих містах. Використовувались косметичні засоби та парфумерія.