50

Зміст

Вступ……………………………………………………………………………..3

Розділ 1. Суспільний лад Візантійської імперії…………………………….6

Розділ 2. Поєднання християнської релігійності і пізньоантичних архаїчних рис у повсякденному житті візантійського суспільства……..13

2.1. Щоденний побут вищого і нищого суспільства………………………….13

2.2. Обряди, свята……………………………………………………………….22

2.3. Одяг як самобутнє явище та досягнення культури………………………29

Розділ 3. Внесок звичаїв і традицій візантійської культури у інших країнах………………………………………………………………………….35

Висновки……………………………………………………………………….42

Список використаних джерел та літератури………………………………44

Додатки…………………………………………………………………………47

Вступ

Актуальність дослідження: зумовлена сучасними підходами до розуміння закономірностей розвитку візантійської середньовічної культури, підґрунтя якої склали антична й арабо-перська культури. Побут Візантії характеризується, як все життя візантійського суспільства, поєднанням архаїчних пізньоантичних рис із християнською релігійністю. Християнство, в його візантійській, що пізніше була названа православною, формі, мало беззаперечний вплив на щоденне життя кожного візантійця. Цей вплив відчувався у всіх сферах - від життя державного, публічного до інтимно-сімейного. Постійне вираження релігійності стало невід'ємною частиною візантійського побуту. В цьому візантійське суспільство було подібне і до інших середньовічних європейських суспільств. Тема роботи є досить актуальною і тому, що наша держава, як культурний регіон , також чимало почерпала із візантійсих звичаїв та традицій, а головне – християнство.

Об’єктом дослідження візантійське повсякденне життя в колах вищого та нищого суспільства через інтерпретацію побуту та звичаїв імперії.

Предмет дослідження: історичні факти з приводу соціальних, релігійних, політичних впливів на щоденний побут, свята, обрядовість, одяг візантійців, а також значення культури Візантії для інших держав світу.

Хронологічні межі охоплюють 11 травня 330 р. - 29 травня 1453 р. – ймовірний час існування Візантійської імперії.

Ступінь дослідження проблеми: питань візантиністки неодноразово торкались історики та нуковці багатьох держав світу починаючи ще з минулого століття.

Зокрема, варто відзначити радянського вченого, автора «Історії Візантії» в 3-х томах [23] С.Д. Сказкіна, чия праця стала доброю метологічною основою з даної теми. Ще один відомий російський візантиніст Успенський Ф.І. також залишив чимало ґрунтовних досліджень, зокрема це трьохтомна «Історія Візантії» [20], [21],[22].

На сучасному етапі вивченння Візантійської імперії не втратило своєї актуальності. Питань візантійського побуту, повсякденного життя суспільства торкався Літаврин Г.Г. [14], [15]. Більш детальніше візантійську історію досліджував Острогорський Г., якому належить авторство окремої монографії [18].

Щодо питань культури та релігії у Візантії, то таку інформацію можемо знайти у статтях Габріеля Г.[8], Головка О. [9], Клопотовської Є. [11], Мінець Ю. [16]. Окремі дослідження з питань освіти та медицини у Візантійській імперії належать вченому Валянському С. [5], [6], [7].

Джерельна база з даної теми представлена багатогранно і не лише в одному аспекті. Основним джерелом для реконструкції побутового життя і звичаїв Візантії, безумовно, є твори образотворчого мистецтва. Це той рідкісний випадок, коли образотворчі джерела не тільки не поступаються письмовим по інформативності, але і значно перевершують їх. Мозаїки, як твори монументального мистецтва, створювалися для огляду великих груп глядачів. Повідомлення, що містилися в них, були адресовані всім жителям, які прийшли в храм. З їх реконструкцій можемо почерпати багато важливої інформації. До числа таких відносимо і малюнки на слоновій кістці, фрески та ікони, візантійську мініатюру.

До неоціненного джерела відносимо «Історію» [1] візантійського письменника, історика, який належав до придвірцевих кругів, Лева Диякона. Завдяки їй можемо простежити історію імперії очима її сучасника та громадянина. Про відносини Візантії з Київською Руссю знаходимо інформацію у літописі «Повісті минулих літ» [2]. Також у ньому простежується питання прийняття християнства та перші враження наших предків від візантійських богослужінь.

Мета курсової роботи полягає у вивченні, аналізі, оцінці звичаєвої та побутової культури Візантії, зокрема у визначенні сукупності факторів - політичних, релігійних, економічних та національних.

Відповідно до поставленої мети, завдання наукової роботи полягають у наступному:

- проаналізувати суспільний лад імперії;

- розкрити зміст та культурні особливості побуту Візантії;

- визначити під впливом яких чинників формувались і змінювались звичаї населення імперії;

- окреслити специфіку свят та обрядовості у культурі візантійців;

- дослідити одяг візантійців як самобутнє явище та досягнення культури;

- прослідкувати, яким був внесок звичаїв і традицій візантійської культури на культуру інших держав.

Структура курсової роботи обумовлена метою та завданнями дослідження. Загальний обсяг становить 50 сторінок, основного тексту - 38 сторінок. Складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, додатків.

Розділ 1. Суспільний лад Візантійської імперії

Візантійська імперія - середньовічна держава, східна частина Римської імперії. Як спадкоємиця Римської імперії Візантійська держава не лише успадкувала її найбагатші провінції, але й зберігала культурні надбання, тож довгий час являла собою духовний, культурний, економічний і політичний центр Середземномор'я.  Історики називають Візантію чи не єдиною державою, точна дата народження і кінця якої відомі. Візантія припинила своє існування 29 травня 1453 р. із завоюванням Константинополя турками. Дату її народження відносять до 8 листопада 324 р., коли відбулася закладка нової столиці на місці древнього мегарського містечка Візантія на березі Босфору, 11 травня 330 р. - день офіційного її проголошення [18, c. 12]. Цей день став головним державним святом у Візантії. 

Виникнення Візантії було результатом розвитку античного суспільства впродовж IV ст. Протягом більшої його частини ще переважали тенденції до збереження єдності Римської імперії. Розмежування йшло повільно і приховано, перш за все, у сфері адміністративного управління, фінансів, армії, зовнішньої політики.  Процес завершився у 395 р., формальним утворенням двох держав, на чолі зі своїми імператорами. В основі його лежала, не сама криза ІІІ ст., а еволюція імперії у IV ст. Затвердження на тривалий період панування в обох половинах імперії різних напрямків християнства (на Заході ортодоксального - нікейського, на Сході - аріанства) лише один із показників становлення візантійської церкви з її певними особливостями. Завершення формування візантійського суспільства з характерними для нього соціально-політичними інститутами сталося в середині V ст. [3, c. 161].

Візантійська імперія була централізованою державою. На чолі держави був імператор. У його руках знаходилася законодавча, виконавча і судова влада. Імператор розпоряджався не тільки світськими, а й церковними справами, скликав церковні собори, призначав вищих посадових осіб церкви. За вченням візантійської церкви, імператор отримав свою владу від бога, його особистість вважалася священною.

У Візантії не було певного порядку престолонаслідування. Формально вважалося, що імператор обирає сенат. Дуже часто різні угруповання панівного класу і армія здійснювали палацові перевороти і вбивали імператорів, щоб посадити на престол свого ставленика. Церква відігравала у Візантії вельми важливу роль. Константинопольський патріарх був другою особою в державі після імператора і мав вплив на політичне життя в країні. При імператорові існував постійний дорадчий орган - сенат. Він обговорював питання зовнішньої і внутрішньої політики, розглядав законопроекти, які після затвердження імператором отримували силу закону, призначав вищих посадових осіб, здійснював судові функції у найважливіших кримінальних справах. Однак у політичному житті вирішальної ролі сенат не грав. Під час правління імператора Лева VI (886 - 912 рр..) (див. Додаток А)у сенату на користь імператорської влади було вилучено право розглядати законопроекти і призначати вищих посадових осіб імперії. На чолі центрального державного управління стояв інший дорадчий орган - Державна рада, або Консисторій. Він обговорював всі поточні питання державного управління і здійснював судові функції. Вищим посадовим особам імперії ставилися два префекта преторія, префект столиці (єпарх), начальник палати, квестор, два комита фінансів і два магістра армії [24, с. 33].

Константинополь з прилеглою сільською округою становив самостійну адміністративну одиницю, яку очолював єпарх столиці, безпосередньо підпорядковувався імператору. Одночасно він був головою сенату. Начальник палацу, будучи командиром палацової гвардії, завідував охороною імператора, його особистою канцелярією, державною поштою і зовнішньополітичною діяльністю. Квестор був головою Державної ради, крім того, він відав розробкою та розсилкою імператорських указів і володів судовою владою.

Один з двох комита фінансів управляв державним казначейством, інший завідував імператорським майном.

На чолі армії стояли два магістра. Один з них командував піхотою, інший - кавалерією. У VII ст. центральна система державного управління була реформована. Все візантійське чиновництво було розділено на 60 розрядів. Вищі посадові особи іменувалися «логофет». Очолював всю цю систему логофет драма, який завідував імператорської вартою, його особистою канцелярією, поштою, шляхами сполучення, іноземними справами і поліцією. Канцелярії здійснювали безпосереднє управління окремими сферами державного життя. Великий штат чиновників у цих відомствах, який отримував мізерну платню, став живильним середовищем для корупції та хабарництва. Існувала практика продажу посад. Візантія мала досить сильну армію. У VII ст. з числа вільних селян-общинників було створено особливий військовий стан стратіотів. Земля стратіотів не могла відчужуватися і переходила в спадщину до одного з синів, який повинен був нести службу. З XI ст. поширюється нова форма умовного феодального тримання - пронія, аналогічна західноєвропейським бенефіціям.

Візантійська імперія ділилася на дві префектури: Східну і Іллірійську. До складу Східної входили Мала Азія, Єгипет і Фракія. До складу Іллірійської - Балканський півострів [24, c. 34].

Специфічні риси розвитку візантійського суспільства виявляються вже на першому етапі його розвитку. Процес розкладання рабовласницьких порядків носив у Візантії уповільнений характер. Відносно високий рівень розвитку товарно-грошових відносин, тривале збереження сильних економічних і політичних позицій численних візантійських міст (Антіохії, Олександрії, Дамаска, Константинополя) сприяли політичній стабільності Візантії і стримували процес розпаду рабовласницького ладу. 

Панівний клас Візантії IV-VII ст. був неоднорідний. Провідні економічні та соціальні позиції у Візантії займала стара сенаторська аристократія і провінційна знать, базу панування яких складала велика приватна власність на землю рабовласницького типу. Поряд з ними високе місце в соціальній структурі візантійського суспільства займала міська муніципальна верхівка великих міст імперії, особливо столиці - Константинополя.  Склад експлуатованої частини візантійського суспільства також відрізнявся значною різнорідністю. На нижчому ступені соціальної сходини знаходилися раби. Їх правовий статус, визначався нормами пізньоримського права, різко відрізнявся від положень різних категорій вільного населення. До останніх належали насамперед вільні селяни-землевласники. Збереження в IV-VI ст. вільного селянства - важлива особливість суспільного ладу Візантії. Вільні селяни жили сусідськими громадами та володіли правом приватної власності на землю. Вони експлуатувалися безпосередньо державою: сплачували поземельні податки і несли різного роду важкі майнові та особисті повинності. Широко використовувалася у Візантії цього періоду і пізньоримська форма експлуатації селян - колонат. Візантійське законодавство поділяли колони на вільних і приписних. Змушені орендувати землю у великих землевласників, колони знаходилися в залежності від своїх панів. Особливо важким було становище приписних колоній: вони були прикріплені до землі. Вільні і приписні колони несли повинності як на користь своїх панів, так і на користь держави. Положення обох категорій візантійських колонії різко погіршується в VI ст. [25, c. 71].

Суспільний лад Візантії зазнає серйозних зміни в ході гострої політичної та соціального кризи кінця VI - першої половини VII ст. Арабське нашестя, вторгнення варварів, супроводжувані їх масовим осіданням на території імперії, руйнація і занепад багатьох міст прискорили ламання рабовласницьких та феодальних порядків у Візантії. У війнах і соціальних сутичках загинула значна частина представників тих соціальних груп, які панували у Візантії в попередньому періоді. Разом з тим збереження державних форм власності, общинного землеволодіння і величезна поширеність необмеженої приватної власності на землю в наступні століття серйозно уповільнює формування нової феодальної власності, крім того, розвиток експлуатації візантійського селянства.

  Тільки до Х ст. панувала тенденція до створення феодальної сеньоріальної системи, заснованої на праці залежного від земельних магнатів селянства при збереженні контролю з боку держави. Основні ж форми феодального землеволодіння - умовні земельні наділи - затверджуються ще пізніше, в XI-XII ст. Так, найбільш відомий феодальний інститут - дебати, розквіт якого припадає на XII-XIII ст., представляв собою різні види земельних наділів проніару від держави на умовах несення служби, звичайно на час життя проніара або імператора [23, c. 85].

  Уповільнений характер розвитку феодальних відносин визначив особливості соціального складу пануючого класу візантійського суспільства на другому етапі його розвитку. Панівний клас в цей час складався з різнорідних соціальних шарів: світських і церковних чинів, місцевої військово-служилої знаті і громади верхівки, яка виділилася з заможного селянства. Спадкова васальної-сеньйоріальна система, характерна для розвинутого феодального ладу, починає складатися у Візантії тільки до XI-XII ст. Незавершеність розвитку феодального сеньйоріального ладу обумовила відносну слабість візантійської знатi. Провідне місце в структурі пануючого класу Візантії належало столичній знаті і вищому чиновництву імперії. У другому періоді розвитку Візантійської держави зберігалися численні відмінності в правовому становищі окремих верств трудового населення. У Візантії формування класу феодально-залежного селянства розтягнулося на тривалий час. В імперії, як і раніше зберігалася значна категорія вільних селян-общинников, а також особливий прошарок державних селян, що сиділи на землях, які належали казні та імператору. Обидві ці категорії селян експлуатувалися головним чином в централізованій формі за допомогою державної податкової системи. Селяни, які сидять на державних землях, фактично стають у цей час фортечними: приписуються до скарбниці і втрачають свободу пересування. Вони повинні були платити канон - поземельний податок, подушний податок, державну хлібну ренту, податок на худобу. Особливо важким для селян-общинників став обов'язок сплачувати податки за виснажені і кинуті землі сусідів [24, c. 36]. 

З XI-XII ст. йде неухильне зростання числа приватновласницьких селян за рахунок вільних селян і навіть державних, що свідчить про формування у Візантії землеволодіння феодального типу. Приватновласницькі візантійські селяни іменувалися перуки. Вони не мали права власності на землю і розглядалися як спадкові держателі своїх наділів, були зобов'язані виплачувати панові ренту у відробітковій, натуральній, грошовій формах. На відміну від державних селян вони не були прикріплені до землі аж до XIII-XIV ст. Низьке становище у візантійському суспільстві, як і раніше, займали раби. Тривале збереження рабовласництва становило характерну рису суспільного ладу Візантії. Рабську працю широко використовували в домашньому господарстві візантійської знаті. У X-XI ст. соціальне становище візантійських рабів дещо покращується, вони отримують право укладати церковний шлюб. Припиняється навернення вільних в рабство. Рабів нерідко переводять на положення перук. В XI-XII ст. посилилася тенденція до стирання граней між рабами та іншими категоріями експлуатованих класів Візантії [22, c. 112].

Отже, суспільний лад Візантії мав характерну позицію середньовічної імперії в залежності від етапів її розвитку. Процес розкладання рабовласницьких порядків носив уповільнений характер. Тривале збереження сильних економічних і політичних позицій численних візантійських міст, зокрема Константинополя, сприяли політичній стабільності Візантії. Загалом в імперії головне місце належало імператорові, а також церкві. Від Римської імперії  Візантія успадкувала монархічну систему правління. Тривалий час зберігалася колишня система державного і фінансового керування. Але з кінця VI ст. починаються істотні зміни. Реформи зв'язані в основному з обороною і переважно грецькою культурою країни. З X ст. широко поширюються феодальні принципи керування, цей процес привів до утвердження на троні представників феодальної аристократії. До самого кінця імперії не припинялися численні повстання і боротьба за імператорський трон. Експлуатована частина суспільства була досить неоднорідною і умови її життя значно ускладнювались різноманітними повинностями. Найважче приходилось рабству, проте, починаючи з Х ст. його становище значно покращується.