7. Філософія Древнього Китаю.

В центрі уваги ф/ Давнього Китаю були пробл/ мор/-етич/ прир. Люд. та побудови досконалої держ., управл. сусп. Важл. Он тол. роль відігр. поняття неба. Аналізувалися пробл. єдності світу та його розв., першооснови природи. Першоосновою всього сущого вваж. Матер. начало "ці" і п'ять стихій — вода, вогонь, метал, дерево, земля. Незначне місце займали гнос. та лог. проблеми. Основні школи давньокитайської філософії:

Конфуціанство —Осн. місце в к. займ. Пробл. природи людини, її моралі та етики, життя сім'ї, управл. держ. Конфуцій учив, ніби поведінка людей, їх сусп.. статус залеж. від неба, вищої дух.сили, яка, разом з тим є част. природи. Мор. норми, за К., теж залежать від неба.

Центр. поняттям к. є "жень" (гуманність), що виступає як закон, сук-ть соц.. і етич. взаємин людей. Важл. місце в к. займав етикет "лі", тобто норми сусп.. повед., звичаї, ритуал. Дотримуватися "лі" — це означає знати своє місце в сусп.. і діяти згідно зі своїм сусп.. становищем. Вел. Знач. надавав К. вих.. і навч., зводячи їх до осягнення і засвоєння етико-політ. норм і вимог. Держ. Вл., на його думку, має корист. довір'ям народу. Правителі мають особистим прикладом повчати народ своєї країни.

Даосизм —в основі даосизму (Лао-цзи) було вчення про дао — закон, природний шлях речей. Згідно з клас. Д., дао — це невидимий всюдисущий об'єкт. закон руху і зміни природи, людського сусп.., повед. і мисл. окремої людини. Д. часто критикують за принцип бездіяльності, не враховуючи його рац. зміст: сусп.. розв. за об'єкт. законами, і свавільне втруч. правителів у хід історії призв. до най згуб. наслідків.

Моїзм —Автор його — Мо-цзи. Критикуючи конфуціанство, Мо-цзи виходив із принципів взаємодоп., поваги до талантів, економії, ненападу, аг. любові. Мо-цзи вчив, що небо карає тих, хто не виявляє любові до ближнього. Життя людини, на його думку, визнач. її діями. Він вперше висунув категорії причини і роду, аналізував пробл. пізнання. На його думку, знання має не вроджений х-ер, а набувається в ході практ. життя. Легізм - етико-політ. вчення про управл. людиною, сусп.. і держ. Легісти прагнули створити вчення про створ. могутньої оптимально керованої держ. Прибічники легізму вище всього ставили закон. Легісти, створили концепцію деспотичної держ, яка грунтувалася б на рівності всіх перед законом, за винятком правителя, єдиного творця законів.

8. Філософія Середньовіччя та Відродження.

Середньовічна філософія. Основна проблема цієї філософії концентрувалася навколо поняття Бога, а філософствування проявлялося передусім у формі богословської думки. Проблема походження світу: світ створено з нічого Богом..

Перший тип середньовічного філософствування - патристика, в основі якої лежить сукупність теологічних та політико-соціологічних доктрин християнських мислителів. Істотною рисою патристики була її вірність ідеї одкровення. Патристика розглядала філософствування як пояснення Біблії. В основі онтології патристики була ідея бога як абсолютного буття. Світ загалом сприймався оптимістично, як благий витвір бога, сповнений доцільності. Найбільш відомим представником західної патристики був Августин Блаженний. Другим типом середньовічного філософствування була схоластика. Формування схоластики відбувалося в умовах панування католицької церкви. Рання схоластика орієнтувалася в основному на неоплатонізм та логіку арістотелізму. В цей період сформувався номіналізм і реалізм. Пізня схоластика формувалася в умовах подальшого прогресу міського життя, виникнення університетів тощо. Паралельно продовжувала точитися боротьба номіналізму з реалізмом.

Реалісти вважали, ніби загальні поняття (універсали) існують онтологічно, тобто реально, утворюючи самостійний світ духовних, безтілесних сутностей, первинних щодо одиничних речей. Номіналісти наполягали на тому, що реально існують лише одиничні предмети, доступні органам чуття.

Філософія Відродження

Відродженням в історії називають сукупність філософських учень, створених у період розпаду феодального й зародження капіталістичного суспільства. Ідейними джерелами цієї філософії були: антична філософія; єресі, які розхитували догматичну офіційну релігійну ідеологію; східна філософія; передові тенденції середньовічної філософії, зокрема номіналізм, раціоналістичні та емпіричні тенденції в теорії пізнання.

Всесвіт став предметом дослідницького інтересу. З'являлись натуралістичні вчення про нескінченність і нествореність світу. Істотною рисою філософії Відродження був гуманізм, у якому виразилися різнобічні запити людської особистості.

У філософії епохи Відродження прослідковується боротьба матеріалістичних тенденцій з ідеалізмом.

До найважливіших проблем філософії Відродження треба віднести: онтологічні проблеми, зокрема питання про сутність матерії, руху і його джерел; гносеологічні; філософські аспекти політики, етики, естетики тощо.

Значні зрушення були у теорії пізнання. Вона була спрямована проти схоластики й релігійного догматизму. В ній високо цінувався досвід, чуттєвість як найважливіший крок у процесі пізнання. Разом з тим деякі філософи епохи Відродження визнавали й важливу роль розуму. Значний вклад у теорію пізнання внесли Дж. Бруно, Микола Казанський, Мішель Монтельта, інші мислителі епохи Відродження.

Змінювались погляди на людину та місце її у Всесвіті. Теоцентризм витісняється антропоцентризмом. Людину стали розуміти як вільну і необмежену в своїх можливостях.

У натурфілософії епохи Відродження стверджується принцип пантеїзму, відповідно до якого Бог більше не знаходиться над світом, а розчинений безпосередньо у самому світі. Відомими мислителями Відродження були Г. Галілей, М. Коперник, Дж. Бруно, Т. Мор, Т. Мюнцер, Т. Кампанелла та багато інших.

І все ж філософія Відродження не повністю порвала зі схоластикою. Хоч вона й заперечила теологію, замінивши її науково-раціоналістичними і натуралістичними теоріями, та все ж залишилась перехідною на шляху до послідовних форм науково-філософського світогляду.