38. Практика як основа пізнання і критерій істини, суб’єкт і об’єкт пізнання.

Практика — це матеріальна, чуттєво-предметна, цілеспрямована діяльність людини, яка має соїм змістом освоєння і перетворення природних і соціальних об'єктів. Вона становить собою всезагальну основу і рушійну силу розвитку людського суспільства і пізнання. Суспільна практика перебуває в органічному взаємозв'язку з пізнавальною діяльністю людини. Вона є джерелом наукового пізнання, його рушійною силою. В процесі практики відбувається формування суб'єкта пізнавальної діяльності. Практика зумовлює напрям і зміст мислення суб'єкта.

Практика є основою всіх форм життєдіяльності людини.

Практика є суспільний процес зміни, перетворення матеріального світу у світ соціальної предметності, світ культури, олюднений світ. У процесі практичної діяльності відбувається гуманізація самої людини. Саме в діяльності людина формує себе як творця предметного світу, викликає до життя свої творчі здібності.

Визнання практики основою, метою пізнання і критерієм істини — необхідна передумова ефективного розвитку гносеології.

Критерій істини тривалий час вбачали або в свідомості, або в об'єкті, що пізнається. Оскільки істина передбачає певне пізнавальне відношення суб'єкта до об'єкта, то в цьому розумінні істина відноситься не тільки до суб'єкта, а й до об'єкта. Звідси випливає, що критерій істини повинен становити собою певне відношення, що і відрізняється від процесу пізнання, і водночас перебуває з ним у тісному взаємозв'язку. Тому зрештою було встановлено, що таким відношенням є суспільна практика, яку й потрібно розглядати як критерій істини.

Існує кілька способів практичної перевірки істинності теоретичних положень: через активне спостереження; з допомогою експерименту тощо. Та під практикою у філософському її розумінні потрібно мати на увазі не спостереження і навіть не окремі експерименти, а тривалий історичний процес життєдіяльності людини, в якому лише й може відбутися відсів усього помилкового, хибного від справді істинного.

Сутність і природу пізнання не можна осмислити ізольовано від предметно-практичної діяльності, тому істотне місце в теорії пізнання займають поняття ''суб'єкт'' і ''об'єкт''. Суб'єктом може виступати як окрема особистість, так і соціальна група чи й людство в цілому. Об'єкт пізнання — це лише та частина об'єктивної реальності, яка перебуває у взаємодії з суб'єктом. Аналіз характеру взаємодії суб'єкта й об'єкта пізнання передбачає з'ясування ряду питань, насамперед того, якзовнішні стосовно свідомості речі стають надбанням людського розуму та як співвідносяться речі об'єктивного світу і відповідні мис-лені образи.

38. Суспільство і людина як об’єкти соціального пізнання.

Складним і суперечливим є процес пізнання природних явищ і процесів, про що йшла мова раніше, при розгляді гносеологічних проблем. Суспільство ж є надзвичайно складним і динамічним утворенням, тому його пізнання має свою специфіку, яка породжується об’єктом пізнання. Власне, суспільство «пізнає само себе», тобто водночас воно є і суб’єктом, і об’єктом пізнання – пізнання є самопізнанням. В суспільстві діють люди, звідси – скільки людей – стільки й ідей, поглядів, міркувань. Це означає, що суспільні відносини приймають форму суспільних почуттів і настроїв, потреб та інтересів, цілей тощо. Тому специфіка соціального пізнання заключається в необхідності враховувати цілі, інтереси, мотиви діючої у суспільстві людини.

Отже, перша особливість соціального пізнання в тому, що воно вимагає врахування суб’єктивного фактору, тобто волі, цілей, мотивів людської діяльності. Перш за все необхідно враховувати, що реальні речі і відносини, з якими ми маємо справу у суспільстві, є свідомістю людей, опредметненою у їх діяльності. Але в тому, кими і як ми бачимо ці речі і відносини, відображається й наш рівень розвитку, зокрема спосіб і стиль мислення, наукові методи, які ми використовуємо, а також цілі й ідеали. Внутрішній світ людини безкінечно складний. Пізнання людини людиною є відтворенням її внутрішнього світу у своїй свідомості, тому соціальне пізнання має органічний зв’язок з психологією, літературою та мистецтвом. Саме вони допомагають нам досліджувати суб’єктивний світ людей і проектувати його на пізнання суспільства. Таким чином, закономірності суспільного розвитку є закономірностями діяльності людей. І хоча між законами природи і законами суспільства є спільне – їх об’єктивність, існують і суттєві відмінності між ними: довговічність або ж вічність законів природи – і недовговічність законів суспільства, адже вони виникають разом з виникненням суспільства; закони природи відбуваються, тобто діють стихійно, незалежно від людей, – закони суспільства проявляються у свідомій діяльності людей; закони суспільства мають більш складний характер, вони пов’язані з високим рівнем організації соціуму як форми руху матерії.