Методичний бюлетень «Забезпечення інформаційних потреб учителя та учня в умовах інноваційного освітнього простору»

Три пути ведут к знанию:

путь размышления – это путь самый благородный,

путь подражания – это путь самый легкий,

и путь опыта – это путь самый горький.

Конфуций

Початок ХХІ століття – час історичних підсумків і народження нових ідей. На зламі століть відбувається осмислення минулого знання, досвіду та формування нового розуміння сенсу життя, створення якісно нової моделі суспільства. Це період активного розвитку та оновлення соціально-економічної, суспільно-політичної сфер життя, вироблення і впровадження нових технологій.

Інноваційність – ознака сучасного суспільства, об’єктивна реальність, яку потрібно усвідомити та прийняти.

Закономірним є факт прийняття на рівні держави Законів "Про інноваційну діяльність" та "Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні", які орієнтують суспільство на інноваційний розвиток і визначають механізм реалізації інноваційної діяльності.

У нормативно-правових актах чітко визначено мету державної інноваційної політики: створення економічних, організаційних і правових умов для ефективного відтворення, розвитку й використання науково-технічного потенціалу країни, відродження духовного та інтелектуального потенціалу нації. Формування інноваційної культури населення розглядається як стратегічний пріоритетний напрям інноваційної діяльності та державної інноваційної політики в Україні. Безперечно, визначальне значення в цьому має освіта як процес і результат засвоєння знань, розвитку, формування життєвих компетенцій.

В наш час перед системою освіти постають принципово нові вимоги. Перш за все, це формування творчої особистості, здатної не просто засвоїти найвищі наукові і технологічні досягнення, а й самоудосконалюватись, розвиваючи їх.

Ключова роль у системі освіти належить учителю. Саме за допомогою діяльності педагогічних працівників реалізується державна політика. В сучасних умовах змінюються і погляди на вчителя як носія культурно-історичної спадщини, загальнолюдських і національних цінностей. Педагог сьогодні перестає бути для учнів єдиним джерелом знань, тому сучасний учитель має постійно здобувати й узагальнювати нові знання з різноманітних джерел і володіти технологіями їх передачі у такій послідовності (або в такий спосіб), щоб в учнів формувалися вміння відшуковувати інформацію, виробляти (продукувати) нові знання, співставляти, систематизувати, використовувати їх у житті. У такого вчителя сформована інноваційна культура, а отже - він здатен сформувати її у своїх вихованців.

Логічним є висновок про те, що впровадження інновацій в освіту є і необхідністю, і вимогою, і завданням, і об’єктивною реальністю.

Аналіз понять "інновація", "освіта", "простір", "інноваційна діяльність" дозволяє нам розглядати поняття " освітній простір" у двох площинах: як середовище, територію, в межах якої діють узгоджені єдині правила інноваційної діяльності, та як цілісну систему, результатом функціонування якої є новітні ідеї та оригінальні технології.

Освіта має орієнтуватись на діяльнісні, розвиваючі технології, які формують у учнів уміння вчитися, оперувати і управляти інформацією, швидко приймати рішення, пристосовуватись до потреб ринку праці (формувати основні життєві компетенції). Світовий процес переходу до інформаційного суспільства, а також економічні, політичні і соціальні зміни, що відбуваються в Україні, зумовлюють необхідність прискорення реформування системи освіти.

Людство має нагальну потребу обробки інформації. Необхідність пошуку нових організаційних форм і методик навчання зумовлена тим, що виникла потреба в розробці методики, яка відповідає адаптації школи до комп’ютерної епохи. Школа має стати найважливішим фактором формування нових сучасних життєвих установок особистості. Це завдання під силу лише тим учителям, які здатні не тільки "завантажувати" пам’ять учнів, а й формувати їх компетентності. В умовах традиційних форм та методів навчання школярі, отримуючи інформацію пасивно, не вміють самостійно її здобувати, а також застосовувати те, що знають.

Сучасному суспільству потрібна компетентна особистість, здатна брати активну участь у розвитку економіки, науки, культури. Тому сьогодні у шкільній освіті на перший план висувається завдання створення сприятливих умов для виявлення і розвитку здібностей учнів, задоволення їхніх інтересів та потреб, розвитку навчально-пізнавальної активності та творчої самостійності.

Освіта має орієнтуватися на перспективи розвитку суспільства. А це означає, що в сучасній освіті необхідно застосовувати найновітніші інформаційні технології. Створення добротного інформаційного середовища є ключовим завданням на шляху переходу до інформаційного суспільства. Масове впровадження інформаційно-комунікативних технологій (ІКТ) в освітню сферу висуває проблему комп’ютеризації закладів освіти в розряд пріоритетних. Розвиток і впровадження ІКТ спрямовані на їх комплексне інформаційно-ресурсне й методичне забезпечення.

Кожний шкільний предмет здатний суттєво вплинути на менталітет людини, яка формує себе як особистість, на методи вирішення не тільки шкільних завдань, а й навколишнього середовища. Сучасний випускник школи повинен мати компетенцію використання інформаційних технологій, тобто технологій, що проектуються сучасною індустрією як в освіті, так і в повсякденному житті. Нові інформаційні технології відкривають учням доступ до нетрадиційних джерел інформації, підвищують ефективність самостійної роботи, дають нові можливості для творчості, знаходження і закріплення будь-яких професійних навичок, дозволяють реалізовувати принципово нові форми і методи навчання.

Складовими такої системи можуть бути:

1)     інноваційна інфраструктура – сукупність закладів, організацій, установ, об’єднань, що займаються інноваційною діяльністю та надають послуги в її проведенні. До районної інноваційної освітньої інфраструктури відносимо заклади освіти, шкільні методичні кабінети, бібліотеки, та інформаційно-методичний центр управління освіти району;

2)     інноваційний потенціал – сукупність науково-методичних, матеріально-технічних, кадрових можливостей закладів.

До внутрішніх належать такі можливості закладу освіти:

• науково-методичні – наявність у закладі освіти бібліотечного фонду, інформаційно-ресурсного банку даних про ефективний педагогічний досвід школи, району (міста), області, України, досягнення науки, нормативно-правову базу функціонування освітньої системи та інноваційної діяльності й ін.;

• матеріально-технічні – функціональна спроможність приміщень і території закладу освіти (наявність ігрового та спортивного майданчиків, дослідних ділянок, спортивної зали, музею, приміщень для проведення додаткової роботи з учнями, вчителями тощо); технічне оснащення закладу освіти (наявність організаційної техніки, комп’ютерної бази, підключення до мережі Інтернет, електронної пошти, аудіо-, відеоапаратури тощо);

• кадрові – наявність працівників відповідно до штатного розпису закладу освіти (забезпеченість школи педагогічними працівниками, посадами психолога, соціального педагога, педагога-організатора дитячого колективу тощо)

До зовнішніх – науково-методичні, матеріально-технічні, кадрові можливості району (міста), області та їх спрямованість на реалізацію інноваційних проектів кожного закладу освіти;

3)     інноваційна культура – складова інноваційного потенціалу, що характеризує рівень освітньої загальнокультурної, соціальної, психолого-педагогічної підготовленості вчителів до інноваційної діяльності. Інноваційну культуру вчителя розглядаємо як сформованість мотивації до впровадження інновацій регіонального й локального рівнів, володіння знаннями про сучасні наукові досягнення, поінформованість про дослідно-експериментальну роботу та інноваційну діяльність закладів освіти України, області, району (міста), вміння проводити психолого-педагогічні дослідження;

4)     моніторинг інноваційної діяльності – систематичний збір, обробка, аналіз інформації про перебіг інноваційних процесів. Моніторинг інноваційної діяльності розуміємо як наявність на рівні району технологій проведення експертизи інноваційних проектів та результатів їх реалізації.

Лише у своїй єдності описані компоненти створюють цілісну систему, чітке функціонування якої здатне породжувати (продукувати) нову якість у вигляді нових ідей та досвіду.

Сучасна освіта і особливо загальноосвітня школа, під впливом науково-технічного прогресу та інформаційного буму, вже тривалий час перебувають у стані неперервного організаційного реформування та переосмислення усталених психолого-педагогічних цінностей. Необхідність докорінної зміни освітньої парадигми на етапі переходу до постіндустріального суспільства, економіка якого базуватиметься на інформаційних технологіях, ще тільки починає усвідомлюватися освітою. В той же час реальні психологічні процеси у житті нинішніх поколінь, особливо молоді, яка стоїть на порозі самостійного професійного життя, свідчать про те, що освіта серйозно відстає від потреб життя. Зумовлено це тим, що сучасна освітня парадигма, сформована в умовах, коли доступ до нової інформації був обмеженим для широкого кола і, як наслідок, стимулює переважно репродуктивні форми учіння. Традиційно навчальний процес зорієнтований на отримання, в кращому випадку – на творче засвоєння, суми знань тими, хто навчається. При цьому освіта формує молодих людей у ролі засвоювачів «готових знань». До цієї ролі дуже легко і швидко звикають, і тому сучасна освіта виховує, як правило, людей-екстерналів, які вміють активно працювати лише під керівництвом і при спонуканні зовнішніми чинниками. Молоді люди, наповнені «готовими знаннями», у своїй більшості не вміють працювати ні творчо, ні самостійно, особливо в умовах, коли знання потребують швидкого оновлення. В той же час людина майбутнього має стати насамперед творцем, а не бути тільки споживачем раніше створених благ. Слід усвідомлювати, що основні споживачі чужої інтелектуальної праці дуже швидко опиняються на узбіччі соціально-економічного розвитку. Головний чинник суспільного прогресу нинішньої цивілізації лежить у площині науки і освіти. Для цього молодь, яка вчиться, необхідно орієнтувати на соціально-культурний розвиток особистості, яка стане не тільки професіоналом за обраним фахом, а й культурно розвиненою, високо освіченою людиною та носієм новітніх знань .

Зміна політики і соціальних пріоритетів у освіті, і, зокрема, в незалежній Україні, сформувала принципово нову парадигму освіти та виховання – переходу від виховання громадянина країни до формування громадянина світу, людини відкритої, демократичної і відповідальної, освіченість, культура і мораль якої відповідають складності завдань глобалізованого світу.

Сучасна освіта повинна готувати людину, котра здатна жити в надзвичайно глобалізованому і динамічно змінному світі, сприймати його змінність як суттєву складову власного способу життя. Глобалізація, трансформаційні процеси та неперервна інформаційна змінність обумовлюють включення людини в дуже складну систему суспільних взаємовідносин, вимагають від неї здатності до нестандартних і швидких рішень. Саме тому основна увага у педагогічних колективах має приділятися питанням подолання консерватизму в підходах до навчально-виховної діяльності і існуючих стереотипів педагогічної праці та процесу мислення в учасників процесу навчання і виховання. Тільки інноваційна за своєю сутністю освіта може виховати людину, яка живе за сучасними інноваційними законами глобалізації, є всебічно розвиненою, самостійною, самодостатньою особистістю, яка керується в житті власними знаннями і переконаннями. Загалом, це більше потрібно суспільству, ніж освіті чи конкретній людині, бо без всебічно розвиненої особистості неможливо розбудувати ані основ демократії, ані досягти параметрів економічно розвинених країн.

Сучасна освіта, окрім надання знань, має прищепити молодій людині здатність самостійно засвоювати знання, оволодівати потрібною інформацією та творчо осмислювати її. Тобто освіта покликана навчити майбутнього громадянина, на основі отриманих знань критично і творчо мислити, використовувати знання як у професійній, так і в суспільно-політичній діяльності. Творчо сформована особистість стає активним суб’єктом суспільних відносин.

Удосконалення навчально-виховного процесу здійснюється в контексті таких глобальних освітніх тенденцій:

- масовий характер освіти та її неперервність;

- значущість освіти для індивіда і суспільства;

- орієнтація на активне освоєння людиною способів пізнавальної діяльності;

- адаптація освітнього процесу до запитів і потреб особистості;

- орієнтація на демократизацію всіх освітянських структур;

- орієнтація навчання на інновації, особистість, забезпечення можливостей її саморозвитку та саморозкриття, загальні та фахові компетенції;

- людиноцентриське спрямування освіти та гуманістична спрямованість інноваційних процесів;

- організаційні, структурні та змістові нововведення в навчально-виховний процес підпорядковані принципу «освіта упродовж всього життя»;

- освіта стає пріоритетною галуззю фінансування в розвинених країнах.

Саме тому процес навчання, виховання та розвитку всебічно розвиненої особистості сьогодні розглядають як єдиний педагогічний процес, який сучасна педагогічна наука називає педагогічною технологією формування особистості.

Практика показує, що інноваційні технології загалом і, зокрема, в освіті створюються та запроваджуються найбільш ефективно в країнах, де фінансування науки й освіти відповідає вимогам часу. Країни, які відносяться до постіндустріальної спільноти, на розвиток і функціонування освітньо-наукової галузі виділяють понад 11% консолідованого державного бюджету, в нерозвинених (бідних) країнах на цю галузь спроможні виділяти не більше 3%.

Введемо поняття, якими найбільше часто користуються, здійснюючи інноваційну освітню діяльність.

Технологія – це, в першу чергу, форма реалізації людського інтелекту, в якій відображаються вміння людини використовувати сукупність знань про методи, і засоби проведення певного виробничого процесу, в результаті якого відбувається якісна зміна того, що є суб’єктом технології. Технологія не допускає варіативності, її головне призначення – отримати гарантований результат.

Педагогічна технологія – своєрідна конкретизація методики, проект певної педагогічної системи, що реалізується на практиці; змістова техніка реалізації навчально-виховного процесу; закономірна педагогічна діяльність, яка реалізує науково-обґрунтований проект навчально-виховного процесу і має вищий рівень ефективності, надійності, гарантованого результату, ніж традиційні методики навчання й виховання.

Інноваційна педагогічна технологія – цілеспрямоване, систематичне й послідовне впровадження в практику оригінальних, новаторських способів, прийомів педагогічних дій і засобів, що охоплюють цілісний навчально-виховний процес від визначення його мети до очікуваних результатів.

Управління – вид людської діяльності, що забезпечує ефективне та продуктивне досягнення організацією (колективом) наперед заданих цілей та завдань.

Управління навчально-виховним закладом – цілеспрямована, активна взаємодія керівника з іншими учасниками освітнього процесу з метою забезпечення координації зусиль щодо оптимального функціонування установи та переведення її на більш якісний рівень.

Управління педагогічними інноваціями – вид соціального управління, що підтримує цілеспрямованість і організованість інноваційних процесів у системі освіти.

Менеджмент – це сукупність принципів, методів, засобів і форм управління організацією з метою забезпечення її життєдіяльності та підвищення її ефективності.

Він включає:

- спосіб управління людьми;

- управління соціально-економічними процесами;

- організацію процесу співпраці між людьми;

- лідерство;

- управлінську компетентність.

Під освітнім менеджментом розуміють сукупність принципів, форм, методів управління педагогічними системами та шкільним персоналом, побудовану на наукових засадах.

Педагогічні інновації - це результат творчого пошуку оригінальних, нестандартних рішень різноманітних педагогічних проблем.

Прямим продуктом інновацій є: нові навчальні технології, оригінальні виховні ідеї, форми та методи виховання, нестандартні підходи в управлінні.

Побічним продуктом інновацій є: зростання педагогічної майстерності вчителя і керівника, рівня його культури, мислення, світогляду.

Інновації в освіті прийнято ділити на такі групи:

- інновації в змісті освіти (навчальні програми, підручники, посібники тощо);

- інновації в технології процесу навчання і виховання;

- інновації в організації навчально-виховного процесу;

- інновації в системі управління освітою;

У залежності від способу реалізації інновацій, їх ділять на дві основні групи:

- систематичні;

- випадкові або спонтанні.

У залежності від глибини новаторських змін інновації прийнято ділити на:

- масові, великі, радикальні, фундаментальні;

- малі, часткові.

Під інноваційним розвитком освіти слід розуміти комплекс створених та запроваджених організаційних та змістових нововведень, розвиток низки факторів та умов, необхідних для нарощування інноваційного потенціалу освітньої системи. Такий складний психолого-педагогічний процес вимагає чітко спланованих системних дій з боку всіх освітянських структур, які в своїй сукупності складають основу інноваційної політики.

За своїм змістом, формами і методами освіта не є незмінним, закостенілим феноменом, адже вона весь час реагує на нові суспільні виклики, реалії, враховує тенденції, перспективи розвитку людства, національного буття народу. Однак оновлення навчально-виховної практики, в силу різних причин, часто відстає від темпів цивілізаційного розвитку, соціальних вимог до освіти. Тривалий час, особливо на ранніх етапах розвитку людства, ця проблема була не настільки гострою, як в індустріальну і постіндустріальну (інформаційну) епохи. Помітно актуалізувалася вона наприкінці другої половини XX століття, що зумовлено колосальним проривом у науково-технічному розвитку, радикальною зміною традиційних уявлень про світ, життя, його цінності, майбутнє цивілізації.

На сучасному етапі все очевиднішим стає те, що традиційна школа, орієнтована на передавання знань, умінь і навичок від покоління до покоління, від учителя до учня, не встигає за темпами їх нарощування. Значна частина знань, які освоюють учні, була здобута людством 200-400 років тому. Сучасна школа недостатньо розвиває здібності, необхідні її випускникам для того, щоб самостійно самовизначитися у глобалізованому та надзвичайно динамічно змінному світі, приймати обґрунтовані рішення щодо свого майбутнього, бути активними, конкурентноспроможними і мобільними суб’єктами на ринку праці. Головними недоліками традиційної системи освіти є породжені нею невміння і небажання дітей активно вчитися, несформованість ціннісного ставлення до власного розвитку, освіти та соціуму в цілому .

Інноваційне навчання– цезорієнтована на динамічні зміни в навколишньому світі навчальна та освітня діяльність, яка ґрунтується на розвитку різноманітних форм мислення, творчих здібностей, високих соціально-адаптаційних можливостей особистості.

Специфічними особливостями інноваційного навчання є його відкритість майбутньому, здатність до передбачення та прогнозування на основі постійної переоцінки цінностей, налаштованість на активні та конструктивні дії в швидко змінних ситуаціях.

Розвиток системи і змісту навчання в сучасному світі відбувається в контексті глобальних освітніх тенденцій, серед яких найпомітнішими є:

- масовий характер освіти та її неперервність;

- значущість освіти для індивіда і суспільства;

- орієнтація на активне освоєння людиною способів пізнавальної діяльності;

- адаптація освітнього процесу до запитів і потреб особистості;

- орієнтація на демократизацію всіх освітянських структур;

- орієнтація навчання на інновації, особистість, забезпечення можливостей її саморозвитку та саморозкриття;

- освіта стає пріоритетною галуззю фінансування в розвинених країнах.

Ці тенденції свідчать, що головною функцією освіти є розвиток людини її культури. Освіта має забезпечити кожному, хто навчається, широкі можливості для здобуття таких умов розвитку та підготовки до життя:

- знань про людину, природу і суспільство, що сприяють формуванню наукової картини світу як основи світогляду та орієнтації у виборі сфери майбутньої практичної діяльності;

- досвіду комунікативної, розумової, емоційної, фізичної, трудової діяльності, що

сприяє формуванню основних інтелектуальних, трудових, організаційних і гігієнічних умінь та навичок, необхідних у повсякденному житті для участі у суспільному виробництві, продовженні освіти та самоосвіти;

- досвіду творчої діяльності, що відкриває простір для розвитку індивідуальних здібностей особистості і забезпечує її підготовку до життя в умовах соціально-економічного та науково-технічного прогресу;

- досвіду суспільних і особистісних відносин, які готують молодь до активної участі в житті країни, створення сім’ї, планування особистого життя на основі ідеалів, моральних та естетичних цінностей сучасного суспільства.

Освіта є тим соціальним інструментом, через який передаються і реалізуються базові культурні цінності та цілі розвитку суспільства.

Освіта виступає активним прискорювачем культурних змін і перетворень у суспільному житті і в окремій людині.

Таким чином, освіта є способом соціалізації особистості й забезпечення наступності поколінь, середовищем спілкування та залучення до світових цінностей, досягнень науки і техніки. Освіта прискорює процес розвитку і становлення людини як особистості, суб’єкта та індивідуальності, забезпечує формування духовності в людині та її світогляду, ціннісних орієнтацій і моральних принципів.

Система освіти як частина суспільної системи перебуває під впливом багатьох чинників, одні з яких потребують структурних змін у ній, інші – змістових, технологічних удосконалень.

Стан освіти і перспективи її розвитку значною мірою залежать від політики держави у цій сфері. У багатьох країнах державна освітня політика вважає високий професійний і загальнокультурний рівень населення важливою умовою соціально-економічного розвитку, збереження і підвищення конкурентоспроможності національної економіки на світових ринках, безпеки і соціальної стабільності.

На початку III тисячоліття радикально змінюється державна освітня політика і в Україні. Розпочалося становлення нових парадигм освіти, орієнтованих на входження нашої країни у світовий освітній простір, поглиблюються тенденції диференціації освіти. Міжнародне співробітництво покликане сприяти розширенню можливостей громадян України щодо отримання якісної освіти та ефективного використання свого фахового потенціалу в країнах розвиненої демократії. Така співпраця мала б сприяти і залученню додаткових іноземних інвестицій у розвиток освіти в Україні. Реалізація принципу варіативності дає змогу педагогічним колективам навчально-виховних закладів обирати і конструювати педагогічний процес за будь-якими моделями, зокрема й авторськими. Це супроводжується суттєвими позитивними змінами в педагогічній теорії та практиці:

- створенням різних варіантів змісту освіти, використанням можливості сучасної дидактики у підвищенні ефективності освітніх структур;

- здійсненням наукових розроблень і практичним обґрунтуванням нових педагогічних ідей і технологій.

Реальністю є взаємодія різних педагогічних систем і технологій навчання, апробування на практиці як нових форм, так і цілісних педагогічних систем минулого. Однак сучасний стан системи освіти не задовольняє багатьох педагогів, які в ній працюють. Прагнення до змін, зняття певних обмежень на інноваційну діяльність сприяли зародженню широкого інноваційного руху в системі освіти. Неабиякі можливості для якісних змін в освіті пов’язані з інтенсивним розвитком засобів комунікації, інформаційних та мультимедійних технологій.

Становлення оновленої освіти передбачає природні процеси розвитку педагогічної практики, цілеспрямований управлінський вплив на систему підготовки, перепідготовку педагогічних кадрів, суттєві корективи змісту, стилю діяльності педагогічних установ, педагогів (вихователя, учителя, викладача), тобто перехід освітньої системи до функціонування на нових організаційних та психолого-педагогічних засадах. Незадоволеність якістю освіти в реальній практиці, усвідомлення необхідності реформування роботи навчально-виховних закладів зумовлюють потребу в оновленні професійної підготовки, стилю професійної діяльності педагога. Особливо значущим є формування його компетентності, особистісно-професійних якостей, здатності жити і працювати в інноваційному режимі: прийняти і зрозуміти нове, оволодіти інноваційною ситуацією.

Професіоналізація педагога і входження його в інноваційний режим роботи неможливі без творчого самовизначення, в якому провідну роль відіграє його налаштованість на самовдосконалення, самоосвіту, саморозвиток, без чого неможливе забезпечення нової якості освіти.

Якість освіти– рівень знань і вмінь, розумового, морального і фізичного розвитку тих, хто навчається, на певному етапі відповідно до поставлених цілей; рівень забезпечення навчальної діяльності і надання освітніх послуг учасникам освітнього процесу навчально-виховним закладом.

Про якість освіти свідчить насамперед її відповідність освітньому стандарту, проте одні педагоги вбачають показники «якості освіти» у кількості виставлених учням позитивних оцінок, інші – у розвитку особистості дитини. З точки зору інноваційної педагогіки новою якістю освіти є належна якість не лише навчання, а й виховання, ступінь розвиненості особистості людини, яка навчається, її підготовленості до продовження навчання, самостійного життя.

Динаміка сучасного розвитку цивілізації, прогнозування його перспектив приводять до висновків, що освітня система, навчальний заклад, педагогічний колектив, педагог, які ігнорують у своїй діяльності інноваційний чинник, не лише відставатимуть від суспільних процесів, тенденцій, а й спричинятимуть формування особистості, покоління, заздалегідь запрограмованих на аутсайдерські (останні) інтелектуальні, духовні, соціальні позиції. Педагог із застарілими знаннями, байдужий до пізнання й використання у своїй діяльності нового, формуватиме подібні комплекси й у своїх вихованців, з яких мало хто зможе стати успішною особистістю. З розвитком цивілізації, тобто продукуванням нових знань, створенням нових технологій, систем комунікацій, ускладненням соціальних зв’язків, постійно оновлюються вимоги до якості освіти, одним із найважливіших засобів забезпечення якої є інноваційність освітнього пошуку

Інноваційність необхідно розглядати не тільки як налаштованість на сприйняття, продукування і застосування нового, а насамперед як відкритість та демократичність освітньої системи. Стосовно особистісного чинника педагогічної діяльності це означає:

- відкритість вихователя до діалогічної взаємодії з вихованцями, яка передбачає рівність психологічних позицій обох сторін;

- відкритість культурі й суспільству, яка виявляється у прагненні педагога змінити дійсність, дослідити проблеми та обрати оптимальні способи їх розв’язання;

- відкритість свого «Я», власного внутрішнього світу, тобто організація такого педагогічного середовища, яке сприяло б формуванню і розвитку образу «Я».

Інноваційність як принцип педагогіки забезпечує умови розвитку особистості, здійснення її права на індивідуальний творчий внесок, на особистісну ініціативу, на свободу саморозвитку та досягнення власної і суспільної мети.

Інноваційний розвиток посилює зв’язок педагогічної науки та освітньої практики, завдяки чому результат «чистої науки», отриманий вченими у вільному, нічим не обмеженому творчому пошуку, знаходить своє практичне застосування. У зв’язку з цим, особливу увагу привертає новий підхід, що відстоює багатомірність і багатоваріантність історичного розвитку, його альтернативність, з однієї сторони, і незворотність еволюційного руху – з іншої. В руслі цього підходу розробляються концепції нових наук – кібернетики, синергетики та інших, що досліджують загальні закономірності різнорідних системних утворень, – передусім динаміки соціальних систем. Саме синергетика визначила положення про природні шляхи розвитку складних соціальних систем, які стали одним з базових принципів системних досліджень педагогічного процесу.

Інноваційність передбачає утвердження відповідального способу життя людини в суспільстві та відповідального відношення суспільства до кожної особистості зокрема. Звідси зрозуміло, що, окрім науки, у забезпеченні інноваційного типу розвитку економіки і суспільства в цілому провідну роль відіграє освіта. Саме через систему навчання і виховання можна підготувати людину, здатну й охочу активно творити і сприймати зміни, нововведення.

Слід зазначити, що в сучасній школі та в реальній практичній освітній діяльності часто панує спрощене, прагматичне розуміння сутності інноваційних процесів. Разом з тим, сучасне сьогодення підтверджує, що інноваційний етап розвитку світового суспільства не тотожний процесам модернізації функціонуючих систем, а інновації не можна сприймати лише як засіб їх вдосконалення. Це, передусім, поява якісно іншої моделі світу і нового покоління з іншою філософією життя, для яких характерні динамічність, гнучкість у розв’язанні різноманітних проблем, прагнення до збільшення взаємозв’язків не лише із спорідненими об’єктами і структурами, але й побудови принципово нових інформаційних та енергетичних рухів. Системно утворюючим, інтегруючим фактором стає інноваційність, що забезпечує перехід соціуму та особистості в нові стани, замість оптимізації як гарантії рівноваги.

Розглядаючи сучасну навчально-виховну систему як цілісну, складну і динамічну структуру, виділимо такі її інтегративні ознаки:

• наявність загальної мети і призначення, які задаються і неперервно корегуються суспільством;

• ефективна система управління – цілеспрямованість організаційних та функціональних векторів її діяльності;

• взаємозалежність структурних елементів по горизонтальному і вертикальному напрямках;

• відкритість всіх складових освітньої системи для впливу з боку соціуму і здатність до кореляційного розвитку разом з ним;

• неперервний вплив зовнішніх глобалізаційних і внутрішніх факторів на розвиток та існування системи і її підсистем.

Визначальні ознаки інноваційного супроводу навчально-виховного процесу:

• демократичність – можливість урахування різних підходів, точок зору, колегіальність у прийнятті певного рішення;

• ситуація вибору – створення декількох варіантів програм, моделей діяльності, технологій, які забезпечують передумови для свідомого вибору;

• самореалізація – розкриття особистісного потенціалу кожного учасника педагогічного процесу;

• співтворчість – спільна діяльність суб’єктів, які прагнуть досягти нових кількісних і якісних результатів;

• синергетичність – нелінійність, нестабільність як процесуальні характеристики та самоорганізація системи науково-методичного супроводження.

Створення інноваційного середовища в навчально-виховному закладі вимагає:

• загальне розуміння необхідності введення інновації в навчально-виховний процес (від директора школи до учня);

• відповідний професійний фаховий рівень вчителів закладу (їх фахова освіта, стан з підвищенням кваліфікації, діяльність методичних рад тощо);

• створення відповідної матеріально-технічної бази;

• залучення науковців – працівників вузів, інститутів післядипломної педагогічної освіти;

• науково обґрунтований вибір інновації для даного навчального закладу. Вибір має спиратися на:

• мету, яку ставить перед собою навчально-виховний заклад;

• фаховий рівень учителів, які будуть запроваджувати цю інновацію.

Вибір має бути узгодженим із створеним інноваційним середовищем в школі, його мають підтримати по вертикалі (районо, облвно, міністерство освіти) і горизонталі – вчителі, батьки, учні;

• юридичне забезпечення інноваційного процесу. Саме від цього фактору залежить клімат в колективі, де запроваджується інновація і мотивація до інноваційної діяльності всіх учасників;

• варто усвідомити, що інновація ні в якому разі не може бути ідеєю на показ, черговим педагогічним прожектом або фарсом. Ефект можуть створити і прості педагогічні рішення або навіть і навчальні трюки. Ефективність досягають тільки через комплексну, планомірну, фундаментальну роботу, яка опирається на психолого-педагогічну науку.

Інноваційна політика як системна діяльність держави щодо конкретної особистості, суспільства в цілому, здійснюється в законодавчій, виконавчій, судовій інформаційній та інших сферах. Вона активно ставить за мету створення соціально-економічних, політичних, організаційних, правових умов для поширення інноваційних технологій і процесів, розвитку інтелектуального і духовного потенціалу українського суспільства. Для України інноваційна стратегія в політичному плані розглядається як вагомий важіль, здатний не лише зупинити деструктивні процеси, але й сприяти підвищенню інноваційного потенціалу суспільства, який уявляє собою спроможність функціонуючих систем створювати, сприймати інновації і своєчасно позбавлятися застарілого. В державі проголошені документи, які фіксують головні напрямки і показники державної інноваційної політики. Серед них найбільш важливими є «Концепція науково-технологічного та інноваційного розвитку України», яка схвалена Верховною Радою України у 1999 році. Національна доктрина розвитку освіти України у XXI столітті проголошує, що лише за умови зростання освітнього потенціалу суспільства може бути забезпечене «впровадження нових і новітніх інформаційних технологій, що дасть змогу протягом наступних 10–15 років скоротити відставання у темпах розвитку, а з часом – суттєво наблизитися до рівня і способу організації життєдіяльності розвинутих країн світу» .

Інноваційний шлях розвитку освіти підвищив актуальність інтелектуального і креативного ресурсів, які разом виконують функцію «соціального ліфту», що підіймає людину на вищі щаблі суспільства. Враховуючи той факт, що з часом у всьому світі все очевиднішим виявляється протиріччя науково-технічного прогресу і духовності людини, зростає значення духовного потенціалу педагогічних систем. Соціальні конфлікти і техногенні катастрофи вимагають пошуку першопричин та шляхів їх подолання. Поки засоби взаємодії не будуть знайдені і не увійдуть у повсякденну реальність, стійкий розвиток суспільства та окремих країн залишиться утопією: у різнорідних, не розуміючих одна одну структур є всі підстави бути конфліктуючими. Відкритими також залишаються питання про можливості і способи управління інноваційними педагогічними системами. Зрозуміла специфіка даного процесу, оскільки інноваційні системи ґрунтуються на феномені креативності.

По-перше. Інноваційний розвиток освіти в Україні супроводжується інтеграцією науково-освітнього потенціалу. Гіпотетично виправданим можна вважати твердження: якщо в освітньому просторі створити умови, сприятливі для поширення педагогічних інновацій, інтеграційні процеси протікатимуть продуктивніше, а перспективи розвитку суспільства будуть очевиднішими.

По-друге. Разом з тим, інтенсивно посилюється тенденція до технологізації педагогічних процесів шляхом впровадження новітніх технологій, методик, сучасних інформаційних засобів навчання, які в цілісному своєму поєднанні закладають основу інноваційного розвитку освітньої галузі. Інноваційне оновлення педагогічних систем має забезпечити зростання особистісного потенціалу як важливої передумови ефективного функціонування будь-яких соціальних систем. В освітній практиці позначилися такі основні методи посилення суб’єктності педагогічних процесів:

- «збагачення» функціонального змісту діяльності головних суб’єктів педагогічного процесу (учня і вчителя) за рахунок розширення якості та складу виконуваних операцій і функцій, заміни одних операцій іншими (наприклад, розширення функції контролю до моніторингової функції в умовах 12-бальної системи оцінювання);

- зміна організації діяльності: режиму, інтенсивності, умов діяльності (наприклад, введення так званого «вільного розкладу», коли учню дозволяється «самостійно», «вільно» визначати інтенсивність і режим роботи при обов’язковому виконанні всього необхідного об’єму завдань за певний проміжок часу);

- участь в управлінській(«законотворчій») діяльності, делегування повноважень і відповідальності, створення умов для колегіального прийняття рішень;

- зміна умов і засобівнавчально-виховної діяльності за рахунок оснащення комп’ютерною і мультимедійною технікою;

- зміна форм організаціїпедагогічного процесу: зменшення ваги фронтальних форм діяльності, надання пріоритетності індивідуальній груповій, кооперативній, колективній формам, що об’єктивно сприяє самовираженню, саморозвиткові учасників педагогічного процесу, приводить до соціальної відповідальності за результати діяльності і, відповідно – до появи синергетичного ефекту;

- зміни соціально-психологічного клімату на основі психотехнічних прийомів, коли знижується психологічна напруга всіх учасників освітнього процесу.

Разом з тим, інноваційний розвиток освітньої системи шляхом технологізації всіх складових педагогічної діяльності – це процес, наповнений гострими суперечностями та конфліктами між усталеним і новим, що йде йому на зміну. Зрушення, які відбуваються в освітній сфері, більше нагадують пошуки компромісу між реформаторським способом розвитку освітньої галузі та інноваційними тенденціями цивілізаційного руху. Сучасна модернізація – це ланцюг широкомасштабних новацій, запроваджуваних в освітній сфері, але не будь-який процес впровадження новацій можна ототожнювати із сталим інноваційним розвитком. Все залежить від механізму оновлення (в широкому розумінні – розвитку) системи та особистостей, які його запроваджують.

Головним завданням організаторів інноваційної діяльності на рівні міста є створення таких умов, за яких названі компоненти існували б не окремо один від одного, а функціонували в межах єдиної цілісності. Тобто мова йде про створення організаційного механізму, який розглядаємо як системоутворюючу діяльність, спрямовану на збільшення кількості об’єктів інноваційної діяльності у районі та зростання якості інноваційних продуктів.

Розроблений організаційний механізм формування інноваційного освітнього простору складається з двох елементів:

1)     визначення етапів організаційної діяльності;

2)    проектування організаційної структури управління інноваційною діяльністю.

До етапів організаційної діяльності відносимо:

І етап – інформаційне забезпечення інноваційної діяльності;

ІІ етап – створення правового поля інноваційної діяльності;

ІІІ етап – координація інноваційної діяльності;

ІV етап – експертиза результатів інноваційної діяльності;

V етап – поширення інноваційних педагогічних пошуків;

VI етап – системно-узагальнююча діяльність.

Якщо організаційний механізм працюватиме чітко, як "годинник", тобто буде дотримано послідовність етапів та реалізовано їх основні завдання, то кількість об’єктів інноваційної діяльності в районі збільшиться.

Розкриємо призначення та основні завдання кожного етапу організаційної діяльності, спрямованої на розгортання інноваційних процесів та формування інноваційного освітнього простору.          

Інформаційне забезпечення інноваційної діяльності

Виділення етапу пов’язане з необхідністю накопичення, аналізу, поширення інформації, створення інформаційно-ресурсного банку даних інноваційних процесів (стан інноваційної інфраструктури, рівень інноваційної культури та інноваційного потенціалу).

Окрім того, на цьому етапі відбувається і формування інноваційного потенціалу, інноваційної культури вчителів та збір, систематизація інформації про перебіг інноваційних процесів. Основними завданнями даного етапу є:

1)     накопичення зовнішньої інформації:

•  нормативно-правові акти України;

• програми та проекти міжнародного та Всеукраїнського рівнів; дослідно-експериментальна робота областей України;

• наукові дослідження з педагогіки, психології та ін.;

2)     накопичення внутрішньої інформації:

• проекти та програми, що реалізуються в районі;

• результати діяльності закладів освіти та вчителів (банк педагогічних інновацій)

3)     поширення інформації на:

• науково-методичних заходах;

• публікаціях, посібниках;

•  інформаційно-методичному збірнику (розділ "Інноваційна діяльність");

• бібліотеку;

• Веб-сторінку.

Уся внутрішня та зовнішня інформація накопичується та аналізується у створеному районному банку даних.

Створення районного правового поля інноваційної діяльності

Основне призначення даного етапу полягає у визначенні правил, алгоритмів, технологій, єдиних підходів до організації і проведення інноваційної діяльності у межах району.

Виділення такого етапу сприяє формуванню інноваційної інфраструктури, інноваційного потенціалу та інноваційної культури.

Завдання, які передбачено реалізувати на даному етапі:

1)     розробка планів, що регламентують інноваційну діяльність;

2)     науково-методичне консультування щодо розробки концепцій, програм інноваційної діяльності в закладах освіти, іншої документації;

3)     укладання угод про співпрацю з науковими, науково-методичними, культурно-освітніми закладами й установами, що надають допомогу у проведенні інноваційної діяльності.

Координація інноваційної діяльності

Виділення етапу пов’язане з тим, що інноваційний потенціал закладу освіти може бути недостатнім для реалізації інноваційних проектів. У зв’язку з цим виникає необхідність у призначенні консультантів, координаторів, керівників інноваційної діяльності.

Призначення координаторів, консультантів, керівників, здійснення інформаційно-організаційного, науково-методичного, психолого-педагогічного супроводу інноваційної діяльності є основним завданням даного етапу.

На цьому етапі відбувається формування інноваційної інфраструктури та інноваційного потенціалу, підвищення рівня інноваційної культури вчителів, збір поточної інформації про перебіг інноваційної діяльності у закладах освіти.

Експертиза результатів інноваційної діяльності

Особливість ІV етапу полягає у проведенні моніторингових досліджень щодо ефективності та доцільності інноваційної діяльності у місті.

На цьому етапі:

1)     аналізується інформація про перебіг інноваційних процесів;

2)     проводиться експертиза освітніх інновацій;

3)     проводиться експертиза творчих продуктів діяльності педагогічних працівників області за напрямами інноваційної діяльності (поточна та остаточна експертиза);

4)     проводиться експертиза результатів інноваційної діяльності роботи (остаточна експертиза);

5)     отримані результати порівнюються з прогнозованими;

6)     вносяться корективи у діяльність закладів освіти.