3. Міжнародні акти і міжнародні договори як джерела права соціального захисту

Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні до­говори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України і тому джерелами права соціального забезпечення України є міжнародні договори (угоди), що їх Україна уклала з рядом зарубіжних країн або приєдналася до них, чи в порядку правонаступництва підтвер­дила свої зобов'язання з міжнародних договорів колишнього СРСР про співробітництво в сфері соціального забезпечення і на які дано згоду Верховної Ради України.

Одними з перших загальних актів, що проголосив принципи, на яких базується соціальне забезпечення, є Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 року. Згідно неї кожна людина як член суспільства має право на соціальне забезпечення та здійснення необхідних для підтримання її гідності і вільного розвитку особистості прав у економічній, соціальній і культурній сферах. При цьому рівень забезпечення має бути такий, щоб забезпечити інше право – на такий життєвий рівень, який необхідний для підтримки здоров’я і добробуту її самої та її сім’ї.

У Міжнародному пакті про економічні, культурні т соціальні права від 16 грудня 1966 року підтверджується паво людини на соціальне забезпечення, зокрема через систему соціального страхування.

Женевська декларація прав дитини 1924 року та Декларація захисту прав дитини 20 грудня 1959 року містить норми щодо захист управ дитини, її соціальному захисті.

Декларація соціального прогресу і розвитку, проголошена резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 11 грудня 1969 року містить цілі, яких прагне досягти міжнародне співтовариство, засоби їх досягнення.

Декларація про права інвалідів від 9 грудня 1975 року стала основою для захисту прав інвалідів. Вона наголошує що інваліди мають право на економічне і соціальне забезпечення, достатній життєвий рівень, на одержання і збереження робочого місця.

Серед актів МОП як джерел права соціального захисту можна виділити: Конвенція №102 «Про мінімальні норми соціального забезпечення» від 28 червня 1952 року; Конвенція №117 «Про основні цілі і норми соціальної політики» 22 червня 1962 року; Конвенція №118 «Про рівноправність громадян держави та іноземців і осіб без громадянства в галузі соціального забезпечення» 28 червня 1962 року; Конвенція №157 «Про встановлення міжнародної системи збереження прав у галузі соціального забезпечення»21 червня 1982 року.

До основних регіональних актів як міжнародних стандартів сфери соціального забезпечення належать:

Європейська соціальна хартія, ухвалена 18 жовтня 1961 року (переглянута 1996 року). Вона встановлює механізм міжнародного захисту економічних в соціальних прав людини. Хартія закріплює три категорії зобов’язань держави-учасниці: по-перше, прагнення до досягнення умов для ефективної реалізації 19 прав і принципів політики у соціальній сфері; забезпечити реалізацію щонайменше 5 з 7 прав (право на працю, на організацію профспілки, на колективні переговори, н соціальне забезпечення, на соціальну і медичну допомогу, право сім’ї на соціальний, економічний і правовий захист); по-третє, визначити, які додаткові з перелічених прав держава захищатиме на своїй території. Україна підписала Хартію 2 травня 1996 року, однак вже 7 травня було підписано Європейську соціальну хартію (переглянуту) , яка містить більш широкий спектр соціальних прав. Постановою ВРУ «Про підготовку до ратифікації ВРУ Європейської соціальної хартії від 5 листопада 1997 року» має намір надати обов’язковості цьому документу.

Україна є учасницею ряду міжнародних регіональних актів у рамках СНД. Насамперед це Конвенція СНД про права і основні свободи людини від 25 травня 1995 року. Право на соціальне забезпечення тут гарантується відповідно до національного законодавства держав-учасниць у випадках хвороби, інвалідності, втрати годувальника, інвалідності, виховання дітей та в інших випадках.

Також одним із таких договорів є угода «Про гарантії громадянам країн - учасниць Співдружності Незалежних Держав (СНД) у сфері пенсійного забезпечення» від 13 березня 1992 р. Цією уго­дою передбачено, що пенсійне забезпечення громадян держав СНД здійснюється згідно з законодавством держави, на території якої вони мешкають. Всі витрати, пов'язані зі здійсненням пенсійного забезпечення, несе держава, яка надає забезпечення. Взаємні заліки не проводяться, якщо інше не передбачається двосто­ронніми угодами. Призначення пенсій громадянам СНД провадиться за місцем проживання. Для встановлення права на пенсію, у тому числі пенсій на пільгових умовах і за вислугу років громадянам СНД, враховується трудовий стаж, набутий на території будь-якої з цих держав, а також на території колишнього СРСР за час до набран­ня чинності цією угодою. Нарахування пенсій провадиться із за­робітку (доходу) за період роботи, який зараховується до трудово­го стажу.

З переселенням пенсіонера у межах держав СНД виплата пенсії за попереднім місцем проживання припиняється, якщо пенсія то­го ж виду передбачена законодавством держави за новим місцем проживання пенсіонера в разі виконання умов, передбачених угодою.

Україна підписала й ратифікувала Угоду між державами - учасницями Співдружності Незалежних Держав «Про взаємне виз­нання пільг та гарантій для учасників і інвалідів Великої Вітчиз­няної війни, учасників бойових дій на території інших держав і сімей загиблих військовослужбовців» від 15 квітня 1994 р.

Окремі питання пенсійного забезпечення регулюються двосто­ронніми угодами України та Російської Федерації від 15 січня 1993 р. «Про гарантії прав громадян, які працювали в районах Крайньої Півночі та в місцевостях, прирівнених до районів Край­ньої Півночі». Російська сторона взяла на себе зобов'язання про пенсійне за­безпечення громадян, які проживають нині в Україні, але раніше працювали в несприятливих кліматичних умовах на території Російської Федерації. Це означає, що Пенсійний фонд Російської Федерації перераховуватиме Пенсійному фондові України не­обхідні кошти для виплати пенсіонерам пенсії або частини її за­лежно від тривалості трудового стажу, відпрацьованого у вказаних районах. Угода поширюється на дві категорії громадян, які живуть в Україні. Перша категорія - це ті, кому на території Російської Федерації вже було призначено пенсію, а друга — ті громадяни, які мають пільговий стаж роботи в зазначених районах, але переїхали в Україну до досягнення пенсійного віку, їм сплачуватиметься ча­стина пенсії, що відповідає тривалості пільгового трудового стажу, отриманого починаючи з 1 січня 1991 р., за умови досягнення пенсійного віку.

Аналогічні угоди про співробітництво в сфері соціального захи­сту і пенсійного забезпечення громадян у 1995 р. були укладені між Україною та Республікою Вірменія, Україною та Республікою Азербайджан, Україною та Молдовою.