1. Антична література є найдавнішою європейською літературою, тому вона впливає на всю іншу літературу.Антична література - перший щабель у культурному розвитку світу. Це помітно навіть у побуті.

Античність цілком слушно називають колискою європейської цивілізації, бо там її витоки, прототипи майбутніх форм економіки, політичного устрою, науки, мистецтва, менталітету, права. Деякі здобутки цієї доби віками залишалися нормою та недосяжним зразком. Античність – спільне минуле, велике й героїчне, всіх європейських народів;

Античність – наріжний камінь багатьох галузей людської діяльності, зокрема політики, де наш лексикон і сьогодні майже не вийшов за греко-римські рамки: демократія, олігархія, монархія, республіка, тиранія, партія, деспотія, диктатура. Багато предметів також називаються античними словами, наприклад, бачок із краном для нагрівання води називається "Титан". Більша частина архітектури так чи інакше несе в собі елементи античності.

2. Взаємний зв’язок між літературою і потребами суспільства був в античному світі завжди надзвичайно тісний. Отже, для того щоб зрозуміти  причини появи тих чи інших літературних жанрів у різні періоди розвитку грецького суспільства, слід визначити найголовніші етапи становлення літератури.

Кожна зі створених досі періодизацій давньогрецької літератури має, безперечно, умовний характер. Важко розкласти по поличках літературні напрями, види, жанри, розміри, що розвиваються протягом тривалого часу,   поступово набувають певної форми, ускладнюються, змінюються. Тому й наведена нижче періодизація давньогрецької літератури, також є умовною і не вільна від вад, проте, здається, вона найлогічніше поєднує етапи історичного розвитку грецького суспільства з загальним літературним процесом. Найчастіше вирізняють чотири епохи, окремі автори дві останні поєднують в одну — елліністично  – римську. Отже, маємо чотири головні епохи розвитку давньогрецької літератури:

• Архаїчний (до 7 ст. до н. е.):

• Класичний (7 -4 ст до н. е. )

• Елліністичний (кінець 4— 2 ст. до н. е.).

• Римський (середина 2 ст. до н. е. —  4 ст. н. е.).

Архаїчний період (7 століття до нашої ери - 5 вік до нашої ери). Характерно: гострота в соціальному відношенні, тому що йде руйнування родової громади й становлення полісів. У громаді на чолі стояв цар, потім родова знать, у полісі походження не мало значення. Ніцше називає цей період трагічним. Розвивається усна народна творчість. Архаїчна доба: - Лірика - Драма - Історіографія

Класичний (аттичний) період. У цей час центр культурного життя перебуває в Афінах. Розвивається театр драматургії, вважається, що театр завжди розвивається в трагічну епоху. Спочатку з'являється трагедія, потім комедія. Розвивається лірика й ораторське мистецтво, риторика. У четвертому столітті починає розвиватися проза. Спочатку з'являється історична проза, потім філософська. Класичний період – трагедія – Комедія - Проза

Елліністичний період (з 4 століття до нашої ери по 1 століття до нашої ери. Еллінізм став заключним етапом давньогрецької культури. Її утворення йшло під впливом перед усім грецького способу життя і грецької системи освіти. Але разом з тим в цю добу відбуваються радикальні зміни в ціннісних орієнтаціях, які відбились на світобаченні людей доби еллінізму.У літературі цього періоду зростає увага до окремої людини, переживань, проблем. Вона набирала більш камерного, інтимного характеру Особливим успіхом користувалась комедія. Основними її темами стали кохання, сімейне життя. Помітним явищем в літературі є александрійська поезія "малих форм", яка відрізняється витонченістю, легким відтінком іронії, гумору, найяскравішим представником якої був Каллімах. Характерна пильна увага до людини. Розвиваються малі жанри лірики, наприклад, епіграма. Втрачає значення висока комедія, з'являється новоаттична комедія про родину, про дім. У самому кінці періоду з'являється грецька повість або грецький роман.

Період грецької літератури епохи римського панування (1 століття до нашої ери - 476 рік нашої ери). Останнім був Римський період. Греція на той час підпала під владу Риму. Протягом 6 ст. Груція була одніею із провінцій Римської імперії. Письменники цієї доби працювали здебільшого в галузі сатири (Лукіан), та історіографії (Плутарх). Виник новий прозовий жанр, який пізніше дістав назву роману.

3. Міф - це не жанр, а форма думки. Міфологічні сюжети й схожі, адже вони пов'язані з певними етапами світогляду. Міфологія (від грец. mythos "сказання, оповідь, розрада" і logos "слово, поняття, вчення") — це універсальний спосіб мислення, характерний для первісного суспільства і заснований не на логіці, а на фантазії. Міф являє собою ототожнення реального та ідеального. Характерна особливість первісної міфології полягає в тому, що вона існує в органічній єдності із ритуальними формами поведінки, які диктуються традиціями роду, етносу. Класифікація міфів.До найдавніших і найпримітивніших міфів належали міфи про тварин (або зооморфні) і зооантропоморфні міфи.

Найстарішими є міфи про походження сонця, місяця, зірок (солярні, лунарні і астральні міфи). В одних сонце зображується людьми, які колись жили на землі і з якихось причин піднялися на небо, в інших – створення сонця і місяця приписується надприродній істоті.

Особливе місце посідають міфи про винахід ремесел, землеробства, добування вогню, а також встановлення в середовищі людей певних соціальних інституцій, шлюбних правил, звичаїв, обрядів Центральну групу міфів складають міфи про походження світу, Всесвіту, тобто космогонічні, і міфи про походження людини, тобто антропогонічні.

4. Провідна ідея поеми Номера «Іліада » — це засудження війни як явища, що протирічить самій людській природі, та уславлення миру, проголошення гуманного ставлення до людини, захоплене оспівування світобудови. Гомер не приховує свого постійного милування і навколишнім світом, і людиною. Світ неосяжний, великий, прекрасний; він може бути грізним, може принести людині загибель, але він не тисне на людину. Людина підкоряється невідворотності, оскільки їй підкоряються і боги, але ніколи не проявляє по відношенню до богів рабського самоприниження. Людина здійснює свій життєвий вибір. Світ прекрасний у всіх його проявах: і в благості, і в злі, і в радості, і в трагізмі. Це позиція самого автора і це ознаки його легендарної особистості. Гомер описує все з максимальною точністю, тяжіє більш до зовнішніх характеристик, не заглиблюючись у внутрішній стан героїв. Гомерова «Іліада’ стала засобом виховання мужності, героїзму, відданості роду та бойовому товариству, а головне — гуманного ставлення до людини.

Образи героїв у «Іліаді» та «Одіссеї» Обидві поеми, і «Іліада», й «Одіссея», розповідають про боротьбу греків за володіння малоазіатським містом Іліоном, або Троєю. Герої поем мужні й величні. Вони не знають страху перед ворогом. Ми відчуваємо, що автор поеми, а ним вважають співця Гомера, з великою повагою ставиться і до греків, і до троянців. Зразком героїзму можна вважати грека Ахілла і троянця Гектора. Ахілл — гроза для ворогів, суворий і безстрашний воїн. Свідченням його великодушності є те, що він віддає царю Пріаму тіло його загиблого сина, героя троянців, Гектора, і відпускає нещасного батька з багатими дарами додому. Мабуть, найсильнішою сценою у змалюванні образу героя троянців Гектора є сцена прощання з дружиною Андромахою та сином. Позбавлений допомоги богів, Гектор до останнього подиху б’ється з Ахіллом. Одіссея зображено трохи в іншому плані. Він теж хоробрий воїн, але не це є визначальним у його характері. Не випадково його називають хитрим і розумним. Адже саме йому належить план із данайським конем, який допоміг остаточно підкорити Трою.-Та все-таки головна його риса — любов до рідної землі, його острова Ітаки, дружини Пенелопи та сина Телемака. Заради цього він навіть відкидає можливість безсмертя, обіцяну йому німфою Каліпсо. Нас у цих поемах полонить і опис суворої героїки війни, і випробування людського життя, і чудові описи казкових, фантастичних пригод.

Тема честі є своєрідним композиційним прийомом, стрижнем «Іліади» і тісно сплетена з образами основних героїв — Ахілла і Гектора. Образ війни, смерті ніби обрамляє поему, визначає Ті побудову за принципом кола.

5. Сюжети «Іліади» та «Одіссеї» пов’язані з єдиним міфологічним циклом оповідань про Троянську війну. Події, змальовані в поемах, є досить масштабними: тут беруть участь міфологічні, історичні персонажі. Поему з повним правом відносять до жанру героїчного епосу. «Одіссею» поєднують з «Іліадою» як велика кількість однакових персонажів, так і паралелі окремих тем і сюжетів: мотив смерті, випробування героя, подорож героїв у різних світах, роль жінки в ситуаціях війни і миру.

6. Образ Одіссея несе в собі нові, порівняно з героями “Іліади”, риси. Біографія героя спочатку належала до авантюрноказкових сюжетів з розповсюдженими фольклорними мотивами та не була пов’язана з подіями Троянської війни. У Гомеровому епосі ці мотиви доповнюються новими ідеями: повернення на батьківщину, любов до родинного вогнища, страждання героя через гнів богів. Не випадковим є ім’я героя (Одіссей — “ненависний богам”, “той, хто зазнав гніву”).Одіссей, герой Троянської війни, тепер постає перед нами як мандрівник мимоволі, відкривач нових земель. Він вправно володіє і мечем, і веслом, і знаряддями праці, і словом. У цьому образі втілено народне начало. Дослідники називають Одіссея “хитромудрим”, “мудрохитрим”, “за розумом рівним Зевсові”, підкреслюючи його дипломатичний талант, дар ораторського мистецтва, далекоглядність, обережність та передбачливість. Він жорстокий у своїй помсті, як жорстокі інші герої далеких і суворих часів “дитинства людства”. Але визначальною рисою характеру Одіссея є любов до батьківщини. Навіть на безсмертя герой не згоден проміняти свою Ітаку, сім’ю, дружину, сина.

7. Які ж саме художні засоби допомогли Гомерові створити ефект максимальної достовірності і реалістичності зображеного у поемах «Іліада» та «Одіссея»?

Поперше, це надзвичайна, навіть педантична точність деталей і подробиць оповіді. Саме вони руйнують наліт фантастичності і впевнюють читача у реальності події. Подруге, проникливий драматизм подій також слугує ефекту достовірності. Потретє, використання постійних епітетів. Епітети Гомера постійні й водночас дивно різноманітні й картинні, тобто вони відтворюють обставини. Вони завжди доречні, максимально виразні та емоційні. І насамкінець, Гомер володіє магією художнього слова, він відчуває безмежний простір слів, він занурюється у мовне багатство, в якому все йому підвладне.

8. 8 - 7 століття до нашої ери - починається поворот від міфологічного сприйняття світу до наукового тлумачення. Поеми Гесіода - саме момент переходу. Головний представник - Гесіод. Походив з відсталої древньої Беотії, син заможного селянина. Він зберіг патріархальні уявлення про життя. Основні твори – "Теогонія" й "Праці та дні". Йому приписують ще кілька творів. "Праці й дні" пов'язана з життям Гесіода.

«Роботи і дні»— поема давньогрецького поета Гесіода, один з класичних творів античної літератури. Вважається першим твором дидактичного жанру в

Цікавою є творча історія поеми. Гесіод мав підступного легковажного брата Перса, удвох із яким після смерті батька вони мали успадкувати по половині батькової землі. Проте Перс підкупив суддів і відібрав у Гесіода більшу частину батьківщини, яку негайно пустив за вітром. Через певний час ситуація повторилася, і через хабарництво суддів Гесіод позбувся ще однієї частини своєї спадщини, до того ж, буцімто, Перс ще й погрожував повторити своє крутійство. І Гесіод вирішив оформити свої повчання шалапутному братові у вигляді дидактичної поеми. А оскільки поет постраждав через продажність суддів і можновладців, то в його творі поруч із постійними повчальними звертаннями до Перса явно відчутне вкрай негативне ставлення суддів-хабарників і можновладців-"дармоїдів", оскільки вони не заробляють собі на прожиток чесною працею, а проїдають надбане іншими.

Чотири частини. Перша - умовляння до брата разом з пасажами про несправедливості, наприклад, царів-дароядців. У це поняття входять і судді, і інші посади. Друга частина - ряд наставлянь і сентенцій морального характеру, як потрібно жити. Третя частина - про землеробську працю, це керівництво. Четверта частина - про мореплавство. Одна із центральних тем - тема багатства й бідності, вона вирішується з моральної точки зору. Гесіод уперше піднімає цю тему - соціального розшарування. Гесіод зауважує, що поводження людини залежить від кількості грошей. "Сором за злиденністю слідом іде, за багатством же - сміливість".

Сюжет її простий - це діалог "сильного і слабкого": Соловей потрапив у пазурі до Яструба, тож кричить від болю та вмовляє відпустити його. Проте Яструб йому відповідає, що з-поміж них сильнішим є саме він, Яструб, а тому, якщо схоче - то відпустить солов'я, а не схоче - то й задушить. Розшифрувати цю алегорію неважко: Яструб озвучує погляди знахабнілих, упевнених у своїй силі можновладців, а Соловей - скарги простих людей, часто безсилих щось удіяти проти явної несправедливості з боку перших.

9. Основна тематика творчості Сапфо — жіночі культові гімни, весільні пісні, любовні та дружні висловлення почуттів, адресовані ученицям «дому Муз». Та центральним стрижнем її поезії була тема кохання і пов′язані з ним душевні потрясіння та почуття. Сапфо широко використовує й фольклорну пісню та епос, але традиційні мотиви фольклорних та обрядових дівочих пісень набувають особистого звучання. Ліричні творіння Сапфо здебільшого позначені сяючою радістю, оптимізмом, пристрасним бажанням злитися з природою, яку поетеса безмірно любить і розуміє.

Алкей (кін. 7 ст. - поч. 6 ст. д. н. е.) Жив у 7-6 ст. д. н. е. на острові Лесбос. Пише сатиричні пісні проти тиранів. Також завстольні псні. У піснях тема воді. Любовна лірика. Легенда: Алкей кохав Сапфо. Алкей - новатор поетичної форми. Він створив строфу. Анакреонт: Поетичний талант відкрився через тиранів. Тематика: кохання, музи і вино Жанри: гімни, елегія...) Анакреонт, який оспівав кохання як почуття легке, грайливе, не пов’язане з якимись потрясіннями Піндара: Хоровий мелос Жанри хорового мелосу: парфійні пісні, оди на честь переможців, енкомії на честь політичних діячів, дифирмаби, епініки, трелі.

10. Давньогрецька поезія вперше показала можливість осмислення сенсу буття у формі особистого переживання. Митці в своїй поетичній творчості досліджували багатогранність людської душі. Давньогрецьку лірику можна вважати початком становлення людської індивідуальності в художній літературі.

Роди й види в літературі й поезії розвивалися послідовно. Кожний з жанрів затребуваний певними соціальними й суспільними процесами. Архаїка - епос, потім дидактика, потім - лірика.

Епос ішов у минуле, епос не міг регламентувати нове життя, не міг виразити почуття. Тому з'являється лірика, що спрямована на внутрішній світ. Протистояння епосу. Лосєв стверджує: "Лірична поезія заснована на багатшому розвитку духовного світу індивіда. Термін "лірика" з'являється дуже пізно – у вчених третього століття до нашої ери. Це те, що виконується під ліру або кіфару, іноді флейту, авлос. Це завжди пісенна поезія.

Архілох - поет багатозначний. Він починає замислюватися, філософствувати, намагається побачити життєвий ритм, говорить про чорні й білі смуги.

Тіртей - другий творець військових елегій. Він спартанець. Співав патріотичні елегії під час війни. Головна тема цих елегій - старі гомерівські норми, боягуз для нього немислиме слово, замість нього – той, що здригнувся в бою. Вище щастя - смерть за батьківщину. Той, що здригнувся - ганьба для всього роду. Ідейна спрямованість - громадянська мужність.

Афінський поет Солон був залічений до семи мудреців. 638-558 р. до н.е. Солон пробрався на площу, став біля храму й прочитав елегію про Саламін.

11. Езоп - засновник жанру байки       У багатьох народів є свої байки і свої байкарі. Але першим творцем цього жанру був Езоп, кульгавої раб із Фрігії.  У байках Езопа діють і люди, і звірі, і птахи, і комахи, а іноді зустрічаються навіть боги. За допомогою розуму і слова Езоп створив цілий світ, на який люди могли подивитися збоку і побачити свої вади: заздрість, жадібність, хитрість, дурість, користолюбство.

12. Iсторія Давньогрецького театру охоплює майже тисячоліття (VI ст. до н.е. — V-VI ст. н.е.). Він виник із сільських святкувань на честь бога Діоніса — Діонісій. На цих святах виконувалися дифірамби і фалічні пісні Театральна культура Стародавньої Греції справила величезний вплив на розвиток світового театрального мистецтва. Широко використовували грецьку театральну спадщину римлян Давньогрецький театр поєднував декламацію, музику, співи, танці. Хор це обов'язковий персонаж театру. Він коментував те, що відбувалося на сцені, це був рупор ідей автора, втілення народної думки. Хор - це дійова особа, говорив про себе в однинію Грецький театр був театром одного актора!

13.  Творчість Есхіла.Роки життя: 525-456 р. до н.е. Есхіл тенденційний. Він славить зародження еллінської демократії, еллінської державності. Епоха перемоги в греко-перській війні - перемогу принесла єдність, не державне, а духовне - еллінський дух. Есхіл славить еллінський дух у своїх творах. Ідея волі, перевага полісного способу життя над життям варварів. Есхіл – співець еллінського демократизму. Написав 120 п'єс. Есхіл має відношення до елевсінських жерців і містерій. Епітафію Есхіл написав для себе заздалегідь. Ідеальний грек, громадянин, драматург і поет. Есхіл надав усім частинам та елементам трагедії досконалої форми. Але, крім цього, запровадив і ряд прийомів що збільшували її драматичний ефект. Зокрема, він увів згадувану формулу трагічного мовчання, що створювала напруження. Есхіл — не тільки автор численних трагедій. Довгий час він ще й грав у театрі, був актором-протагоністом, тобто виконував усі головні чоловічі та жіночі ролі. Есхілові належала низка технічних удосконалень у театрі та драматичному мистецтві. Він першим почав виробляти пофарбо­вані маски

14

Образ Прометея — це образ людини, яка не зраджує своєї долі, яка відповідає за свої рішення і вчинки. Есхіл вірить у можливості людини, як і його герой.

Образ Прометея відбиває етичну проблему, що хвилювала Есхіла протягом його творчого шляху: власна відповідальність особи за прийняте рішення. Прометей — бог, який має хист передбачення, він заздалегідь знав про страждання, що випадуть йому на долю, але не ухилився від них. Трагедія Есхіла відзначається вірою у прогрес та розвиток людства.

15. «Перси» — трагедія давньогрецького драматурга Есхіла, представлена 472 р. до н. е. На відміну від інших Есхілових творів, в основі лежить не міфологічний, а історичний сюжет — розгромна поразка перського царя Ксеркса I в морській битві при Саламіні з грецьким флотом. Можливим учасником цієї битви був і сам Есхіл. Адже відомо, що він брав участь в інших епізодах греко-перських воєн. Дія відбувається в Сузах, тогочасній перській столиці. Трагедія зображує стан Персії після поразки Ксеркса при Саламіні. У перської столиці Сузи хор старійшин висловлює стурбованість довгою відсутністю Ксеркса, який пішов на війну проти Греції. Атосса, мати Ксеркса, розповідає хору про поганий сон і страшні передчуття. З'являється вісник й детально розповідає про загибель перського флоту біля Саламіна та страшні втрати. Розповідь супроводжується стогонами та сльозами Атосси та хору. З'являється тінь Дарія з потойбічного світу і в усьому звинувачує Ксеркса, передрікаючи нове нещастя для Персії. Після цього з'являється сам Ксеркс і разом з хором зі сльозами на очах оповідає про своє горе.

16. Софо́кл (496–406 до н. е.) — давньогрецький трагік, драматург, один із трьох найвизначніших трагічних поетів класичної Греції, який займає за часом життя і характером творчості місце між Есхілом та Еврипідом. Дитинство й юність Софокла прийшли на той час коли все було сповнене враженнями від блискучої перемоги на період найвищого розквіту Афінської демократії.

Провідна тема: Людське незнання — постійна тема Софокла. Своє класичне і найбільш страхітливе вираження вона знаходить у «Царі Едіпю». Людина — істота слабка, зобов'язана покірно переносити лиха, що посилаються богами. Божество Софокла набагато більше мстиве і більше карає, ніж охороняє чи рятує. Софокл написав 123 п'єси,які користувалися надзвичайним успіхом,недаремно ж він 24 рази був переможцем на змаганнях трагіків.До нашого часу збереглося лише 7 повних трагедій і одна з них "Едіп-цар".

17. Едіп як особа у всій складності її внутрішньої сутності не аналізується. У трагедії Софокла фатальна доля виявляється тільки канвою, на якій поет створює складний і глибокий образ загальнолюдського значення. Трагічною провиною Едіпа стає не "фатальний" злочин (вбивство батька, інцест), а самовпевненість героя. Із розвитком дії трагедії Едіп дедалі більше усвідомлює безглуздість своєї самовпевненості, проте він знаходить у собі сили, щоб спокутувати свою провину і гідно завершити життєвий шлях.

На думку Арістотеля, висхідним положенням трагедії Софокла є те, що вона через співчуття і страх веде до очищення почуттів, Осмислення сутності того, що відбувається з Едіпом, очищає почуття від первісної неусвідомленої патологічної форми і розкриває людині глибоке коріння явищ дійсності, змушує її серйозно замислитися над законами суспільного життя.

Едіп приречений долею ще до своєї появи на світ. Зневажник - це він сам, який прокляв себе, не знаючи про це. І все оте незнане існує десь поза сценою, його необхідно "розкрити". За допомогою стихоміфій починається поступове проникнення у таємничий зміст подій, які рухають вчинками людей. Виникає боротьба двох сил: суб'єктивної (обурення Едіпа, який вважає себе невинним, і підтримка Іокасти) та об'єктивної (мудрість Тіресія, який сповіщає волю божу, покірність Креонта).

Це трагедія долі. Люди,не здатні збагнути зв'язок подій,пояснили несподіване лихо долею: так судилось. Як от у творі - ні в чому не винна людина страждає від власної долі.

18. Сама сутнісить конфлікну в трагедії «Цар Едіп» полягає в тому що головний герой Едіп як не прагнув, щоб не справдилося лиховісне попередження Оракула, однак так і не зміг уникнути вбивства батька й одруження з власною матір'ю. Це трагедія долі. Люди,не здатні збагнути зв'язок подій,пояснили несподіване лихо долею: так судилось. Як от у творі - ні в чому не винна людина страждає від власної долі.  Вся трагедія відбувається під знаком того, що слова, події, вчинки передають один зміст, а виражають інший. Конфлікт полягає не у зіткненні неправдивого з неправдивим, а сліпого зі зрячим, ймовірного з дійсним, незнаючого з мудрим. Це швидше колізія помилки й істини, в основі якої лежить сліпота і зрячість. Звичайно, ці поняття не зорового, а етичного характеру. Трагедія виводить з цього конфлікту ідею релігійно-етичного "прозріння": прозріває не тільки герой, який відтворює страждання "сліпого", а й сам "глядач". Давні греки сприймали поезію гедоністично. На цьому побудовані сучасні концепції "емотивного гедонізму", сутність яких полягає в тому, що грецька трагедія повинна була приносити глядачеві естетичну насолоду, викликаючи у нього емоційну реакцію

19. Антігона — дочка царя Едіпа і його матері Іокасти, сестра Полініка, Етеокла і Ісмени. Під час добровільного вигнання незрячого батька в містечко Колон (неподалік від Афін), стала його поводирем. Після смерті Едіпа Антігона повернулася в рідні Фіви.

Цікаво, що в цьому повчальному висновку Софокл знову сугососний зі своїм творчим суперником Есхілом: влада (як земна, так і небесна) повинна бути справедливою і гуманною, бо інашке рано чи пізно, але вона приречена на падіння. Це стосується як Зевса, який ризикував позбутися трону на Олімпі, так і Креонт, який фактично позбувся трону у Фівах. Оце і є приклад дидактичного, виховного потенціалу еллінського театру.

(Антігона піддана тяжкій страті: вона живцем замурована в кам'яному склепі і, не чекаючи тяжкої смерті, знаходить мотузок і кінчає з собою. Проте симпатії Софокла - на її стороні. Річ у тому, що навіть в період розквіту афінської цивілізації сильні були первобытнородовые традиції. Саме тому в очах Софокла вчинок Антігони - це бунт неабиякої особи, що зовсім не шокує громадську думку, проти пануючої догми, але, навпаки, природна, освячена багатовіковою традицією поведінка в подібній ситуації. Навпаки, в ролі бунтаря проти традицій, що склалися, більше того - в ролі святотатца у художньому світі софокловской «Антігони» виступає швидше правитель Креонт, бо він першим порушив раніше непорушний закон.)

20. Евріпід (близько 480/84  — 406 рр. до н. е.) — давньогрецький поет-драматург, молодший з трьох великих афінських трагіків поряд із Есхілом та Софоклом.

Творчість Еврипіда, який сформувався в роки кризи афінської демократії, розкладу полісної моралі, посилення індивідуалізму, відрізняється різко критичним ставленням до міфології, етичних норм та інших традицій. Незрозумілий сучасниками, Еврипід набув слави великого трагіка, який підготував мистецтво нової драми. Він широко вводить до драматичної дії раціональні інтонації філософського диспуту або судових розглядів, поєднуючи граничний раціоналізм з психологізмом. Еврипіду властиве незвичне для античної трагедії посилення побутового елементу, цікавість до приватного життя людей.

21 Сюжетом трагедії став епізод міфу про аргонавтів. За наказом дядька Ясон з групою друзів поплив на кораблі “Арго” до Колхіди, щоб здобути золоте руно, що стало умовою повернення йому влади. З допомогою дочки колхідського царя Медеї, яка покохала аргонавта, Ясон виконав усі попередні вимоги царя. Медея не зупиняється ні перед чим, навіть убивством свого брата, щоб здобути багатство і славу своєму коханому. Проте Ясон виявився невдячним чоловіком. Він зраджує Медею, вирішивши заради користі одружитися з іншою. У пролозі няня двох маленьких дітей Медеї розповідає про події в домі Ясона, який вирішив залишити Медею й одружитися з дочкою коринфського царя Креонта. Медея. скаржиться на підневільне становище жінки в родині і суспільстві. Для здійснення помсти їй достатньо і одного дня.

У трагедії змальовані душевні муки зрадженої жінки, її метання. Вона все віддала за кохання - батьківщину, сім’ю, а замість кохання - підла зрада. Медея мріє помститись Ясону за кривду, тяжкі роки, прожиті заради нього на чужині, без підтримки друзів та рідних. Вона порівнює долю жінки з долею безправної рабині.

22 Розквіт комедії пов’язаний з діяльністю великих драматургів, VI – V (до н е)– Есхіла, Софокла, Еврипіда і Аристофана, чудового комедіографа старовини.

Давня комедія остаточно сформувалася як жанр в Аттиці, зокрема в Афінах, у 480 - х роках до н. е. Два протилежних явища,як,з одного боку,трагедія(театральна вистава вкрай похмурої тональності) і, з другого боку,комедія (весела,смішна театральна вистава) дослідники пов'язують з єдиним джерелом - Діонісійськими святами. За віруваннями еллінів, коли Діоніс покидав Елладу, наступала зима, земля не плодоносила, починався голод. Цьому відповідає трагедії. Коли бог родючості нарешті повертався до Еллади(тобто наступала весна і природа оживала) а цьому відповідала - комедії.

1)'Давньогрецька комедія   — давньогрецький драматичний жанр, за допомогою якого у гостросатиричній, дотепній формі висміювалися людські вади.

2)Слово "комедія" походить від двох коренів :'"kommos"' - "ряжені натовпи людей на підпитку" і '"ode"' - "пісня".Елліни,які так сумували в першій частині свят на честь Діоніса, на другій (веселій) частині цього свята бурхливо раділи,співали, жартували,причащалися вином - дарунком Діоніса, котрий був ще й богом виноробства.

Фалічні пісні - джерело комедії. Вони також виконувалися під час весняних сільських свят родючості, Їх виконувала процесія селян, Вони несли кошики з первістками сільськогосподарських плодів, Учасники собі обличчя виноградним суслом, одягали шкури тварин імітуючи їхні рухи, жестами вітали прихід весни й перші теплі промені сонця.

Ще одне джерело - "викривальні куплети", які виконували зазвичай бідні мешканці сіл і полісів уночі, зміненим голосом (аби уникнути помсти) на відстані чутності біля помешкань тих, хто їх чимось образив

Ґрунтом Давньогрецького мистецтва вважають міфологію .

Театр в Греції був державною установою, Судили на змаганні особливі виборні особи. Для драматургів, що перемогли, було встановлено три нагороди. Драматург, що зайняв на змаганні третє місце, вважався потерпілим поразку. Окрім гонорару, драматург одержував від держави як нагороду вінок із плюща.(змагання йшли 3 дні)

Види давньогрецьких театрів: Театр Діоніса в Афінах. Театр епохи еллінізму Театр в Епідаврі Театр в Мегалополі…..

Розрізняли три етапи давньогрецької комедії,

давній (486—404 до н. е. — від Великих Діонісій до поразки Афін у Пелопоннеській війні); соціальна заангажованість, політична сатира, гротескно-фантастичний сюжет

середній (404—336 або 323 до н. е., тобто до смерті Александра Македонського та наступного занепаду його імперії); міфологічна травестія, стереотипні маски вояка, гетери, кухаря та ін.

новий, розквіт якого припадає на останню чверть IV — перші десятиліття III століття до н. е. зосереджувалася на сімейно-побутових мотивах, зокрема, на темі збезчещеної дівчини та покинутих дітей

23 Арістофа́н (450-385до н е ) — великий старогрецький поет, «батько комедії» Єдиний комедіограф, чиї твори дійшли до нас не тільки у фрагментах.

Арістофан народився, ймовірно, в Афінах, в епоху розквіту афінської демократії і був сучасником тривалоїПелопоннеської війни зі спартанцями 

Він був сином Філіппа з філи Пандіони, Арістофан не був аристократом, але у молодості був діяльним членом аристократичних клубів що готували олігархічний переворот, і отже співчував ідеології земельної аристократії.

Творчість Арістофана припала на часи, коли афінська демократія переживала глибоку кризу і в Афінах загострилася соціально-політична боротьба. Арістофан брав найактивнішу участь у цій боротьбі. Він сміливо й уїдливо висміював правлячі кола афінської держави, їхню внутрішню й агресивну зовнішню політику, що призвела до згубної Пелопоннеської війни.

Війну Арістофан вважав найбільшим соціальним лихом. Тема війни й миру посідає в його творах центральне місце.

За античними відомостями, Арістофан написав сорок чотири комедії, Сюжети брав не з міфології, а створював сам, широко використовуючи казки, пісні, народні жарти,

Комічними ситуаціями й прямими висловлюваннями хору Арістофан критикував афінських державних діячів, агітував за мир, зображував розклад суспільної моралі, глузував зі своїх літературних ворогів. Хор у комедіях Арістофана виступає у вигляді ос, жаб, птахів, навіть хмар. 

Писати комедії Арістофан почав зовсім молодою людиною. Перша з них, «Бенкетуючі», до нас не дійшла.  У ряді комедій Арістофан нападає на демократію і жорстоко осміює її вождів, що обманюють народ, переслідуючи лише свою вигоду.

Мова комедій повсякденна, розмовна, міська аттична мова, заповнена каламбурами і влучними словами з жаргону, мова і віршовані розміри відрізняються жвавістю, швидкістю і гнучкістю.

24 Літературна діяльність Аристофана протікала між 427 і 388 р. в основній своїй частині вона падає на період пелопонесской війни й кризи афінської держави

Комедія «Жаби», - чудовий зразок античної літературної критики, втілений в драматичній формі, - монументальному мистецтві Есхіла протиставлена творчість Евріпіда, з якого Арістофан постійно глузував і в інших своїх комедіях.

Жаби ці — не прості: вони живуть і квакають не де-небудь, а в пекельній річці Ахероне, через яку старий кудлатий човняр Харон перевозить покійників на той світ.

Чому в цій комедії знадобився той світ, Ахерон і жаби, на те є свої причини. Розпадається на дві частини. Перша зображує подорож Діониса в царство мертвих. Бог трагічних змагань, стурбований порожнечею на трагічній сцені після недавньої смерті Еврипида й Софокла, відправляється в пекло, щоб вивести звідти свого улюбленця Еврипида. Ця частина комедії наповнена блазнівськими сценами й видовищними ефектами. Переодягшись Гераклом, він спускається в Аїд і під спів жаб перепливає ріку Стікс.

Він і його раб попадають у різні комічні положення, зустрічаючись із фігурами, що населяли царство мертвих. Діонис зі страху міняється ролями з рабом і щораз на шкоду собі.

Своє найменування комедія одержала по хорі жаб, які під час переправи Диониса в пекло на човнику Харона співають свої пісні, які являють собою відтворення культових пісень на честь Диониса. Проблематика "Жаб" зосереджена в другій половині комедії, недавно прибулий у пекло Еврипид претендує на трагічний престол, що доти безперечно належав Есхилу, і Діонис запрошений як компетентна особа - судді змагання. Переможцем виявляється Есхил, і Дионис веде його із собою на землю, всупереч первонач. наміру взяти Еврипида. Творчість Аристофана завершує один із самих блискучих періодів в історії грецької культури. Він дає сильну, сміливу й правдиву, найчастіше глибоку сатиру на політичний і культурний стан Афін у період кризи демократії й наступаючого занепаду поліса.

У його комедії відбиті найрізноманітніші шари суспільства: державні діячі й полководці, поети й філософи, селяни, міські обивателі й раби; карикатурні типові маски одержують характер чітких, узагальнюючих образів.

25. Геродо́т Галікарна́ський  (між 490 і 480 до н. е. )— давньогрецький історик, названий Цицероном«батьком історії». Один з перших географів і вчених-мандрівників. На підставі побаченого на власні очі і почутих розповідей створив перший загальний опис відомого тоді світу. Автор «Історії» в дев'яти книгах, присвячених опису греко-перських воєн  .

Історія завоювання Єгипту Камбісом дає йому привід розповісти про цю країну: так складається історія невдалого походу Дарія на скіфів переростає в опис способу життя і традицій племен, що населяли причорноморські степи. Це перший опис Скіфії і народів, що її населяють, який дійшов до нас.  У своїх описах Геродот переказує багато міфів про походження скіфського народу; у яких значна роль відводиться Гераклові.

Опис Скіфії він закінчує розповіддю про шлюби скіфів з войовничими жінками з племені амазонок, чим і можна, на його думку, пояснити скіфський звичай, що полягає в тому, що дівчина не може вийти заміж, поки не уб'є ворога. Твори Геродота пронизує тема мінливості долі і заздрості божества на щастя людей.

27. Основні положення поетики Арістотеля

Античний філософ і вчений -енциклопедист (384-322рр.до н.е.). Народився в м.Стагірі,що в Македонії,у заможній родині придворного лікаря тодішнього володаря Македонії Амінти.Ця видатна людина своїм яскравим життям і геніальним доробком повністю виправдала своє голосне ім'я ,адже в перекладі з давньогрецької "Арістотель" означає "найкраще завершення" . Він був учнем Платона,а згодом вчителем Олександра Македонського ,відкрив власну школу.

«Поетика» Арістотеля є першим в історії твором, що узагальнив естетичні знання античного світу, обґрунтував цілий ряд теоретико-літературних категорій, звівши їх у певну завершену й цілісну систему. Він обґрунтував поділ поезії на три роди — епос, лірику і драму.

На самому початку «Поетики» Арістотель пише про те, що усі роди поезії є по суті нічим іншим як наслідуванням (мімезис). Торкаючись питання про виникнення драми, Аристотель пише, що трагедія і комедія виникли з імпровізації. Безпосередньо трагедія розвинулася з фалічних пісень. Есхіл перший збільшив кількість акторів від одного до двох, зменшив хорові партії та на перший план вивів діалог. Софокл ввів трьох акторів та декорації. Пізніше за трагедіями закріпився усталений розмір, природний для усної мови — ямб.

Епічна поезія подібна до трагедії тим, що зображує серйозні характери, а відмінна — тривалістю дії. Епічна поезія не обмежена часовими рамками, а трагедія намагається триматися у рамках одного дня

Видів трагедії чотири:

Трагедія заплутана, яка цілком складається з перипетії і пізнавання;

Трагедія патетична, наприклад, «Еанти» і «Іксиони»;

Трагедія характерів, наприклад, «Фтіотіди» і «Пелей»;

Трагедія фантастична, наприклад, «Форкиди», «Прометей» і всі ті, де дія відбувається у пеклі.

Отже, Аристотель у своєму трактаті «Поетика» приділив значну увагу розробці теорії трагедії. Він назвав формальні ознаки трагедії, виділивши шість головних частин: фабула, характер, думки, сценічна обстановка, текст та музична композиція. Він також класифікував трагедії за змістом: заплутана, фантастична, патетична, трагедія характерів; виділив головні елементи кульмінації: перипетія, пізнавання, страждання. Крім того, Аристотель визначив головну мету трагедії. Мета трагедії полягає у створенні у глядачів особливого виду задоволення, яке виникає, коли глядачі відчувають страх чи співчуття, а також пояснив, що необхідно для того, щоб викликати у глядачів ці відчуття.

28.Творчість Менандра: ідейно тематична проблематика комедій

Доля творчого доробку Менандра є специфічною: упродовж багатьох століть його твори були відомі лише за окремими цитатами або чиїмись коментарями.

Творчість Менандра не лише обумовлена, а й значною мірою обумовила ідейно-естетичну парадигму "нової аттичної комедії" - найвищого злету елліністичної літератури. На відміну від "старої аттичної комедії", в якій ставилися передовсім політичні й філософські проблеми, нова аттична комедія розробляла переважно сімейно-побутову, любовну або моралістичну проблематику. У комедіях Менандра відсутні політична злободенність і фантастичні елементи старої комедії, а переважають теми любові і сімейних відносин. Сучасник Александра Македонського і тривалих воєн його спадкоємцями, Менандр не торкається у своїх п'єсах політичних подій епохи; соціальні проблеми розглядаються лише з погляду особистої і сімейної моралі. Уже сама постановка таких питань, як про права дитини, несправедливості різної моралі для чоловіків і жінок, моральності раба, знаменує розпад укладу життя «держави-міста» і наростання індивідуалістичного світовідчування еллінізму.

Одноманітність фабульних елементів (спокушена дівчина, загублені діти, і їх впізнавання батьками тощо) і типових фігур комедії (раб, трутень, гетера та інші) Менандр пожвавлює поглибленою розробкою характерів, що і обумовлюють розвиток дії (на відміну від інших представників «нової» комедії, які розробляли головним чином інтригу), і митецькою технікою діалогу.

Менандр був визнаним майстром індивідуальної характеристики персонажів.Так, у «Третейському суді» (перекладено І. Франком), діють два раби :Дав і Онисим.Оскільки вони належать до одного суспільного стану,та ще й виконують у сюжеті схожі ролі,здавалося б,автор міг би спокуситися легшим і звичнішим для тогочасної драматургії шляхом - створити образи - типи.Але Менандр індивідуалізує їх:за усієї їхньої схожостіДав скупуватий і тупуватий,а Онисим - чи не філософ.