49. Проблеми культурного розвитку студентської молоді.

Художнє виховання студентської молоді у вищих навчальних закладах є складовою частиною естетичного виховання, це формування засобами мистецтва естетичного сприймання, розвиток художньо-творчих здібностей людини в різноманітних галузях мистецтва, потреби вносити в життя прекрасне. Вплив мистецтва можна розглядати як одну з найважніших складових частин естетичного виховання.

Значення мистецтва визначається тим, що воно формує ставлення людини до життя, її громадянські та людські якості. Без формування емоційно-чуттєвої сфери, де мистецтво посідає значне місце, неможливо збагатитись духовно, досягти високої духовної культури, під якою ми розуміємо оволодіння особистістю загальнолюдськими та національними цінностями, засвоєння соціокультурного досвіду людства.

Мистецтво завжди відігравало важливу роль у духовному розвитку особистості, народжуючи благородні і звеличені почуття, спонукаючи людину до добрих справ. Це свідчить про величезну роль мистецтва у формуванні світогляду індивіда. Тривалий час, на жаль, ця роль недооцінювалася і зводилася в основному до допоміжного засобу ілюстрування різних теоретичних світоглядних принципів. Зараз же можна стверджувати, що без спілкування з мистецтвом не «окультурюється» такий важливий функціональний елемент, як людські почуття. А без них ніякий культурний досвід не перетвориться у внутрішній досвід людини.

Проблема формування духовності студентів набуває домінуючого звучання як проблема демонстрації свідомості дорослого життя для юнацтва даного часу в конкретній країні.

Проблема формування духовності студентів також обумовлена освітньою ситуацією. Сучасний стан освіти в Україні ніяк не може позбутися педагогічних стереотипів, що існують у соціалістичному режимі функціонування вузів.

Як бачимо, протиріччя між потребою особистості в духовному розвитку і станом процесу формування в сучасному вузі загострюється системною духовною кризою. У такій ситуації необхідність переакцентування цілей освіти на духовність стає очевидною. Ціннісною підставою формування повинна стати орієнтація на духовність особистості студента, оволодіння ним світових і національних надбань.

Сьогодні спостерігається падіння духовної культури завдяки розповсюдженню позбавленої естетично-моральних цінностей літератури, кіно- і відеофільмів, спрямованих на масового читача й глядача з нерозвиненим художньо-естетичним смаком. Наслідком цього є невміння молоді орієнтуватись в культурному просторі, падіння моральності.

Значення художньої культури в сучасному світі неухильно зростає, оскільки протистояти явищам бездуховності можна лише шляхом усвідомлення пріоритету загальнолюдських цінностей, серед яких мистецтво посідає одне з головних місць.

54. Роль української художньої культури у розвитку особистості.

Художнє виховання особистості є складовою частиною естетичного виховання, це формування засобами мистецтва естетичного сприймання, розвиток художньо-творчих здібностей людини в різноманітних галузях мистецтва, потреби вносити в життя прекрасне.

Виховуючи естетичне почуття, естетичне виховання виробляє в людини імунітет проти потворних явищ.

Мистецтво – найдавніша і найважливіша форма естетичного освоєння та перетворення дійсності.

Духовна культура є невід’ємною і основною частиною загальної культури людини. Духовна культура - це здатність та вміння людини емоційно сприймати й оцінювати явища життя та мистецтва, перетворювати природу, навколишній світ й саму себе за законами краси.

Художня творчість завжди відігравала важливу роль у духовному розвитку особистості, народжуючи благородні і звеличені почуття, спонукаючи людину до добрих справ. Це свідчить про величезну роль мистецтва у формуванні світогляду індивіда.

Художня культура, мистецтво є вічною цінністю зі своєю позитивною енергетикою і спрямованістю на духовне становлення і зростання особистості, що формує її творчий досвід, індивідуальність, дозволяє поринути в емоційно-чуттєву сферу іншої людини, завдяки чому – зрозуміти її.

Сьогодні спостерігається падіння духовної культури завдяки розповсюдженню позбавленої естетично-моральних цінностей літератури, кіно- і відеофільмів, спрямованих на масового читача й глядача з нерозвиненим художньо-естетичним смаком. Наслідком цього є невміння молоді орієнтуватись в культурному просторі, падіння моральності.

Значення художньої культури в сучасному світі неухильно зростає, оскільки протистояти явищам бездуховності можна лише шляхом усвідомлення пріоритету загальнолюдських цінностей, серед яких мистецтво посідає одне з головних місць.

10. Міфологія східних слов’ян.

Міфологічні персонажі за характером їхніх зв'язків з колективом, важливістю для людини поділяються на декілька рівнів. До найвищого рівня належали боги з найзагальнішими функціями (ритуально-юридична, військова, господарсько-природнича). До таких богів відноситься головний бог у слов'ян-язичників - Сонце, або Дажбог. На честь Сонця слов'яни влаштовували велике свято влітку, коли були найдовші дні. Богом грози вважався Перун, богом вітру - Стрибог, покровителем скотарства - Велес, богом вогню та ковальства - Сварог, богинею мудрості й краси - Лада.

До наступного рівня могли відноситись божества, пов'язані з господарськими циклами, сезонними обрядами та цілісністю замкнених колективів. Це - Рід, Ярило, Купала, більшість жіночих божеств.

Нижчий рівень за функціями, що їх виконували божества, був найабстрактнішим, оскільки характеризував загальні поняття: Доля, Лихо, Смерть, Правда, Кривда тощо. Більшість з цих міфологічних персонажів входило до казкових сюжетів. Казкові герої ймовірно, виступали як учасники ритуальних дійств у їх міфологічному образі. Найнижчий міфологічний рівень представлений неіндивідуалізованими істотами: духами, нечистю, тваринами, рослинами, джерелами, горами, камінням. Вони просторово співіснували з людиною і уособлювалися домовиками, лісовиками, водяниками, русалками, мавками, кікіморами тощо. Людина вписувалася в міфологічний світ, була його складовою. Однак з оточуючого міфологічного середовища її виділяла наявність душі, духу. Універсальну, синтезовану функцію, що узгоджувала всі міжрівневі стосунки, виконувало райське дерево. Біля нього приносили жертви, воно поєднувало світ людей і світ богів, землю і небо.

У східних слов'ян-язичників не було храмів. Дерев'яні зображення богів стояли просто неба. Сюди люди приносили дарунки. Навколо них танцювали і співали, просили багатого врожаю, успіху на полюванні, гарної погоди. Головними святами у слов'ян були Новий рік, Масниця, Івана Купала. Ці та інші свята уособлювали різні важливі події в житті людей. Відображуючи певні пори року, вони стверджували глибоку віру в добро і щасливе життя, радість, перемогу над ворогом і нечистою силою. Отже, у складних історичних умовах слов'янські народи створили самобутню культуру, що стала основою їх консолідації, виникнення державності, збереження і примноження духовних традицій.

17. Софійський київський собор – видатна пам’ятка культури світового значення.

Софійський собор - всесвітньо відома пам'ятка архітектури і монументального живопису ХI століття. Заснування собору згадується в літописах як під 1017 р., так і під 1037 р. Будівничим Cв. Софії літописці називають великого київського князя Ярослава Мудрого. Упродовж сторіч Софія Київська була головною святинею Русі-України - "митрополією руською". Собор, як головний храм держави, відігравав роль духовного, політичного та культурного центру. Під склепінням Cв. Софії відбувалися урочисті "посадження" на великокняжий престол, церковні собори, прийоми послів, затвердження політичних угод.  При соборі велося літописання і були створені перші відомі на Русі бібліотека та школа. На честь заснування Ярославом 1037 р. софійської бібліотеки перед входом до собору в 1969 р. було встановлено пам'ятний знак (скульптор І.Кавалерідзе). Фасади Софії оздоблені декоративними нішами, орнаментом, мозаїкою, живописом. Крім фресок і мозаїк, собор прикрашали численні різьблені деталі з мармуру та шиферу. Софійський собор став зразком для спорудження однойменних храмів у Новгороді та Полоцьку.

Серед оригіналів, що донесли до нас з ХІ століття велич життя є і Оранта - безцінний зразок мозаїки. Не менш визначним шедевром є сцена "Євхаристія", що розміщена на стіні абсиді під Орантою, лик Христа-Пантократора (Вседержителя) на внутрішньому боці головної бані. Софія — свідок й безпосередній учасник життя Києва протягом багатьох сторіч. Вона пережила навалу орд степових кочовиків у грізному 1240 році та значних збитків було завдано музею під час Великої Вітчизняної війни. Хоч сам Софійський собор не зазнав руйнування, однак були пограбовані архіви музею, вивезені цінні фрески XII століття з Михайлівського Золотоверхого монастиря, що зберігалися у храмі. Лише після війни їх повернули музею в пошкодженому вигляді. Софію Київську занесено у перелік світової спадщини "ЮНЕСКО".

18. Архітектура і мистецтво давнього Києва.

Золоті ворота Золоті ворота — пам'ятка оборонного зодчества часів правління Ярослава Мудрого. Веде свою історію від 1040 року. Споруда поєднує в собі бойову вежу з проїздом та надбрамний храм. Про історію будівництва, існування та реконструкції воріт розповідає експозиція музею Золотих воріт.

Софійський собор

Софійський собор — пам'ятка монументального живопису ХІ —ХVІІІ ст. Поєднує в собі різні архітектурні стилі: візантійський, староруський, українське бароко. За часів Ярослава Мудрого Софійський собор був культурним осередком Києва. З 1990 року — пам’ятка Всесвітньої культурної спадщини ЮНЕСКО. Києво-Печерська Свято-Успенська Лавра

Києво-Печерська Свято-Успенська Лавра заснована ченцем Антонієм в XI столітті в печерах на дніпровських пагорбах. Є найдавнішою святинею Київської Русі. Нині являє собою комплекс храмів та монастир. Лавра має свою бібліотеку, майстерні. Відкрито при ній готель.

Михайлівський Золотоверхий собор

Михайлівський Золотоверхий собор разом із однойменним монастирем закладений 1108 р. князем Святополком-Михайлом Із’яславичем на честь Архангела Михаїла. Був одним з найбільших монастирів Стародавнього Києва. 1936 року собор ліквідували. Нині він відбудований. Живопис собору виконаний у стилі давньоруського мистецтва початку ХІІ ст.

Яскравим прикладом незрівнянної величі мистецьких надбань давнього Києва можуть слугувати численні неперевершені розписи, графіті, мозаїки та фрески, що оздоблюють храми столиці. До прикладу, оздоблення Софійського собору. Витвором мистецтва мозаїки вважається зображення Оранти розміщеної в центральній апсиді — фігури Святої Діви Марії, руки якої підняті в молитві. Мозаїка має 6 метрів в вишину. Унікальність: виконане на внутрішній поверхні куполу Собору, з різних точок Оранта виглядає зображеною у різних позах — стоячи, схилившись у молитві чи на колінах. У зеніті центральної бані зображений Христос Пантократор (Вседержитель), який царює над усім простором. Навколо Христа-Вседержителя — чотири архангели. Фрески, що збереглися в Софійському соборі, датуються ХІ століттям — вони були виконані під час будівництва собору. Колірна гама древніх фресок створювалася на поєднанні темно-червоних, жовтих, оливкових, білих тонів та блакитного тла. Для розпису Софії характерна чіткість композиції, виразність образів, барвистість, органічний зв'язок з архітектурою.

30. Життя і творчість видатних українських митців художньої культури (на вибір).

Сергі́й Іва́нович Василькі́вський (*7 (19) жовтня 1854, Ізюм — †8 жовтня 1917) — український живописець, пейзажист. Перші навички в мистецтві Васильківський одержав у Харківській гімназії. Згодом навчався у пейзажному класі Петербурзької Академії Мистецтв.

Високо цінуючи творчу незалежність, Васильківський не зв'язував себе членством у якомусь одному об'єднанні і представляв роботи на виставки різних товариств Петербурга, Харкова, Києва. Від Академії Васильківський відійшов.

У більшості  своїх робіт С. І. Васильківський зображав природу Харківщини. Разом з тим живописець зумів створити типовий образ природи всієї України в різні пори року, в різний час доби. Серед пейзажів Васильківського 1890-1900 рр. виділяється картина «Козача левада».

У художній спадщині майстра твори на теми козацтва за своєю кількістю й за значенням посідають друге місце після пейзажів. В історичних полотнах Васильківського («Козаки в степу», «Козак у степу», «Козак Голота», «Запорожець на посту») відображено величність рідних просторів, дано емоційне, узагальнене уявлення про деякі моменти з минулого України, в образах героїв втілено хоробрість, властиву народові.

Приваблює Васильківського й селянська тема і побутовий живопис. Найчастіше художник зображав ярмарки, базари, окремі епізоди з повсякденного життя селян. У картині «Ярмарок у Полтаві», як і в багатьох інших творах, Васильківський, точно передаючи особливості архітектури, селянського одягу, проявляє себе і як прекрасний знавець етнографії.

Мико́ла Корни́лійович Пимоне́нко (*9 (21) березня 1862, Київ — †26 березня (8 квітня) 1912) — український художник-живописець, академік живопису Петербурзької Академії мистецтв, Член Паризької інтернаціональної спілки мистецтв і літератури, автор багатьох картин на сільську та міську тематику. Учень відомих українських художників М. Мурашка, Й. Будкевича, Х. Платонова. З 1882 року навчався в Петербурзькій Академії художеств, яку через хворобу легенів та матеріальні нестатки залишив у 1884 році. Нагороджений двома малими та однією великою срібними медалями Петербурзької Академії художеств. У 1891 році отримав звання почесного вільного общника Академії мистецтв. З 1899 року і до кінця життя — дійсний член Товариства пересувних художніх виставок. Член Товариства мюнхенських художників і Паризького інтернаціонального союзу мистецтв та літератури. Пимоненко - видатний український художник-жанрист. Зробив значний внесок у створення національної школи реалістичного мистецтва. Теми і сюжети його творчості невибагливі, життєві, тим, безперечно, глибоко вражаючі і хвилюючі. Увага митця зосереджена на показі праці, побуту, звичаїв, повсякденного життя селянства: весілля, побачення, повернення з роботи, сватання, ворожіння на свята тощо. Великий успіх мала його відома картина «Святочне ворожіння» (1888). Найвідоміші картини — «Весілля в Київській губернії» (1891 р.), «Свати» (1893 р.), «Ворожіння» (1893 р.), «Біля колодязя (Парубки)» (1894 р.), «Київська квіткарка» (варіанти 1897 і 1908 рр.), «На ярмарку» (1898 р.), «Жертва фанатизму» (1899 р.), «Сінокіс» (1900 р.)