11. Східні слов’яни і антична культура.

Найяскравіше культура слов'ян проявилася в зарубинецькій та черняхівській культурах та культурі антів. Жителі слов'янських городищ використовували природній ландшафт для спорудження своїх поселень, житло будували на високих берегах річок. Розміри поселень як правило невеликі. В центрі зводилися укріплені фортеці, які використовувалися для захисту від ворога, проведення племінних зборів та культових обрядів.

Слов'яни володіли керамічним, ювелірним, скляним, шкіряним, збройним виробництвом.

За релігійними поглядами, подібно іншим народам, слов'яни були язичниками, вони визнавали культ природи і культ роду, кожне плем'я мало своїх богів, але з часом відбулася їх уніфікація.

Скіфська культура – це один з етапів формування культури східнослов'янських племен (VI—II ст. до н. е.).

На культуру скіфів значно вплинули традиції античного світу, безпосередньо — міста-колонії на узбережжях Чорного і Азовського морів. У VI ст. до н. е. на колоніальних територіях виникають грецькі міста-поліси: Ольвія, Тирас; Пантикапей; в V ст. до н. е. було засновано місто Херсонес.

Виникнення грецьких колоній істотно вплинуло на економічний та суспільний розвиток скіфських племен. Шедеврами скіфського мистецтва є малюнки на відомих вазах з Гайманової та Чортомлицької могили; гребінь із Солохи та пектораль з Товстої могили. Від скіфів українці успадкували деякі елементи одягу, окремі деталі озброєння, запозичили окремі слова.

Осмислення навколишнього світу грунтувалося на міфологічному мисленні. Для вираження міфологічної картини світу необхідні символічні знаки й образи, яких у скіфів не було. Вони запозичують символіку в культурі інших народів, але осмислюють її по-своєму. Це приводить до виникнення так званого звіриного (анімалістичного) стилю у скіфському мистецтві. Згодом цей стиль стає надбанням не лише української, але й європейської культури.

Скіфи мали свій пантеон богів. За даними Геродота, особливою пошаною у них користувались сім головних богів: Табіті — богиня вогню і стихії; подружня пара Папая і Апі — боги неба і землі; чотири божества, що вважалися покровителями всього земного світу. Їх імена невідомі.

19. Культурне значення полемічної літератури Х\/І – поч. Х\/ІІ ст.

Під полемічною літературою розуміють сукупність художньо-публіцистичних творів, які були написані у формі церковно-історичних трактатів, відкритих листів, послань, промов.

Українська церковно-полемічна література XVI-XVII століть виникла й розвивалась як один із засобів захисту православ'я від католицизму, який прагнув підкорити українську церкву владі Папи Римського, від примусової полонізації українського народу. 

Особливого розвитку П. Л. набула в 16—17 ст., коли католицизм почав релігійно-ідеологічний наступ на православ'я, а також у зв'язку з Брестською церковною унією 1596 р. Поштовхом для розвитку П. Л. стала книга польського публіциста — єзуїта П. Скарги «Про єдність церкви Божої»  (1577 р.).

Серед українських політичних, церковних та літературних діячів не було єдиної позиції щодо подій, які відбувалися. Проте серед прихильників українського православ'я унія породила тривогу і спричинила цілу хвилю протестів у вигляді полемічних трактатів та памфлетів.

З'явилися анонімні памфлети українських православних літераторів, твори видатних українських письменників-полемістів Г.Смотрицького («Календар римський новый»), Х. Філалета («Апокрисис»), І. Вишенського («Послання до єпископів»), і т.д.

Українська полемічна література відстоювала, хоч і в релігійній формі, право народу на свою віру, на соціально-національне визволення, правдиво зображувала життя, страждання, утиски народу. 

Полемічні твори досліджуваного періоду нерідко виходять за межі церковних суперечок, богословських дискусій. У них виразно проступають риси викривальні, відчувається голос полеміста на захист пригноблених верств населення, бідного і нещасного селянина. Отже, боротьба релігійна нерозривно пов'язана з боротьбою соціальною і національною, а полемічна література викриває пригноблення народу - церковне, соціальне і національне.