Модуль 3. Технології соціальної роботи з з різними категоріями дітей
Сучасні аспекти здійснення соціальної роботи з дітьми з особливими потребами
Особливості соціальної роботи з дітьми, які є ВІЛ інфікованими або хворими на СНІД
Соціальна робота з дітьми вулиці
Соціальна робота з неповнолітніми які мають проблеми з законом
Висушити одну сльозу – більше доблесті, ніж пролити ціле море крові.
Джордж Байрон
Сучасні аспекти здійснення соціальної роботи з дітьми з особливими потребами
Актуальність проблеми. В Україні спостерігається тенденція до зростання чисельності дітей з функціональними обмеженнями унаслідок зниження рівня медичного обслуговування, росту наркоманії та алкоголізму, підвищення екологічної небезпеки.
Організація соціальної допомоги дітям і молодді, які позбавлені можливості вести повноцінне життя внаслідок вад фізичного або психологічного розвитку, потребує, в першу чергу, зміни ставлення суспільства до дітей з особливими потребами та проблеми інвалідності і Україні взагалі. Внаслідок обмежень у спілкуванні, самообслуговуванні, пересуванні, контролі за своєю поведінкою розвиток цих дітей залежить від задоволення їх потреб іншими людьми, що складає багатогранний процес соціальної реабілітації.
До сьогодні в Україні немає єдиного терміну стосовно осіб, що мають фізичні чи психічні відхилення у здоров’ї. Так, в засобах масової інформації, спеціальній літературі вживаються поняття: інвалід; особи з обмеженими функціональними можливостями; люди з обмеженою дієздатністю; люди з особливими потребами; особи з вадами розвитку, неповносправні. У законодавчих документах як правило домінує термін “інвалід”. Інвалід – особа, яка має порушення здоров’я зі стійкими розладами функцій організму, обумовлене захворюванням, наслідками травми чи дефектами, що призводять до обмеженої життєдіяльності та викликають необхідність її соціального захисту [1, с. 85].
Відповідно до Декларації про права інвалідів (ООН, 1975), інвалід – це будь – яка особа, яка не може самостійно забезпечити цілком або частково потреби нормального особистого і/або соціального життя з причини вади, природженої чи придбаної, фізичних або розумових можливостей [8, с. 116].
Інвалідність – це обмеження в можливостях, обумовлених фізичними, психічними, сенсорними, соціальними, культурними, законодавчими та іншими бар’єрами, які не дозволяють людині бути інтегрованою в суспільство і брати участь в житті сім’ї та держави на тих же умовах, як і інші члени суспільства.
Відповідно до Рекомендацій 44-ї сесії Парламенської Асемблеї Ради Європи від 5 травня 1992 р. суспільство зобов’язане адаптувати існуючі в ньому стандарти до особливих потреб людей, що мають інвалідність, для того щоб вони могли жити незалежним життям. Нині поняття “інвалідність” розцінюється як складна біопсихосоціальна категорія, характерологічна особливість якої полягає в тому, що люди з обмеженими можливостями відчувають функціональні утруднення не тільки внаслідок захворювання, відхилень або недоліків розвитку, а й у результаті непристосованості соціального оточення до їхніх соціальних потреб, забобонів суспільства. Практичному соціальному працівникові завжди необхідно мати на увазі, що з настанням інвалідності для людини починається новий етап життя: виникають бар’єри на шляху здійснення найважливіших соціальних і вітальних потреб, змінюється суспільний статус особистості, порушується сформована система соціальних контактів, деформуються звичні життєві стереотипи [6, с. 176].
Діти з функціональними обмеженнями становлять об’єкт соціальної роботи з надзвичайно складною структурою, через те існує багато класифікацій цього об’єкта за різними ознаками. Практичному соціальному працівнику достатньо знати основні обмеження дитячої життєдіяльності пов’язані з такими порушеннями і захворюваннями:
порушення слуху і мови (глухі; ті, що слабо чують, логопати);
порушення зору (сліпі; ті, у кого слабкий зір);
порушення інтелектуального розвитку (розумова відсталість; із затримкою психічного розвитку);
порушення опорно-рухового апарату;
комплексні порушення психофізіологічного розвитку (сліпоглухонімі; із дитячим церебральним паралічем, поєднаним з розумовою відсталістю);
хронічні соматичні захворювання;
психоневрологічні захворювання [11, с. 65].
Показниками для інвалідності у дітей є патологічні стани, які розвиваються при уроджених, спадкових, набутих захворюваннях та після травм. Питання про встановлення інвалідності розглядаються після проведення діагностичних, лікувальних та реабілітаційних заходів. Рішення про визнання дитини (підлітка) інвалідом в Україні приймають республіканська, обласні, міські, спеціальні дитячі лікарні та відділення (ортопедо – хірургічне, відновного лікування, неврологічне, психіатричне, туберкульозне, отоларингологічне, офтальмологічне, урологічне та ін.). Рішення спеціалістів фіксується у карточці санітарного хворого, консультативному висновку або витягу з історії хвороби.
2. Проблеми життєдіяльності сім’ї, яка виховує дитину з особливими потребами
Одна з нагальних проблем, що вимагає розв'язання - соціально-педагогічна і психологічна допомога сім'ї, яка має дитину з фізичними, розумовими та психічними вадами.
Хвороба, дефект чи стан дитини породжує соціальні, педагогічні, психологічні проблеми у сім'ї. Особливо важкі для батьків перші дні й місяці з того дня, коли поставлено діагноз. Усвідомлення неповноцінності дитини, її страждання, необхідність пристосуватися до нових обставин, а іноді навіть змінювати установлений ритм життя створює психотравмуючу ситуацію. Великий душевний біль, горе, відчуття, що втрачаєш розум, глибоке розчарування охоплюють людину. Батьки намагаються віднайти в своєму минулому помилки, які нібито спричинили неповноцінність дитини: куріння під час вагітності, вживання алкоголю, хвороба тощо. Часто до цього приєднується страх за життя дитини, її майбутнє і майбутнє сім'ї. Батьків хвилює, чи є неповноцінність дитини карою Божою, кармінним вироком, збігом обставин чи наслідком генетичних факторів, спадковості.
Часто діагноз сприймають як вирок і безвихідь. Батько і мати змиряються з вадами дитини, але нічого не роблять для того, щоб вона набула навичок самообслуговування і спілкування (звичайно, виключаючи важкі форми інвалідності). Час іде, знайомство з іншими батьками, у яких дитина у такому ж самому стані, але досягла певних успіхів у розвитку, викликає кидають сім'ю. Часто батько залишається в сім'ї, але повністю занурюється в трудову діяльність, постійно затримується на роботі, мотивуючи це необхідністю матеріально утримувати сім'ю. Таким чином він повністю відмовляється від своїх батьківських обов'язків.
Сприятливий психологічний клімат у сім'ї - основа позитивного розвитку дитини і, навпаки, дезорганізація сімейного життя дуже впливає на розвиток дитини і підвищує ризик виникнення вторинних симптомів інвалідності - психічних порушень. У зв'язку із цим вживається поняття "фактори зруйнованого дому": позашлюбна дитина; окреме проживання батьків; втрата одного чи обох з батьків у результаті смерті або тяжкої хвороби; часті розлучення з батьками; обтяженість дитинства серйозними сімейними конфліктами; психологічна травматизація дитини внаслідок психічного захворювання, алкоголізму й асоціальної поведінки батьків [2, с. 34].
Найближче соціальне оточення сім'ї створює поле міжособистісних стосунків, які сприяють структурі й диференціації життєвого простору дитини, нормалізації її поведінки, подоланню почуття самотності в батьків і соціально-психологічної ізоляції сім'ї. Інвалідність дитини викликає жаль, співчуття та співпереживання друзів, родичів, колег по роботі, сусідів, бо насамперед їм потрібна реальна допомога і підтримка, щоб вивести дитину із замкнутого простору і залучити до повноцінного життя. Велику роль у цьому процесі відіграють дідусі і бабусі дитини. Часто їм дуже важко встановити контакт з такою дитиною. Крім цього, розчарування з приводу нездійснених сподівань, негативний тиск оточення призводить до поступового відокремлювання старшого покоління від своїх дітей. Якщо в сім'ї є інші діти, то проблеми хворого братика чи сестрички стають їхніми проблемами. Батьки можуть навантажувати їх обов'язками, що не відповідають віку і фізичним можливостям дитини, і тоді братик чи сестричка стають для них тягарем.
Характеризуючи соціально-педагогічні та психологічні умови виховання в сім'ї дітей з особливими потребами, треба мати на увазі особливості захворювання чи дефекту дитини, що впливають на організацію життєдіяльності сім'ї. Розглянемо лише деякі з них.
Соціально-педагогічна допомога сім'ї, яка виховує дитину з особливими потребами - це сімейно-центрована практика, що спрямована на соціалізацію дитини. Узагальнення досліджень, що ведуться у різних напрямах, та досвіду роботи з дітьми-інвалідами у всіх країнах світу дає підставу виділити два рівні соціалізації дітей-інвалідів. Перший рівень - фізична реабілітація, педагогічна та психологічна корекція, які здійснюються на індивідуальній основі. На цьому рівні вирішуються особливі проблеми та задовільняються особливі потреби дитини. Так, реабілітація дитини, яка хвора на поліомієліт, залежить від важкості захворювання. Деякі діти потребують спеціальних вправ та ігор, інші - ортопедичних апаратів. Кожна дитина ретельно обстежується з метою визначення найбільш ефективних методів соціально-педагогічної допомоги. Чим раніше виявляються специфічні потреби дитини, тим більш дієвим буде процес реабілітації [4, с. 72].
Другий рівень - соціально-педагогічна реабілітація, під час якої реалізуються потреби дитини: участь у сімейних справах, іграх, навчання у школі чи вдома, потреба в дружбі, любові, подорожах, пригодах, участі у громадському житті. На цьому рівні дитина ідентифікує себе до певної соціальної групи, колективу, активно засвоює соціальну поведінку, групові норми і цінності. Дитина виробляє навички творчої спрямованості в соціальній ситуації, виявляє свою соціальну активність завдяки соціальній адаптації.
При такому підході соціально-педагогічна допомога дітям-інвалідам визначається як професійна або волонтерська діяльність, яка спрямована на гармонізацію та гуманізацію відносин особистості і суспільства через педагогізацію середовища дитини і надання соціальних послуг.
У структурі соціально-педагогічної допомоги першим виділяється соціальний компонент. Тому цілком природним є задоволення особливих потреб дітей-інвалідів через надання соціальних послуг.
Соціальні послуги являють собою систему соціальних дій, які спрямовані на задоволення потреб людини. У вузькому значені слова - це система соціальних зручностей, що надаються особистості. Зміст соціальних послуг становлять: інформаційно-консультаційна допомога сім'ї із правових питань, соціально-психологічне консультування, допомога у догляді і нагляді за дитиною, забезпечення ліками і продуктами харчування, організація життєдіяльності і дозвілля особистості.
Один із компонентів соціально-педагогічної допомоги - виховання гармонійної особистості, формування її ціннісних орієнтацій. Об'єктом цієї діяльності є діти-інваліди, сім'я і найближче соціальне оточення. Методика виховної роботи випливає із загальної теорії виховання як системи наукових знань про закономірності формування особистості. Сенс виховання постає у побудові таких взаємозв'язків особистості із суспільством, які забезпечують соціалізацію особистості, формування цілісного життєвого шляху особистості. Так залучення дітей з вадами фізичного розвитку до соціально активної діяльності здійснюється шляхом групової і масової роботи через організацію різноманітних занять творчих лабораторій, проведення культурно-дозвіллєвих заходів. Соціалізація особистості спрямована як на засвоєння всього культурного досвіду, що набутий людством протягом історії, так і на розвиток всіх потенційних можливостей особистості. Виховна робота у єдності з іншими факторами формування особистості створює природний педагогічний процес, який випливає із специфіки взаємодії особистості із оточуючим середовищем (люди, природа, мистецтво). Важливими формами соціально-педагогічної допомоги дітям-інвалідам є індивідуальна і групова робота. Зміст індивідуальної роботи з дитиною становить:
- аналіз індивідуальних біологічних функцій і функціональних можливостей (біологічний і соціальний вік, рівень функціонального обмеження, біологічні ритми, здібності);
виявлення специфіки соціокультурного розвитку (вплив різнорівневих соціальних факторів, соціальних потреб, соціальних очікувань, культурних і субкультурних цінностей, норм);
усвідомлення психологічних характеристик (сприйняття, пам'ять, здібність до вирішення проблем, характер самооцінки, рівень залежності, адекватність реакцій);
дослідження особливостей соціальної адаптації;
- залучення дитини до соціально-педагогічного процесу (соціалізації). Групова робота у контексті сімейно-центрованої практики здійснюється через організацію соціально-педагогічного патронажу, груп підтримки і взаємодопомоги [4, с. 79].
Соціально-педагогічна допомога сім'ї сприятиме соціалізації дитини, покращенню і нормалізації життя родини, а також виробленню нової концепції діяльності всіх спеціалістів, причетних до виховання дітей з особливими потребами.
3. Соціально – педагогічна робота з дітьми з особливими потребами
Відомо, що соціально – педагогічна діяльність як спосіб оптимізації процесу соціалізації виконує три соціальні функції: підвищення рівня соціальної адаптації індивіда або групи: профілактика явищ дезадаптації, соціокультурна реабілітація та розвиток людини.
Про функцію соціальної адаптації можна говорити як про “швидку допомогу”, яка в ідеалі співпадає з розвитком несприятливих подій, які загрожують кризою дезадаптації. Профілактика спрямована на протидію можливим, прогнозованим негативним факторам і наслідкам впливу несприятливих ситуацій. Функція реабілітації здійснюється тоді, коли певні порушення уже відбулися і призвали до деяких “ускладнень” в житті людини. Саме ці різноманітні наслідки певної несприятливої події і прагне змінити клієнт при підтримці соціального педагога. В реальній практиці одна і та ж дія соціального педагога може мати адаптаційне, профілактичне і реабілітаційне значення.
Але, працюючи з конкретною категорією клієнтів, можна виявити домінуючу функцію в змісті соціально – педагогічної діяльності. Так, скажімо, у роботі з сім’єю, яка виховує дитину з особливими потребами, провідною функцією є реабілітація. Це пов’язане з тим, що інвалідність дитини досить часто стає причиною глибокої й тривалої соціальної дезадаптації всієї сім’ї, для розуміння причин якої необхідно звернутися до аналізу проблеми інвалідності [4, с. 62].
Проблема інвалідності, чи по – іншому, людей з особливими потребами (обмеженими можливостями) – надзвичайно серйозна і недостатньо вивчена. Серйозність проблеми обумовлена не лише тим, що за останній час, збільшилося число людей, котрі мають значні фізичні чи психічні вади, але й надзвичайно низький рівень матеріального забезпечення, їх соціальною і матеріальною незахищеністю. До недавніх часів ця проблема певною мірою стосувалася лише самої людини, як має інвалідність, та її сім’ї. І лише в останні роки перед суспільством постало питання: інвалідність – це нещастя однієї людини чи суспільний феномен. Ті моделі (медична, економічна, функціональна, соціальна) інвалідність, яка існує сьогодні, по – різному тлумачать її та причини появи для індивідів, а також способи адаптації цих індивідів.
Зокрема медична модель інвалідності акцентує увагу на патологіях, наявних у людини (вроджених чи тих, що з’явилися), якими вона відрізняється від інших, “нормальних” людей. При цьому дитина з особливими потребами розцінюється як мотиваційна людина у фізичному чи розумовому плані (або в тому і другому). Міри неповноцінності визначається тим, наскільки він обмежений у різних сферах людської діяльності, та його спрямованістю до незалежного існування, починаючи від самообслуговування, переміщення, сприйняття світу тощо [3, с. 63].
Поліпшення стану дитини з особливими потребами досягається за рахунок відновлення фізичного чи розумового здоров’я медичними засобами. Можна сказати, що медичний підхід до дітей з особливими потребами перетворює людей з певними потребами в пасивних пацієнтів, позбавляючи їх соціальної ролі і значення. В результаті створюються ситуації, коли і діти з особливими потребами і їхні сім’ї не мають право вибору, самовизначення і не можуть через їхню
“неповноцінність” впливати як на вирішення їх проблем, так і на характер соціалізуючого фактору. Такий підхід призвів до того, що діти з особливими потребами стали відчуженими від суспільства, а саме медична модель не враховує соціального контексту.
В межах економічної моделі неповноцінними вважаються особи, які працюють за обмеженим часом, мають менше навантаження, порівняно із здоровими людьми, чи неспроможні працювати взагалі. Економічна модель інвалідності – результат концепції соціальної корисності, яка без сумніву, породжує соціальну дискримінації.
Модель функціональної обмеженості описує неповноцінність як нездатність особи виконувати ті чи інші функції, порівняно із здоровими людьми.
Економічна і функціональна моделі є логічним наслідком медичної моделі. Всі названі моделі роблять акцент на тому, що даної особи є відсутнім: медична акцентує на відсутності здоров’я, економічна – на неспроможності до продуктивної праці, функціональна – на неспроможності в широкому розумінні цього слова. Причому у всіх зазначених моделях інвалідність залишається індивідуальною проблемою її носіїв.
Труднощі дітей з особливими потребами пов’язані не лише з відчуттями фізичного обмеження і дискомфорту, переживанням втрати своїх можливостей, але й з “багажем” того негативного ставлення, з яким стикається людина, “з особливостями” у своєму найближчому оточенні. З інвалідністю асоціюється не лише фізична чи психічна неспроможність. Уявлення про дітей з особливими потребами як про людину, яка багато чого не може робити, яка потребує допомоги інших, викликає найчастіше почуття жалю, що заважає дитині з особливими потребами включатися в соціальні взаємовідносини. І щоб уникнути такого ставлення, діти з особливими потребами спілкуються лише з подібними до себе.
Зміст соціально-педагогічної роботи з підлітків, які мають функціональні обмеження, як правило, включає такі напрями:
вивчення соціально- психологічного стану клієнта;
соціально – педагогічне дослідження особливостей соціалізації дитини;
побутова реалізація (навчання елементам самообслуговування та дотриманню найпростіших норм повкдінки в різних мікросоціумах);
психологічне консультування дітей;
консультування членів сімей, де виховуються діти – інваліди, з правових та психолого – педагогічних питань;
психолого – педагогічна корекційна робота;
розвиток потенційних творчих можливостей дітей;
формування особистісних якостей дітей спеціальними засобами психологічного тренінгу;
організація культурно – дозвіллєвої діяльності дітей спеціальними засобами психологічного тренінгу;
організація культурно – дозвіллєвої діяльності дітей через проектування та впровадження різноманітних програм та форм роботи соціальних служб;
професійна орієнтація підлітків з вадами здоров’я;
лобіювання пропозицій на рівні органів місцевої влади і самоврядування щодо поліпшення роботи з підлітками з вадами здоров’я;
координація діяльності різних соціальних інститутів, що опікуються проблемами дітей з особливими потребами [11, с.65].
4. Психологічна підтримка і професійна реабілітація
Соціальна робота з підлітками з обмеженими можливостями мас ґрунтуватися на засадах соціально-психологічної та педагогічної допомоги, соціальної адаптації та реабілітації.
Професійне інформування та консультування включає в себе забезпечення інвалідам вільного доступу до консультаційної до-помоги з боку відповідних спеціалістів у використанні різно-манітних джерел інформації (описів професій, відеофільмів, аудіо записів, листівок, буклетів, довідників, переліків рекомендо-ваних інвалідам професій і навчальних закладів, де можна їх от-римати, медичних протипоказань до засвоєння певних професій, паспортів підприємств та організацій тощо). Всі ці джерела інформації використовуються для допомоги інвалідам у виборі або зміні професії відповідно до стану здоров'я, нахилів і здібно-стей, а також з урахуванням потреб ринку праці.
Ефективність професійної реабілітації та трудова зайнятість інвалідів значною мірою залежить від якісної психологічної підтримки, професійної орієнтації і їх професійного навчання.
Психологічна підтримка шляхом здійснення психологічної консультації, психологічної корекції забезпечує досягнення оптимального психоемоційного стану інваліда, його гармонізації, сприяє самореалізації особистості. Як приклад можна назвати створення п'яти центрів соціально-психологічної реабілітації на-селення та його інформування з питань подолання наслідків Чор-нобильської катастрофи в Київській та Житомирській областях, в яких проводиться інформаційно-просвітницька робота.
Професійна орієнтація через надання послуг з професійної інформації й адаптації сприяє особам з обмеженими можливостями у виборі професії, спеціальності, виду трудової діяльності відповідно до стану здоров'я, обдарувань, здібностей, інтелектуального рівня, інтересів, бажань, з одного боку, та потреб суспільного виробництва в працівниках — з іншого. Оскільки для інвалідів звужені межі професійного вибору, їм більше, ніж здоровим громадянам, потрібні послуги з психологічної підтримки та професійної орієнтації. Адже обґрунтований вибір професії с першим важливим стратегічним кроком, від якого залежить ефективність не лише професійної реабілітації, а й майбутньої трудової діяльності. При адекватному виборі професії, спеціальності така людина зможе реалізувати себе в праці, розвивати власний творчий потенціал, підвищувати професійно – кваліфікаційний рівень.
2. Особливості соціальної роботи з дітьми, які є віл інфікованими або хворими на снід
В останнє десятиліття в соціальній роботі зріс інтерес до проблематики здоров'я і хвороби. Це обумовлено тим, що проблеми, пов'язані зі здоров'ям і хворобою, що вважалися традиційно долею медицини, отримують нове наповнення. Особливу увагу соціальна робота приділяє проблемам ВІЛ-інфікування.
1. ВІЛ-інфікування неповнолітніх як соціальна проблема
ВІЛ - це вірус імунодефіциту людини, який руйнує «захист» організму. Під терміном «імунний дефіцит» слід розуміти зменшення притаманних організму здібностей протистояти інфекціям, внаслідок чого виникає різноманітна картина хвороб.
СНІД - це синдром набутого імунодефіциту, остання стадія ВІЛ - інфекції [26, с 169]. ВІЛ-інфікований - практично здорова людина, в організмі якого виявляється вірус імунодефіциту людини. СНІД розвивається у людей, що заразилися ВІЛ-інфекцією, і є кінцевою стадією цього захворювання, що призводить до летального результату. Головна небезпека зараження ВІЛ в тому, що він «повністю порушує (припиняє) дію імунної системи людини».
З початку реєстрації ВІЛ-інфекції в світі (1981 рік) і станом на 2009 р. за оцінкою експертів Всесвітньої організації охорони здоров'я у світі інфіковано 40 млн. чоловік, з них 9 млн. неповнолітніх. Крім того, 1 млн. дітей народжені від ВІЛ-інфікованих матерів.
Неповнолітній - особа, яка, згідно з законом країни, не досягло повнолітнього віку, тобто ще не має права користуватися певними цивільними і політичними правами.
Так як хвороба довгостроково протікає приховано і від зараження до розвитку СНІДу проходить в середньому 12 років, більшість ВІЛ-інфікованих не знають про те, що вони заражені. Тому оцінні цифри на сьогоднішній день досить приблизні.
Основними шляхами передачі ВІЛ-інфекції є:
Природничі - статевий (при статевих контактах), вертикальний (від ВІЛ-інфікованої матері до дитини).
Штучні - парентеральний (при медичних втручаннях, при ін'єкційному введенні наркотиків) [3, с.56].
Р
озвиток
ВІЛ-інфекції у неповнолітніх проходить
інакше, ніж у дорослих, що має значення
для спостереження, догляду, лікування. У
дітей, інфікованих ВІЛ під час вагітності
або пологів, розвиток ВІЛ-інфекції
може проходити швидше, і без лікування
досить великий ризик того, що дитина
серйозно захворіє вже в перші роки
життя. Також ВІЛ-позитивні повільніше
розвиваються, та статеве дозрівання у
них починається пізніше. Як і
ВІЛ-позитивні дорослі, вони стикаються
із забобонами суспільства, переживають
печаль, втрату, бояться хвороби і
смерті. Особливу актуальність
представляють проблеми взаємовідносин
між ВІЛ-інфікованими та суспільством. Дослідження
в цій області показали, що в більшості
випадків ВІЛ-позитивні
відчувають дискримінаційне,
недоброзичливе ставлення з боку
суспільства, однією з причин формування
якого є недостатній рівень інформованості
населення з проблем ВІЛ-інфекції.
Наявність ВІЛ-інфекції у неповнолітніх визначає ряд проблем, по-перше, це психологічні проблеми, пов'язані з порушенням міжособистісного спілкування. У ВІЛ-інфікованих неповнолітніх ці потреби і прагнення можуть бути пригнічені або перекручені в зв'язку з усвідомленням свого захворювання і його наслідків. Тобто у хворого виникають труднощі соціального характеру, пов'язані з неможливістю для нього встановити повноцінні і гармонійні міжособистісні відносини з оточуючими людьми. По-друге, неможливість отримання якісної освіти внаслідок існуючої в сучасному суспільстві дискримінації і негативного ставлення до ВІЛ-інфікованим. Таке становище ускладнюється тим, що, як і в більшості країн світу, в Росії люди, що живуть з ВІЛ, змушені приховувати свій діагноз від оточуючих, сусідів, однокласників, колег по роботі, друзів, в деяких випадках - навіть від найближчих людей. Це стає причиною того, що багато фахівців освітніх і виховних установ, що здійснюють соціально-психологічну допомогу неповнолітнім, як правило, не володіють інформацією про те, що у підлітка є така проблема, у зв'язку з чим можливості їхнього сприяння у вирішенні проблем ВІЛ-інфікованих дітей та членів їх сімей вельми обмежуються [7, с.44]. Побоюючись розголошення ВІЛ-позитивного статусу дитини, батьки нерідко вважають за краще не віддавати його в дитячий сад, в період навчання в школі самі обмежують спілкування дитини з однолітками, що, безумовно, негативно відбивається на його розвитку та соціалізації.
Винятковість ВІЛ-інфекції полягає і в тому, що медичними засобами цю епідемію в найближчі десятиліття не зупинити. Тут потрібні кошти соціального характеру. Серед найбільш дієвих заходів суспільно-соціального характеру, які допоможуть призупинити поширення СНІДу, фахівці різних галузей людського знання - лікарі, психологи, соціологи, педагоги, соціальні працівники і т.д. - Рекомендують наступне. Заходи по боротьбі з ВІЛ-інфекцією насамперед мають стосуватися соціальної молодіжної політики і проводитися на рівні держави і громадських організацій. Просвітницька діяльність в роботі по боротьбі зі СНІДом не повинна обмежуватися простим викладом фактів, вона має спонукати людей до зміни свого поводження в суспільстві.Обов'язковим є створення та впровадження широких соціальних програм щодо соціальної підтримки ВІЛ-інфікованих, в яких основою думкою повинна проводитися ідея про те, що ВІЛ-інфіковані неповнолітні, як і всі інші, мають право на повноцінне, активну, багату враженнями життя, де найважливішою для підлітка є можливість спілкування з іншими дітьми та дорослими, їх доброзичливе ставлення до них.
Таким чином, отримання статусу ВІЛ-інфікованого практично завжди призводить до зміни життя. Виникає комплекс медичних проблем, що включають у себе: невиліковність інфекції, тяжкість її протікання, відсутність доступних ефективних препаратів, госпіталізацію. Крім медичних проблем вірусоносії стикаються з безліччю соціальних, до їх числа можна віднести інвалідність, сирітство, матеріальну потребу, дискримінацію і остракізм у всіх сферах життєдіяльності, ізоляції, втраті соціальних зв'язків, незаконне зняття анонімності ВІЛ-статусу, відсутність відповідної інформації про захворювання, про свої права та обов'язки, недостатня кількість служб підтримки і надання допомоги вірусоносієм [31, с 112]. Поряд з медичними та соціальними проблемами ВІЛ-інфіковані відчувають серйозні психологічні навантаження: внутрішні кризи, страх, стрес, самотність, руйнування особистості, втрату індивідуальності, самоповаги, труднощі в міжособистісних відносинах. Наявність різного роду проблем у ВІЛ-інфікованих, зумовлює застосування в соціальній роботі різних методів.
Основні методи соціальної роботи з ВІЛ-інфікованими неповнолітніми
Для вирішення проблем ВІЛ-інфікованих неповнолітніх, їх найближчого оточення потрібно своєрідний підхід до проведення соціальної роботи. Соціальна робота передбачає створення оптимальних соціальних умов життєдіяльності, що дозволяють хворому краще адаптуватися в соціальному середовищі (середовищем може виступати як найближче оточення, так і суспільство в цілому), відчути себе особистістю, а також вирішення цілого ряду проблем. Існують різні і методи соціальної роботи з ВІЛ-інфікованими неповнолітніми такі як інформування, консультування, пряма натуральна й фінансова допомога, догляд і обслуговування,психологічна підтримка, реабілітація та ін [30, с 219]. Розглянемо їх більш докладно і опишемо методи соціальної роботи, реалізовані для вирішення проблем ВІЛ-інфікованих неповнолітніх.
Соціальна робота - специфічний вид професійної діяльності, надання державного і недержавного сприяння людині з метою забезпечення культурного, соціального і матеріального рівня його життя, надання індивідуальної допомоги людині, сім'ї або групі осіб [29, с.11].
Перший етап соціальної роботи починається з розмови з ВІЛ-інфікованим неповнолітнім, або з членами сім'ї про характерзахворювання, необхідності тривалого виснажливого лікування, що вимагає зміни звичного способу життя. Наступний етап соціальної роботи - створення психологічного комфорту для хворого і його родичів з моменту початку лікування. Обговорюється можливість і доцільність інформування про те, що трапилося родичів, друзів, знайомих. Питання психосоціального характеру передбачають вміння спілкуватися з пацієнтом і його сім'єю після повідомлення їм про наявність захворювання. На сьогоднішній день така робота здійснюється медичним персоналом, але вона не завжди ефективна, тому що вимагає використання психологічних методів.
Профілактична медико-соціальна робота з ВІЛ-інфікованими неповнолітніми підрозділяється на два види:
1) первинна профілактика;
2) вторинна профілактика [25, с.98].
Первинної профілактики - попередження розвитку у неповноліття ВІЛ-інфекції, тобто формування уявлень про здоровий спосіб жіізні, активної життєвої позиції по відношенню до свого здоров'я. Первинну профілактику зобов'язані проводити освітні установи в яких навчаються неповнолітні. Естесственно, на даному етапі про первинну профілактику йтися не може, так як вона марна при вже наявну проблему - позитивний ВІЛ-статус. А ось вторинна профілактика спрямована на попередження подальшого прогресування хвороби і передбачає комплекс лікувальних та профілактичних заходів. Рішення проблеми медико-соціального супроводу ВІЛ-позитивних неповнолітніх, які перебувають у небезпечному соціальному положенні можливо тільки на основі міжвідомчої взаємодії соціальних партнерів-установ та охорони здоров'я (науково-методичні центри з профілактики та боротьби зі СНІДом, республіканські клінічні інфекційні лікарні, регіональні центри з профілактики та боротьби з ВІЛ / СНІД, лабораторії діагностики ВІЛ, кабінети профілактики ВІЛ-інфекції, кабінети анонімного обстеження). Фахівці з соціальної роботи з їх знанням поведінки людини і соціальних систем, з їх клінічним досвідом, сконцентрованим на психосоціальних аспектах, представляють собою професійну групу, здатну в цій ситуації допомогти пацієнтові вирішити проблеми, що виникли в зв'язку з отриманням позитивного ВІЛ-статусу (психологічна підтримка, консультативно-роз'яснювальні заходи). Перед соціальною роботою стоїть головне завдання з питаннями хвороби і обмежених можливостей: розкривати і постійно тримати в центрі уваги роль соціального середовища і несприятливих соціальних умов при лікуванні, реабілітації неповнолітніх з позитивним статусом.
В
ажливе
місце в соціальній роботі з ВІЛ-інфікованими
неповнолітніми посідає консультування. Це
метод соціальної роботи, в ході якого
фахівець з соціальної роботи допомагає
клієнту вивчити і зрозуміти існуючі
проблеми та запропонувати різні варіанти,
які можуть бути використані для їх
вирішення [16]. Консультування як
технологічний спосіб вирішення соціальних
завдань - це процедура, використовувана
в соціальній роботі, в медичній, юридичній
практиці фахівцями різних напрямків з
метою орієнтації ВІЛ-інфікованих, а
також їх сімей шляхом рад, вказівки на
альтернативні форми надання допомоги,
у визначенні цілей і забезпечення
необхідною інформацією. У практиці
соціальної роботи з ВІЛ-інфікованими
використовується кілька типів
консультування, а саме:
загальне консультування ВІЛ-інфікованих;
спеціальне консультування ВІЛ-інфікованих у напрямку соціальних працівників фахівцями соціальних служб або установ;
навчальне консультування спеціалістів соціальних служб та організацій працівниками вищих організацій та установ [26, с.197].
Інформація консультанта виступає засобом мобілізації ресурсів ВІЛ-інфікованих неповнолітніх, засобом, що формує мотивацію дій. Консультації допомагають консультованого комплексно і об'єктивно оцінити стоять перед ним проблеми ВІЛ-інфікованих, глибше їх усвідомити і здійснити оптимальний вибір варіанта дії, поведінки. Психологічна консультаційна допомога покликана допомогти неповнолітнім, ураженим ВІЛ-інфекцією, вести повноцінну та продуктивну життя. Ці люди повинні придбати або відновити здатність регулювати власне життя і прийняті ними рішення. Психологічна підтримка нерідко призводить до того, що хворі починають бачити проблеми інакше, внаслідок чого у них розвивається творчий підхід до прийняття рішень та розв'язання проблем.
Дуже важливо працювати не тільки з самим ВІЛ-інфікованим, але і з його найближчим оточенням - сім'єю. Особливо важливе значення має робота з психологічної реабілітації родичів ВІЛ-інфікованих пацієнтів. Саме цей контингент визначає реальне мікро соціальне оточення хворого, психологічний клімат, в якому може зіграти як позитивну, так і негативну роль у формуванні стану хронічного стресу у ВІЛ-інфікованого неповнолітнього [14, с.46].
С приятливе соціально-побутове середовище в сім'ї дозволить вирусоносителю краще адаптуватися до нових умов життєдіяльності, до нового статусу. Для її створення необхідно проводити санітарно-гігієнічне просвітництво, спрямоване на роз'яснення захворювання, способів попередження зараження, наслідки; психотренінгових роботу з придбання навичок спілкування, взаємодії з вірусоносієм, необхідно вдатися до програм допомоги, орієнтованим на стабілізацію сім'ї, її функціональних зв'язків. Такий рівень соціальної роботи орієнтований на стабілізацію відносин між подружжям, між батьками та дітьми, взаємовідносин усіх зазначених членів сім'ї та оточуючих. Також на цьому етапі соціальна робота вивчає особливості сім'ї, групи людей, ступінь і спрямованість впливу мікросередовища на ВІЛ-інфікованого. ВІЛ-інфіковані неповнолітні у побуті ніякої небезпеки для оточуючих не представляють, і дискримінація їх тільки на підставі поставленого їм діагнозу - повне порушення їх прав і свобод.
ВІЛ-інфікованим неповнолітнім надаються безкоштовно всі види кваліфікованої та спеціалізованої медичної допомоги, безкоштовно надаються їм медикаменти при лікуванні в амбулаторних або стаціонарних умовах
Батьки неповнолітніх дітей (не досягли 18-річного віку), у разі виявлення ВІЛ-інфекції у дитини, повідомляються про результати обстеження. Вони також мають право [21]:
- Спільно перебувати з ВІЛ-інфікованими дітьми у віці до 15 років у стаціонарі установи, який надає медичну допомогу, з виплатою за весь цей час допомоги з державного соціального страхування;
- На надання безкоштовного проїзду одному з батьків при супроводі до місця лікування і назад неповнолітнього ВІЛ-інфікованого у віці до 16 років;
- На збереження безперервного трудового стажу за одним із батьків ВІЛ-інфікованого у віці до 18 років у разі звільнення з догляду за ним і за умови вступу на роботу до досягнення неповнолітнім зазначеного віку;
На надання позачергово житлових приміщень у будинках державного, муніципального або громадського житлового фонду в разі, якщо вони потребують поліпшення житлових умов. (О выполнении программ Глобального фонда для борьбы со СПИДом, туберкулезом и малярией в Украине Верховная Рада Украины, Закон от 21.06.2012 № 4999-VI)
ВІЛ-інфікованим неповнолітнім у віці до 18 років призначаються соціальна пенсія і надаються пільги, встановлені для дітей-інвалідів, а особам, які здійснюють догляд за ВІЛ-інфікованими неповнолітнім, виплачується допомога по догляду за дитиною-інвалідом.Щомісячна компенсаційна виплата непрацюючій працездатній особі, що здійснює догляд за ВІЛ-інфікованою дитиною, виплата якого виробляється до пенсії дитини.
Соціальна робота передбачає організацію спеціалізованої медичної допомоги та догляду за хворими, що знаходяться на різних стадіях розвитку ВІЛ-інфекції, надання їм соціальної підтримки та психологічної допомоги [28, с.113]. Слабка соціальна та психологічна захищеність хворих на ВІЛ несприятливо впливає на прогноз захворювання та погіршує якість життя ВІЛ-інфікованих. У цьому випадку соціальна робота передбачає взаємодію та координацію зусиль фахівців різних професій - лікарів, психологів, соціальних працівників.
Соціальна робота в області ВІЛ-інфекції використовує систему заходів постійного психологічного супроводу на всіх етапах роботи з хворими та членами їх сімей. Це вказує на необхідність створення різних груп психологічної підтримки для ВІЛ-інфікованих, в яких передбачені навчання саморегуляції і самопідтримки, організація психологічних тренінгів, організаціязустрічей ВІЛ-інфікованих один з одним, а також їх найближче оточення, це дасть можливість поділитися проблемами, обговорити їх разом , обмінятися досвідом їх вирішення. У подібних випадках люди отримують допомогу не від соціальних працівників, а від людей зі схожими проблемами. Проведення таких заходів сприяє адаптації, мобілізує внутрішні ресурсиВІЛ-інфікованого, так як вони отримують емоційну розрядку, знаходять в ході цих зустрічей відповіді на запитання, розв'язання проблем, з якими вони стикаються.
В ажливим завданням соціальної роботи є створення кабінету соціальної та психологічної реабілітації для ВІЛ-інфікованих, а також їх найближчого оточення, надає медико-соціальну допомогу сім'ям, які мають хворих ВІЛ на всіх етапах лікування та диспансерного спостереження. Його завдання - виявлення, облік, патронаж сімей, члени яких є вірусоносіями; аналіз і пошук шляхів вирішення соціальних і психологічних проблем хворих та їх сімей; інформування хворих і батьків ВІЛ-інфікованого неповнолітнього, а також інших членів сім'ї про соціальні пільги: контроль за дотриманням гарантованих прав хворих на ВІЛ-інфекцією та їх сімей; організація груп психологічної підтримки для даного контингенту хворих та сімей, які переживають втрату родичів [1, с.247].
У рамках соціально-психологічного напрямку соціальної підтримки ВІЛ-інфікованих неповнолітніх можуть бути також організовані групи підтримки. У такій групі інфіковані або члени їх сімей можуть обговорити свої почуття і проблеми, прийняти факт наявності ВІЛ у себе або близької людини і знайти ресурси для підтримки та вирішення проблем. Головна особливість групи підтримки - єдиний лідер, оплачувану співробітник освітньої установи: психолог або соціальний працівник, який може бути як ВІЛ-негативним, так і ВІЛ-позитивним. Такі групи зазвичай не мають членства чи обмежень за кількістю. Правила групи або повністю визначаються фахівцями, або рішення про них приймається спільно з учасниками групи. Учасники групи можуть обмінюватися досвідом у вирішенні проблем, зрозуміти, що їхня ситуація і проблеми не унікальні, отримати необхідні соціальні навички (наприклад, навчитися вільно говорити про свою ВІЛ-інфекції). У більшості випадків учасники групи співпрацюють з фахівцями різних профілів, проводячи відкриті зустрічі, беручи участь у дослідженнях з оцінки потреб у фокус-групах і в інших заходах. Фахівці організації можуть консультувати членів групи підтримки, навчати комунікативним навичкам, знімати тривогу, стрес, психологічну напруженість.
Поряд з груповими формами соціальної підтримки ВІЛ-інфікованим неповнолітнім та членам їх сімей можуть здійснюватися інші види психологічної допомоги, такі як психологічне консультування (очне або по телефону), індивідуальна, групова або сімейна психотерапія.
При наданні соціальної підтримки сім'ї, яка виховує неповнолітнього з ВІЛ-інфекцією, необхідно керуватися наступними цілями:
- Надання можливості сім'ї отримувати достатні знання про розвиток хвороби, харчуванні та особливості препаратів для ВІЛ-інфікованих;
- Надання знань про запобігання зараження ВІЛ-інфекцією членів сім'ї (небезпека наркозалежності);
- Об'єднання сімей, які виховують неповнолітніх з ВІЛ в групи підтримки, групи взаємодопомоги, психотерапевтичні групи;
- Знання законів для того, щоб захищати людські права ВІЛ-інфікованих підлітків і членів їх сімей;
- Використання здатності сім'ї спонукати ВІЛ-інфікованого підлітка шукати і приймати медичну допомогу, відвідувати програми з уповільнення розвитку ВІЛ-інфекції.
Соціальний захист ВІЛ-інфікованих та їх сімей повинні забезпечувати органи соціального захисту. Одна з найважливіших завдань - дотримання всіх прав і пільг, покладених B ИЧ-інфікованим та їхнім сім'ям відповідно до законодавства. Соціальний працівник у першу чергу повідомляє їм про наявність цих пільг, надає допомогу в оформленні та отриманні пенсій, допомог, субсидій, виплат з тимчасової непрацездатності або інвалідності. Наявність ВІЛ-інфекції у дитини не може служити підставою для відмови в прийомі його в дошкільний заклад або школу, так само як і виключення з них [13, с.14].
Соціальна робота повинна здійснюватися не тільки на мікрорівні - з вірусоносіями, з його найближчим оточенням, а й на макрорівні - із суспільством в цілому [3, с.96]. Соціальна робота з населенням полягає у проведенні широкої роз'яснювальної роботи про заходи громадської і особистої профілактики. При цьому можуть використовуватися такі форми як організація спеціалізованих програм з питань ВІЛ-інфекції по радіо, телебаченню з показом тематичних передач, лекцій, бесід, дискусій, спеціальних занять, соціальна реклама, випуск довідкових матеріалів, методичних посібників, рекомендацій, брошур, спеціальних інформаційних листівок , а також публікація матеріалів у періодичних виданнях та ін Висока інформованість суспільства в області ВІЛ і СНІДу дозволить пом'якшити негативні соціальні наслідки, дозволить подолати страх, стереотипи, зросте ймовірність рішення психосоціальних проблем, пов'язаних з дискримінацією, стигматизацією, неадекватним сприйняттям, остракізмом ВІЛ-інфікованих , а також членів їх сімей. Соціальна робота дозволить сформувати адекватну громадську свідомість і сприйняття людей з позитивним ВІЛ-статусом.
Таким чином, соціальної роботи з ВІЛ-інфікованими неповнолітніми представляє собою діяльність, спрямовану на надання індивідуальної допомоги хворому, сім'ї, найближчого оточення. При цьому використовуються такі її методи як: інформування, консультування, пряма натуральна й фінансова допомога, догляд і обслуговування, патронаж, психологічнапідтримка тощо, орієнтує потребують допомоги на власну активність щодо подолання виниклих проблем і сприяють їм у цьому. Для більш ефективного вирішення цієї соціальної проблеми необхідний комплексний підхід в соціальній роботі.