1.1. Початок композиційного становлення

Термін “композиція” в перекладі з латинської composition означає з’єднання. Це побудова художнього твору, обумовлена його змістом, характером, предназначенням і багато в чому оприділяється його сприйняттям. Композиція –найважливіший, організовуючий компонент художньої форми, який придає твору цілісності та єдності, супідрядності його елементів один одному та цілому. В такому широкому розумінні термін “композиція” приміняється до різних видів мистецтва. ¹

Композиція проявляється навіть в природі, взявши рослину, вона складається з частин, а разом утворює форму, яка представляє собою гармонійну закінчену композицію. Отже, композиція –це поєднання частин, складення елементів в зазначеному порядку, їх взаємозв’язок, який переходить в гармонію цілого.

Теоретики мистецтва давно звернули увагу на основні властивості композиційності: єдність протиріч, цілісність, конструктивність. Слід зазначити, що перечислені категорії виникли як результат аналізу конкретних художніх творів і методів роботи над ними. В різні історичні періоди існували різні художньо-композиційні міркування . Кожний витвір мистецтва не являється вираженням одного історичного моменту, а являється вираженням цілої історичної системи. Кожний витвір мистецтва представляє собою не механістичну сукупність елементів , а систему історичних, різночасових, різностадіальних елементів. Будучи частиною історії, витвір мистецтва сам є історичною системою і як історична система має бути як слід проаналізована. Його грані з іншими витворами умовні, плинні та перехідні. Тому аналіз одного твору повинен виходити від історичного цілого, як аналіз окремих елементів твору - з їх сукупності, з цілого, а не окремого елементу. Це і є диференційний аналіз на відміну від механічного розбору.

Недивлячись на те що зараз існує декілька теоретичних підходів до того, що являє собою художня композиція, основою дискусій про композицію являється проблема цілісності.

Римський імператор Марк Аврелій розділявший погляди пізнього стоїцизму, виходячи з відношення краси і цілісності писав : “ Перш за все слід зазначити, що я являюся частиною Цілого керуюючого природою: потім, що я деяким образом пов’язаний з частинами однорідними мені. Те, що корисно Цілому, не може бути шкідливо частині. В Цілому ж немає нічого, що не було б корисно йому. Ціле буде перекручено, якщо ти хоч в чому-небудь порушиш згоду і зв'язок як частин його, так і причин”²

Це архаїчне уявлення про відношення цілого і його частин, далека від сучасних системних підходів. Однак художнє рішення фризів, фрескових розписів значно відрізнялися більш складним образом Цілого, ніж відомі в той час раціонально побудовані та логічно осмислені уявлення про цю категорію. Це не випадково, адже багатозвучність як засіб створення художньої моделі світу виникла значно раніше сталих філософських уявлень про діалектичні закони світової гармонії.

З кожною епохою мистецтво вдосконалювалося. У первісному мистецтві прослідковується проблема цілісності композиції, однак первісні художники володіли спостережливістю, і повсякденні спостереження за тваринами та вивчення їх поведінки допомогла їм створити яскраві та сповненні життєвої правди художні твори.

Рисунки тварин, де кожний може бути названим чудовим витвором мистецтва, зазвичай відносяться один до одного випадково. Їх майже не зв’язують загальні напрямки руху, цілісність дії чи оточуюча обстановка. Коли первісна людина наносила рисунки на стіни печери чи на поверхність кісткового обладнання, рисунок не відштовхувався від площини як чогось цілого. Виконуючи рисунок, він не помічав, не бачив іншого рисунка, що знаходився поруч, і зробленого ним раніше. Тому окремі зображення перетинаються між собою, або здаються висячими в повітрі.Композиція була невідомою для первісної людини

Композиція Стародавнього Сходу має значні відмінності від первісного мистецтва. Оскільки в первісному мистецтві всі предмети зображені в хаотичному порядку та відсутня цілісність , а в композиціях Стародавнього Сходу розташування об’єктів на площині підчиняється строгому порядку. Саме зв’язок живопису та архітектури вливає на композиційне підпорядкування

В композиції Стародавнього Сходу виникає тверда впорядкованіть, зв’язок предметів з навколишнім серидовищем, геометричність форм, розділення полей на горизонтальні та верикальні лінії, тісний зв’язок з архітектурою. Завдяки розвитку суспільного мислення, та активному осяганні життя, виникають нові засоби композиції. Виявляються нові засоби та закономірності, завдяки яким досягається правдивість художніх творів. Кольорові та тональні відношення набувають більшого значення а лінійний рисунок стає більш виразним, та уточнюються пропорції.

Композиції Стародавнього Єгипту повністю позбавлені перспективи, але одночасно з цим був створений особливий закон зображення предметів на площині. Прослідковується прагнення створити “зображення абстрактного характеру”, ніяких складних символів. Тому фризова композиція була більш прийнятна, ніж перспективні побудови.

В єгипетському мистецтві чудово виражається ритмічне начало, якому підкорені окремі фігури. Беззаперечне дотримання ритму надає єгипетському рельєфу строгий архітектурний характер. Окремі пояса, з яких складалася вся композиція, слідують один за одним, як рядки тексту. Композиція у вигляді фризу була улюбленою формою композиції в єгипетському та ассиро-вавілонському мистецтві. Фризова композиція стала основною формою мислення єгипетського художника. В його звичку увійшло розташування багатофігурних композицій у вигляді ряду безкінечних стрічок, в яких кожна фігура слугувала лише звеном строго впорядкованого цілого.

Фризові композиції представляли собою одночасно і символ і орнамент. Вони були більш складніші орнаменту, оскільки несли оповідальний зміст, але не були прикрашені образним почуттям і представляли собою скоріше складне ієрогліфічне вираження думки. При цьому головною, як при письмі, була зображувальна задача рішення площини, блискуче виконана художниками Стародавнього Сходу

Ритмічний початок в композиціях Стародавнього Єгипту розвивався, поруч з яким в Ассирії розвивалася симетрія. Новий порядок був досить прогресивним, але ритм та симетрія занадто наполегливо нав’язувалася предметам реального світу. Все це в деякій мірі звужувало, та обмежувало і в кінцевому результаті обідняло сприйняття дійсності в мистецтві Стародавнього Сходу.

В історії живописної композиції мистецтво Греції представляє наступний етап.

Митці Древнього світу звернули увагу, що такі композиційні закономірності як ритм та симетрія прослідковуються і в природі, наприклад симетрична побудова рослин, та зміна пор року. “Наслідуючи окремі принципи побудови органічної та не органічної природи і послідовно розвиваючи їх, людина робить композицію основою художньої творчості, засобом вираження свого відношення до діяльності. Композиція стає в руках людини одним з засобів своєрідного пізнання і підчинення природи”.³

Ритм чітко прослідковується в даньогрецьких рельєфах. Фігури людей тепер зображають в природніх та різних складних та простих рухах. Це внесло життєвості в мистецтві Стародавньої Греції.

Грецькі майстри зберігають та розвивають основні закони композиції: ритм та симетрію. Але вони сремляться знайти ці закони в проявах природи, та в самій реальності. Ці композиційні закони проявлені не так виражено, хоча достатньо ясно для того, щоб наш погляд зміг вловити їх у всьому різноманітті їх проявлення. Особлива привабливість грецького мистецтва в природності всіх його рухів та положень.

В творах художників Стародавньої Греції окремі частини пов’язані не тільки між собою, а й з цілим, тому писав Алпатов : “... грецькі композиції набувають цілісності. Правда, і в єгипетському рельєфі кожна фігура читалася як ланка, що входить до складу довгого ланцюжка, але ланка це, саме як окреме кільце ланцюжка, було пов'язано лише з сусідньою ланкою. Грецька композиція в набагато більшому ступені задумана як якесь складне, але органічне ціле, в якому окремі частини пов'язані не тільки між собою, а й з усієї композицією в цілому”⁴. Однак тут ще немає свободи композиційного рішення. Вона появиться значно пізніше.

Симетрія була вдало використана в композиціях фронтів класичного періоду, для якого притаманний рух який поступово посилюється з лівої та правої сторони і до центру набуває кульмінації, оскільки це наштовхує на спокій та величність стоячих в центрі фігур.

Давньогрецькому мистецтву властива складна композиція. Художнє мислення піднялося на високий ступінь. Це проявилося не тільки в скульптурах і фризових композиціях, але і в фресковому живописі. В живописі появляється чітко виражений композиційно-сюжетний центр.

На помпейській фресці “Одіссей і Ахілл у царя Лікомеда” абсолютно виразно виділяється композиційний центр і вибудовується ієрархія римських відносин. Пізньоантична фреска нагадує картини Відродження і XVIII ст., хоча близька до вазового малюнку V ст. до н.е. Цільний контур груп, характерний для художників Відродження, майже відсутній. Відчувається деяка фрагментарність і більша свобода відношення з площиною. Ця фреса немов передає випадкову мить, навіть в цій сцені сповненістю пристрасного руху, художник будує свою композицію як закінчене ціле. Це виражається в тому, що лиця головних фігур –Ахілла і Одіссея –знаходяться в центрі картини і обидві фігури утворюють своєрідну пірамідальну побудову. В живописній композиції цьому відповідає те, що саме в центрі розташовані самі яскраві плями картини –червоний щит і більш яскравіше виконані лиця Ахілла і Одіссея. Цікавість до тонкого проміжного тону нічим не заважала давньогрецькому майстру виділяти саме головне. Цим пояснюється, що лице Ахілла оточене тканиною схожою на світле сіяння. Це ясно говорить про те що при всьому своєму захопленні задачами складних живописних відносин майстри пізньої античності не забували необхідності підкорення окремих частин композиції єдиному цілому.

Пізня античність дає зразки високого теоретичного осмислення композиційних проблем. Відомий грецький філософ Плотін (204- 207 рр. н.е.) дав глибоке, багато в чому передбачаюче наше сьогоднішнє розуміння, визначення композиції: “Що справляє на вас враження, - запитує він- коли ви на щось дивитесь, коли щось розважає вас, полонить та наповнює радістю? Ми всі погоджуємося, можу я сказати, що красу складає відношення частин одне до одного і до цілого разом з красою кольору, іншими словами, - що краса в симетрії та пропорціях.”⁵

Просто вражаюче, на скільки визначення Плотіна відповідає сучасним поглядам і фактично передбачає сучасне твердження системного аналізу. Невже майже за дві тисячі років не зуміли суттєво приблизитися до розуміння цього питання? Схоже, що так воно і є на справді. Тому в основному задача дослідження складається в тому щоб не втратити вже знайдене, а дещо систематизувати.

Середньовіччя та Відродження - це два періоди світової художньої історії , при всій значній відмінності вони логічно пов’язані між собою. Тому можна прослідкувати яким образом деякі фундаментальні композиційні категорії такі як, цілісність, зазнають змін в залежності від духовних уявлень конкретного історичного періоду. Ці дві епохи показують деякі художньо композиційні особливості.

Періоди Середньовіччя та Відродження настільки складні та насичені протирічними взаємопроникаючими напрямками, так загально та всебічно досліджені, що неможливо претендувати на фундаментальний аналіз їх взаємовпливу в контексті роботи, що переслідує тільки одну задачу: проілюструвати вплив загальної культурної атмосфери на художньо-композиційне мислення. А також показати, як сучасне розуміння композиційної конструкції поступово завойовувало собі місце в мистецтвознавстві і як фундаментальна категорія – цілісність –була присутня по всій своїй складності в художньо-композиційній діяльності майстрів тих періодів.

Порівняльний аналіз Середньовіччя та Відродження починається з короткого визначення деяких характерних рис образотворчого мистецтва попередніх епох, оскільки ні естетика відродження, ні середньовіччя не являла собою продовження і реакції на художній образ світу, існуючого раніше.

Середньовічна естетика виникла як продовження і критичне переосмислення естетики Давньої Греції та Риму. В своїй основі вона була частиною філософії неоплатонізму, яка виникла в пізній Античності. Поєднавши християнство та неоплатонізм, середньовічні філософи створили унікальну естетичну модель світу, яку складно зрозуміти, не знаючи її першоджерел.

З Відродженням ситуація йде не менш складно. Ренесанс був переходом від Середньовіччя до сучасного мислення. До того ж корні Відродження пронизані духом Античності. Одразу три філософсько-релігійні світогляди: язичництво, християнство та атеїзм – сплелися в цьому періоді.

Роботу М. Алпатова “Композиція в живописі” слід віднести до однієї з найбільш відомих спроб такого історичного аналізу. Два основних начала – симетрія та ритм – виділяється ним як основа композиційної структури. При цьому Алпатов рахував, що можна говорити про композицію не тільки в мистецтві а й про “природню” композицію в серидовищі.

М. Алпатов дає історичний образ типів композиції. Цікаві його спостереження і аналіз первісного композиційного мислення, значною особливістю якого являлося, на думку автора, відсутність цілого. Він рахував, що первісні зображення представляли собою сумму ретельно пропрацьованих, але окремих фігур: “ Ми повинні признати, - пише Алпато,- що таке розуміння композиції притаманне лише примітивному мисленю, визване не спроможністю первісної людини до узагальнення. Воно могло існувати тільки на ранній стадії людської культури”⁶

Вперше новий погляд на композиційне ціле було пов’язане зі зміною образу картини світу яка виникла в Середньовіччі.

Історичний аналіз дозволяє проаналізувати особливості становлення все більш складніших форм композиції в мистецтві і в той же час краще прослідкувати опанування композиційних форм у окремого художника, опановуючого все складніші структури.