2) Поняття, відповідальність та припинення договору поруки;

3) Поняття, форми (види) і припинення гарантії)

4) Визначення завдатку як зобов’язально - правового способу забезпечення виконання зобов’язань.

Підведемо підсумок зазначивши коротко про кожний із способів забезпечення зобовязань, і почнемо з того, що важливе значення для регулювання договірних зобов’язань за участю як юридичних, так і фізичних осіб має неустойка, яка виступає найуніверсальнішим і найпоширенішим видом забезпечення виконання зобовязань, що у свою чергу зумовлює пильну увагу до такого виду забезпечення зобов’язань як науковців, так і суб’єктів підприємницької діяльності.

Поруку можна визначити як акцесорне зобов'язання, згідно з яким поручитель поручається перед кредитором третьої особи (боржника) за виконання останнім його зобов'язання, а у разі його невиконання чи неналежного виконання - зобов'язується виконати зобов'язання боржника та (або) нести цивільно-правову відповідальність у формі відшкодування збитків та (або) сплати неустойки.

Гарантія є досить зручним інструментом погашення кредитних зобов'язань і дуже часто використовується кредиторами для зменшення фінансових втрат, тому попит на цю послугу зростає. Фінансові установи задовольняючи потреби клієнтів активно розвивають такий напрям як надання гарантій і контргарантій.

Завдаток є одним з найпоширеніших способів забезпечення зобов'язань, він є одним з видів забезпечення виконання зобов’язань за договором. Його визначено Цивільним кодексом України як грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником на рахунок платежів, належних за договором, на підтвердження зобов'язання і на забезпечення його виконання.

Отже, кожен з перелічених видів забезпечення зобов’язань є унікальним свого роду, і займає важливе місце в системі зобов’язального права України, без даних способів забезпечення неможливо буде досягти договірної дисципліни в цивільному законодавстві.

Розділ III. Застосування деяких способів забезпечення виконання договірних зобов’язань.

3.1. Використання застави як способу забезпечення виконання зобов’язань в окремих видах договорів.

Серед правових засобів впливу на суб’єктів цивільно-правових відносин особливе місце посідають такі види забезпечення виконання зобов’язання, як застава та притримання про що і буде іти мова далі.

2. Право притримання як інструмент забезпечення виконання зобов’язань в договірному праві. Проблеми застосування притримання.

Притримання  є нововведенням Цивільного кодексу України, як спосіб забезпечення виконання зобов’язань.

Суть притримання знаходить свій вираз у ст. 594 ЦК України, яка полягає в тому, що кредитор, який правомірно володіє річчю, належній передачі боржнику або особі, вказаній боржником, у разі невиконання їм у строк зобов’язання із оплати цій речі або відшкодування кредитору пов’язаних із нею витрат і інших збитків має право утримати її у себе до виконання боржником зобов’язання.

Особливість цього способу забезпечення виконання зобов’язань полягає в тому, що притримання є єдиним способом забезпечення виконання зобов’язань, який виникає безпосередньо із закону. Коротко кажучи, для реалізації притримання речі кредитору не потрібно, аби притримання передбачалася договором.

Застосування кредитором притримання речі боржника є можливим за сукупної наявності таких умов:

1) фактичне знаходження у кредитора речі, що належить боржнику;

2) правомірне володіння річчю, тобто притримувана річ знаходиться у кредитора на певних правових підставах. При цьому, якщо річ початково не належала боржнику як власнику, добросовісному володільцю тощо, то вона не може бути предметом притримання;

3) річ підлягає передачі боржникові або іншій визначеній ним особі;

4) існує дійсне прострочене зобов'язання боржника перед кредитором, який притримує річ боржника[8, с. 654-655].

Предметом притримання можуть бути речі (предмети матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права і обов’язки). Крім того, сторони в договорі можуть передбачити, що, крім речей, предметом притримання можуть бути роботи, послуги, майнові права тощо.

Це питання в юридичній літературі вирішується неоднозначно. Предметом притримання є річ. Це означає, що за жодних умов предметом притримання не можуть бути майнові права, послуги, роботи, інформація, результати інтелектуальної, творчої діяльності. Серед науковців видуться дискусії з приводу того, що не всі речі можуть бути предметом притримання. А, саме, Брагінський і Вітрянський вважають, що із кола предметів притримання слід виключити речі, визначені родовими ознаками, оскільки через їх замінність такі речі не можуть визначатися як “річ, що має бути передана боржнику” [37, с. 556]. Рогач вважає, що предметом притримання не можуть бути нерухомі речі [38, с. 32]. Це зв’язано з тим, що правочини із землею та іншим нерухомим майном підлягають обов’язковій державній реєстрації. Дзера стверджує, що законодавець прямо не обмежує застосування права притримання щодо нерухомих речей, однак його застосування з практичної точки зору виглядає малоймовірним. Це пов'язано з необхідністю державної реєстрації правочинів з нерухомістю, що суперечить сутності правовідносин, що виникають при реалізації кредитором права притримання майна[8, с. 655]. Тому, як ми вже помітили погляди науковців різняться, на нашу думку законодавець повинен чітко вказати, що він має на увазі коли говорить про «річ як предмет притримання», тобто зазначити перелік предметів, які можуть становити річ.

Для застави передбачена письмова форма договору застави, а також нотаріальне посвідчення та реєстрація застави. Щодо застосування права притримання, то непотрібна згода сторін (договір про це), тобто право притримання є односторонньою угодою, яка являє собою дії кредитора щодо неповернення речі боржнику.

Проблема є ще й в тому, що статті ЦК України, які регулюють поняття притримання, не встановлюють як мають бути оформлені дії кредитора. Отже, враховуючи норми ЦК України, правочин щодо забезпечення виконання зобов’язань повинен бути вчинений у письмовій формі. Тому, кредитор повинен негайно письмово попередити боржника про притримання речі. Якщо ж письмова форма не буде дотримана, то такий правочин вважається недійсним.

Необхідно звернути увагу на пункт 2 статті 594 ЦК України, де зазначається, що притриманням можуть забезпечуватись інші вимоги кредитора, якщо інше не встановлено договором або законом. Що це може значити? Ми вважаємо, що виходячи із змісту даного пункту можна зазначити, що притримання може бути використано і для забезпечення зобов’язання, яке не пов’язано з оплатою речі або відшкодуванням витрат.

Слід зазначити, що в судовій практиці мають місце випадки неправильного розуміння стороною договору свого права на притримання. Так за наслідками розгляду справи за позовом ТОВ «А» до Комбінату хлібопродуктів про вилучення у відповідача переданого на зберігання ячменю фу- ражного господарським судом Одеської області було задоволено вимоги пози- вача і вилучено у відповідача та передано позивачеві ячмінь фуражний у кількості 661 т. 832 кг. на загальну суму 379 825, 39 грн. Відповідач в апеляційній скарзі мотивував свою відмову повернути спірне зерно тим, що він застосував до позивача притримання, оскільки позивач не повністю відшкодував вартість послуг щодо зберігання зерна. Одеський апеляційний господарський суд не прийняв це заперечення відпо- відача, правильно зазначивши у постанові, що відповідно до ч. 1 ст. 594 ЦК України кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові у разі невиконання ним у строк зобов'язання щодо відшкодування кредиторові пов'язаних з нею витрат та інших збитків (у даному випадку — вартості неповністю відшкодованих послуг по зберіганню зерна), має право притримати її у себе до виконання боржником зобов'язання. Проте, як вбачається із п. 3.5 договору № 64 від 13 березня 2003 р., сторони не погодили строк проведення розрахунків за послуги по збереженню зерна, отже застосовувати притримання відповідач не мав права [39]. Тому, дивлячись на дану справу хочеться сказати, що положення про притримання має бути більш конкретизовано і детальніше викладено, щоб для будь – якої особи, з чи без юридичної освіти було доступно викладено норми про притримання.

Кредитор порівняно із заставою не набуває автоматично прав на предмет притримання у разі невиконання забезпеченого зобов’язання. Він зобов’язаний здійснити реалізацію притриманої речі шляхом її продажу з публічних торгів, якщо інше не встановлене договором. Звернемо увагу на те, що процедура звернення стягнення на предмет притримання є більш простішою, ніж при заставі майна, і не потребує рішення суду чи виконавчого напису нотаріуса. Тому, навіть при здійсненні стягнення на притриману річ, притримання не замінюється заставою, яка є окремим способом забезпечення виконання зобов’язань.

Необхідно зазначити, що при притриманні ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження притриманої речі несе кредитор, якщо інше не встановлено законом. А при заставі ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета застави несе власник заставленого майна, якщо договором або законом не встановлено інше.

Притримання і застава є досить таки схожими і порівнюваними інститутами зобов’язального права, як ми вже помітили, саме тому ми надамо порівняльну таблицю, що відрізнити притримання від застави.

ВІДМІННІСТЬ ІНСТИТУТУ ПРИТРИМАННЯ ВІД ЗАСТАВИ

Застава	Притримання
Застава забезпечує зобов'язання боржника, щодо якого існує тільки можливість невиконання (ст. 573 ЦК України), а також вимога, яка може виникнути у майбутньому (ст. 573 ЦК України)	Притримання забезпечує виконання зобов'язання, яке вже було порушене (ст. 594 ЦК України)
Заставник має право розпоряджатися предметом застави тільки за згодою заставодержателя, якщо не встановлено інше (ч. 2 ст. 586 ЦК України)	Боржник (у притриманні) зберігає право розпоряджатися річчю, яка знаходиться у кредитора. Згода останнього не потрібна (ч. 2 ст. 596 ЦК України)
За загальним правилом право застави виникає з моменту укладення договору (ст. 585 ЦК України)	Право на притримання виникає з моменту невиконання боржником у строк зобов'язання, закріпленого в договорі (ч. 1 ст. 594 ЦК України)
Незалежно від того, перебуває чи не перебуває предмет застави у фактичному володінні заставодержателя, застава як спосіб забезпечення зобов'язань не припиняється	Вибуття речі, яку утримує кредитор, з його фактичного володіння, припиняє притримання. Кредитор не наділений правом вимагати предмет притримання від третіх осіб
Заставодержатель у випадках, передбачених договором, може користуватися переданим йому предметом застави (ч. 4 ст. 586 ЦК України)	Кредитор не має права користуватися річчю, яку він утримує в себе (ч. 3 ст. 595 ЦК України)
Заставника немає необхідності повідомляти про передачу майна в заставу	Кредитор зобов'язаний повідомити боржника про притримання речі останнього (ч. 1 ст. 595 ЦК України)[40].

Отже, ми дали загальний аналіз такому способу забезпечення виконання зобов’язань, як притримання. Однак досить багато питань ще залишилися нерозкритими і вимагають подальшої уваги як науковців, так і юристів-практиків.

Тому, ми можемо запропонувати вирішення даних проблеми, наступним шляхом:

1) Закріпити положення про те, що правила про притримання застосовуються, якщо договором не передбачено інше, тобто щоб це була імперативна, а не диспозитивна норма;

2) Внести пряме посилання на статті 594-597 ЦК України в нормах, які регулюють окремі види договорів та передбачають право притримання. Наприклад, “продавець відповідно до статей 594-597 ЦК України має право притримати...” Тоді б це змогу ефективніше застосовувати правила притримання;

3) Чітко зазначити в ЦК України, що притримання має бути вчинене у письмовій формі також розкрити, що має на увазі законодавець говорячи, що предметом притримання є річ.

Підсумовуючи викладене, можна дійти висновку, що регулювання інституту притримання здійснюється через загальні положення ЦК України та спеціальні норми про притримання в окремих видах зобов’язань, що, водночас, не позбавляє кредитора права скористатися зазначеним способом для забезпечення виконання й інших зобов’язань за наявності необхідних для цього підстав. Разом з тим, навіть після прийняття ЦК України, правове регулювання притримання, на жаль, є не досить досконалим і потребує певних змін, зокрема, оновлення транспортного законодавства, розширення загальних положень ЦК України про притримання.