Тема 2. «Поняття та значення етики та моралі в контексті соціально-педагогічної діяльності. Мораль як форма особистісної та суспільної свідомості» План:

1. Предмет етики

2. Основні категорії етики

3. Походження моралі

4. Функції моралі

5. Сучасна мораль

6. Особливості моралі майбутнього

1. Предмет етики

Етика належить до філософських дисциплін, оскільки вивчає не тільки стосунки між людьми, а й ставлення індивіда до світу. Вона досліджує цінності життя і світу, вчить оцінювати різноманітні ситуації морального вибору, відповідальність вчинків і дій нормам моралі, налаштовує людину на само облагородження, вдосконалення свого буття і буття соціуму, до якого вона належить.

Етика – філософська наука, яка досліджує природу, розвиток, структуру функцію моралі, її прояви у різноманітних сферах суспільства. Загалом етика є наукою, яка з’ясовує сутність моралі, природу її походження, історичний розвиток, місце в системі суспільних відносин, сутність та особливість моральної свідомості, досліджує суспільно-політичні, психологічні механізми, завдяки яким реалізуються норми, судження, оцінки.

У зв’язку з цим предметом етики є мораль як форма індивідуальної та суспільної свідомості, загальної закономірності їх буття. Однак, знання моралі, осягнення глибин етичної науки не можуть замінити людині саму мораль. З’ясування й окреслення предмету етики передбачає принципово інакше бачення моралі людського буття, ніж традиційне. Центром її є людина як суверенна одиниця, особистість, здатна на саморегулювання, самовдосконалення, самореалізацію, само стимулювання. При цьому соціальна реальність розглядається як зовнішнє щодо людини утворення, що постійне вривається в її буття, пред’являючи чисельні вимоги у формі юридичних законів, адміністративних розпоряджень, норм, правил, приписів. Усі відчутно впливають на діяльність, поведінку, духовний світ людини, Попри те, кожна людина є безмежним, унікальним світом. Тому як наука етика найменше переймається діяльністю й поведінкою людини за відсутністю вибору. Її передусім цікавить реалізація людиною свободи волі, тобто діяльність, за якою людина керується не утилітарними мотивами, а мотивами, орієнтованими на безумовні вселюдські цінності. Саме ця діяльність і процес інтеріоризації особистістю моральної вимоги в саморозвитку, становлять епіцентр етичних учень.

Таке розуміння предмету етики дає нам можливість стверджувати, що до соціально-педагогічної діяльності вона має безпосереднє відношення. Адже моральність людини, яка допомагає іншим соціалізуватися у суспільстві неможливо регламентувати лише письмовими інструкціями, така людина повинна бути моральною за суттю, інакше її діяльність не відповідатиме предмету соціальної педагогіки.

2. Основні категорії етики

До категорій етики зараховують основні її поняття, які узагальнено відображають зміст, специфіку, найістотніші сутнісні сторони моралі, закономірності моральних відносин, нормативність моральних уявлень. Будучи пов’язаними між собою, вони утворюють цілісну систему, яка перебуває у постійному розвитку, збагаченні, як і категорії, що до неї належать.

Тому адекватно осягнути мораль як цілісний феномен можна лише з допомогою системи категорій етики. Наприклад, добро часто розглядається як моральний феномен, а мораль як добро, наслідком цього є наявність багатьох недостатньо осмислених категорій етики.

Створюючи систему категорій етики, слід виводити їх, як зазначав німецький філософ Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель, починаючи з найпростіших.

Найпростішим елементом морального феномену є моральна вимога, тобто результат спільних вимог представників суспільства, що втілене в таких розвинутих формах як норми, правила, принципи, заповіді. Об’єктивною основою моральних вимог є історична необхідність жити, діяти, поводитися згідно з виробленими людством неписаними нормами, без дотримання яких неможливе досягти гармонізації стосунків між людьми, суспільного прогресу, розвитку особистості (приклад з вимогами Ветхого завіту).

У своєму реальному бутті мораль різнолика: для різних етичних, соціальних та інших спільнот характерні специфічні моральні вимоги. Так моральні норми для вченого відрізняються від аналогічних моральних вимог до студента (списування наукових праць для вченого плагіат, для студента – дослідження досліджень).

Оскільки кожна людина належить до певних соціальних спільнот, то це позначається на інтеріоризації нею загальних моральних вимог у специфічні само вимоги. Результати досліджень моралі спільнот закріплюються у поняттях і категоріях «честь», «професійна мораль», «професійна етика», «етика права», «етика медпрацівника», «професійна гордість» тощо.

Якби моральні норми вважалися непорушними кожною людиною, то щодо прогресу моралі не могло б бути й мови. Проте вони час від часу піддаються сумніву, уточнюються, а іноді й відкидаються. Моральний потуп людства передбачає як критичне ставлення до моральних вимог, так і терпимість стосовно моралі різних спільнот.

Однак, спільними для всіх виявів моральних вимог є такі ознаки:

• Імперативність (моральні вимоги формуються в наказовому способі, вони категоричні, безумовні);

• Усе загальність (поширеність на всіх людей);

• Усе проникливість (підпорядкованість моральній оцінці кожної дії, кожного вчинку);

• Безособовість ( моральні вимоги не ґрунтуються на волі конкретного суб’єкта);

• Неадекватність виражальним засобам (адресується моральна вимога не так розуму людини, як її почуттям та уявленням, проте виражається в раціональній формі – у формі судження).

Отже, які ж категорії містить у собі етичне поняття моральності.

Добро і зло. Прийнято вважати, що добро роблять комусь. Насправді, результати добрих вчинків істотно впливають на духовний світ і характер того, хто «одержує» добро, так і того, хто його «дарує». В романі Чернишевського «Що роботи» йдеться про так звану «теорію розумного егоїзму», яка значною мірою пояснює механізм отримання задоволення від добрих вчинків.

Добро є одним із найзагальніших понять моралі й категорією етики. Зміст категорії «добро» іноді ототожнюється із сутністю моралі взагалі, хоча більшість вчених розглядають добро як морально-позитивне начало, зло – як морально-негативне, а саму етику – як учення про добро і зло.

Добро – найвища, абсолютна вселюдська цінність, причетність до якої наповнює життя людини сенсом, воно стає самоцінним, а не служить засобом для досягнення інших цілей; уявлення про добро перебуває в органічному зв’язку з ідеалом суспільства і особистості.

Відповідно зло буде протилежність поняттю добра, як зворотна сторона медалі.

Справедливість. Ідеал втілення добра, віра в її торжество є неодмінною передумовою високоморального буття людини. Ця віра, однак, не повинна бути сліпою, а має ґрунтуватися на знанні природи і сутності справедливості.

Справедливість – загальне співвідношення цінностей, благ між собою і конкретній розподіл їх між індивідами, належний порядок людського співжиття, який відповідає уявленням про сутність людини і її невід’ємні права.

Знання суті й принципів справедливості може істотно вплинути на моральні уявлення людини. На відміну від понять «благо» та «анті благо», за допомогою яких оцінюють окремі явища, взяті самі по собі, справедливість характеризує співвідношення двох чи більше явищ з точки зору благ і анті благ між людьми. Вона передбачає відповідність між практичною роллю різних індивідів у житті суспільства та їх становищем, між їх правами та обов’язками, їх діяльністю та винагородою, реальними заслугами та їх громадським визнанням, між злочином і покаранням. Власне все це входить до сфери діяльності соціального педагога і працівника.

Совість (сумління). На сторожі морального обов’язку особистість ставить совість. Щодо цього досить влучне міркування висловив сучасний латвійський філософ Август Мілтс: « Чим складніший внутрішній світ особистості, чим багатоманітніші відносини людини з навколишнім світом, тим сильніша потреба врівноважити свій духовний світ і бути автономною особистістю. І людина починає вершити над собою суд, віддавати собі похвалу, оцінювати вчинки, давати поради, наводити порядок у внутрішньому «господарстві», виховувати себе. І вона переконується, що там, усередині, є якась могутня і таємнича сила, що є сама по собі законом – є совість».

Совість (сумління) – вияв моральної свідомості, її здатність здійснювати моральний самоконтроль, самостійно формулювати для себе моральні обов’язки, вимагати від себе їх виконання і здійснювати оцінку своїх вчинків.

Джерелом саморозвитку людини як особистості є боротьба протилежностей у її внутрішньому, духовному світі. Ці чинники впливають на кожну мить життя людини. Й, навпаки, безсовісній людині потрібний зовнішній контролер, оскільки моральні вимоги не стали її само вимогами, залишились зовнішньою, чужою силою.

Гідність і честь. Як поняття моральної свідомості й категорія етики «гідність» розкриває моральне ставлення людини до себе, а також ставлення до неї інших людей і суспільства загалом. Визнання гідності кожної людини випливає з принципу рівності всіх людей у моральному сенсі, прав на повагу безвідносно до соціального статусу. Таке визнання є неодмінною передумовою моральних відносин між людьми. Суспільство повинне визнавати гідність кожної людини незалежно від її віку і реальних чеснот.

Гідність – особливе моральне ставлення людини до себе, що виявляється в усвідомленні своєї самоцінності й моральної рівності з іншими людьми; ставлення до людини інших людей, в якому визнається її безумовна цінність.

Визнання суспільством гідності людини позитивно впливає на розвиток почуття її власної гідності як форми самосвідомості. Це визнання вона сприймає як свідчення об’єктивного існування її гідності, навіть за відсутності її моральних чеснот. А це сприяє формуванню самовимогливості і самоконтролю людини, що належить до передумов її самовдосконалення.

Ідеал (моральний). Ідеалом вважається щось винятково досконале, таке, що є вищою метою прагнень людей. Але це багатозначне поняття. З точки зору філософії категорією етики є моральний ідеал.

Моральний ідеал – найдосконаліший, безумовний, універсальний зразок високоморальної особистості, яка володіє всіма відомими доброчесностями, кожна з яких максимально досконала.

Моральний ідеал ґрунтується на усьому кращому, що акумульовано в моралі на конкретному етапі її розвитку і поєднано в образі ідеальної особистості, на який потрібно рівнятися. Мабуть тому моральний ідеал як образ належить до сфери майбутнього, того, що об’єктивно не існує, принаймні поки що. Тому моральний ідеал є орієнтиром для самовдосконалення особистості, її само актуалізації (відповідно до ієрархії потреб Маслоу). Ідеал підносить людину, сприяє зміцненню її духовних сил, необхідних для самореалізації.

Смисл (сенс) життя. Це поняття входить до основних та найважливіших понять етики.

Смисл (сенс) життя – морально-світоглядне уявлення людини, за яким вона зіставляє себе і свої вчинки з найвищими цінностями, ідеалом, виправдовується перед собою та іншими.

Проблема місця, ролі, призначення людини у світі, сенсу її життя є вічною. За словами Е.Фромма, «людина – єдина тварина, для якої власне існування є проблемою; вона повинна її розв’язати, і їй від цього нікуди дітися».

Поява цієї проблеми у свідомості людей пов’язана з нуждою, хворобою, муками совісті, зрадою, нерозділеним коханням тощо. З усіма цими проблемами стикається соціальний педагог під час роботи. У розумінні проблеми смислу життя сформулювалося дві принципові точки зору. Одна полягає у турботі людини лише про себе, своє спасіння, самовдосконалення,самореалізацію. Згідно з другою – смисл життя не обмежується існуванням індивіда і полягає, наприклад, у служінні Богу, певній іде, тощо. Існування різних точок зору – природне явище, але важливим є те, що віра в наявність смислу життя відіграє істотну роль у житті людини та її соціалізації.

Щастя. Проблема щастя є актуальною для всіх людей та всіх суспільств. Усі хочуть бути щасливими, проте являють щастя по-різному. Аналіз феномену щастя можна розпочати з робочого визначення, згідно з яким воно тлумачиться як особливий психічний стан, складний комплекс переживань людиною найвищої вдоволеності своїм життям.

Щастя – стан найвищого внутрішнього задоволення людини умовами свого буття, повнотою і осмисленістю життя, реалізацією свого людського призначення.

Але об’єктивною основою щастя є міра доброчесності людини, сукупність факторів, які визначають її життєве благополуччя: здоров'я, матеріальний добробут, везіння тощо. Здатність людини переживати почуття щастя і характер цього переживання залежать як від її світогляду (ідеалів, розуміння смислу життя, призначення людини), так і від багатьох інших суб’єктивних чинників (темпераменту, характеру, життєвого досвіду, здібностей).

Таким чином, підсумовуючи все сказане вище, можна підкреслити, що загальнолюдські етичні норми та категорії доволі тісно пов’язані з роботою соціального педагога у суспільстві. Адже будь-який професійний етичний кодекс в першу чергу ґрунтується на загальнолюдських поняттях та нормах.