4) Якими є юридичний зміст і гарантії права на власність

Соціальний статус особи спирається на дві базові категорії: праця і власність. Саме вони забезпечують людині її місце у суспільстві й державі.

Власність з юридичної точки зору характеризує відносини щодо присвоєння, володіння та використання людиною матеріальних і духовних цінностей. Це виявлення волі певної соціальної групи, окремої людини, держави щодо майна (речей) і закріплення цієї волі в правових актах.

Власність розуміють як владу над річчю та найбільш повну форму задоволення інтересу в ній. Тому юридичну формулу власності можна подати так: використання речі своєю владою в своїх інтересах.

У демократичних державах власність, як правило, існує в різних формах. Якщо річ належить певній людини або ж групі людей, говорять про приватну власність, в якій розрізняють індивідуальну (майно, належне окремій людині), і сумісну (те, що належить групі людей). У приватній власності можуть перебувати предмети споживання, нерухомість, цінні папери, земельні ділянки, підприємства, магазини тощо.

Власність може бути також муніципальною (комунальною), державною та навіть власністю всього народу певної країни. Демократичні держави забезпечують рівність всіх форм власності й як правило, закріплюють цей принцип у своїх конституціях.

Залишаючись за своєю сутністю правом людини, право на власність за юридичним змістом є не тільки правом фізичних, а й юридичних осіб, що існують в різних організаційно – правових формах (наприклад, комерційні організації, неурядові організації, релігійні об’єднання, монастирі тощо).

Особа (юридична та фізична) наділена правом безперешкодного використання власності, тобто здатна реалізувати належні їй повноваження по володінню, користуванню, розпорядженню власністю з урахуванням обмежень, що вводяться державою на підставі закону та виходячи із загального (суспільного) інтересу.

Досі не існує міжнародного стандарту права людини на власність. Це питання, як правило, вирішується кожною державою на рівні національного законодавства. Однак ряд важливих положень, на яких ґрунтується це право, визнаються усіма демократичними державами:

• особа (фізична чи юридична) має володіти власністю добросовісно, тобто правомірно;

• право людини на власність не повинно шкодити загальному (суспільному) інтересу, правам та свободам інших людей в тій мірі, в якій це можливо в конкретних умовах;

• виходячи із суспільної необхідності й загальних потреб, особа може бути позбавлена власності, за умови, що така процедура визначена в законі й відповідає загальним принципам міжнародного права;

• майно може безоплатно вилучатися як санкція за вчинене правопорушення.

Нині усталеною є думка про те, що без захисту права на власність людям важко реалізувати й інші соціальні та економічні права.

В економічному плані власність існує у двох типах: а) суспільна власність і б) приватна власність.

Конституція України (ч.1 ст. 13), визначаючи об’єкти права власності, закріплює суспільну форму власності і, водночас проголошує й гарантує право приватної власності (ч. 1 ст. 41) у класичному його вигляді – право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися власністю. До об’єктів суспільної власності Основний Закон (ч. 3 ст. 41) відносить об’єкти державної та комунальної власності.

Право власності знаходить свій вияв у конституційних принципах щодо нього, а саме: «право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом»; «право приватної власності є непорушним» (ст. 41); «власність зобов’язує» (ч. 3 ст. 13); «право власності на землю гарантується» (ч. 2 ст. 14); «ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності» (ст. 41). Ці конституційні принципи знаходять своє закріплення й конкретизацію у поточному законодавстві України.