7 Питання. Агропромисловий комплекс

Сільське господарство як галузь, розвивається не відокремлено, а в тісному зв'язку з іншими галузями народногосподарського комплексу. Отже, аграрні відносини є складовою частиною загальної системи економічних відносин суспільства. Найбільш чітко цей зв'язок проявляється в процесах агропромислової інтеграції.

У сучасній світовій економіці сформувалися цілі групи галузей, які технологічно, економічно, організаційно тяжіють до сільського господарства. Процес їх зближення отримав назву агропромислової інтеграції.

Форми агропромислової інтеграції залежать від того, на якому рівні здійснюється цей процес. У масштабі всієї країни й у великих регіонах інтеграція виявляється через посилення міжгалузевих зв'язків сільського господарства, формування і розвиток галузевих та регіональних агропромислових комплексів.

На рівні підприємств і районів агропромислова інтеграція виявляється в утворенні різних агропромислових формувань – агропромислових підприємств, об'єднань і комбінатів, агрофірм, районних агропромислових об'єднань, виробничих і науково-виробничих систем.

У результаті агропромислової інтеграції формується агропромисловий комплекс (АПК).

Агропромисловий комплекс – це організаційно-економічна форма інтеграції сільськогосподарських і промислових видів діяльності; сукупність галузей народного господарства, зайнятих виробництвом сільськогосподарської продукції, її зберіганням, переробкою і доведенням до споживача, а також виробництвом відповідних засобів виробництва для сільського господарства.

Виникнення агропромислового комплексу зумовлено розвитком продуктивних сил народного господарства, поглибленням суспільного поділу праці, розгортанням науково-технічної революції. Впровадження досягнень НТР у сільське господарство веде до скорочення зайнятих у цій галузі, звужує сферу самого сільськогосподарського виробництва. Так, якщо в середині ХVІІІ ст. частка продукції сільського господарства у валовій продукції становила близько 85%, то нині у США та Англії вона становить близько 3%, у Франції, Італії – близько 7%, в Японії – 11%. Це зумовлено переходом деяких процесів із сільського господарства до промисловості та торгівлі, до виділення із сільського господарства нових галузей, які продовжують обслуговувати його.

До сфери виробництва засобів виробництва для сільського господарства та його виробничого обслуговування належать підприємства, які виготовляють сільськогосподарську техніку, електроустаткування, будівельні матеріали, добрива та отрутохімікати, комбікорми, медикаменти тощо.

Роль первинної виробничої ланки в сільському господарстві цих країн поступово переходить від фермерських і селянських господарств до великих капіталістичних компаній, агропромислових об’єднань та агрокорпорацій. Набуває поширення також кооперація фермерських господарств, які об’єднуються у збутові, споживчі, кредитні союзи, в кооперативи із забезпечення виробничих послуг, спільного використання та ремонту техніки.

Оскільки окремим фермам і навіть сільськогосподарським корпораціям придбати всю необхідну техніку не під силу, а часто й економічно невигідно, широкого розповсюдження у розвинутих країнах світу набуло сервісне інженерно-економічне забезпечення з боку технічних центрів великих машинобудівних фірм, дилерських підприємств (які є економічно та юридично незалежними). Так, до послуг дилерських підприємств у США, Канаді, Великобританії та інших країнах вдаються від 70 до 90% фірм-виробників сільськогосподарської техніки.

Найбільш рентабельними у діяльності таких дилерських підприємств є оренда і прокат сільськогосподарської техніки. В Німеччині, Швеції та Скандинавських країнах сервісне інженерно-технічне забезпечення ферм здійснюється через технічні центри. У Франції, Італії, Великобританії та інших країнах поширені кооперативи щодо спільного використання сільськогосподарської техніки. В АПК розвинутих країн світу практикується продаж машинобудівельними фірмами техніки у кредит, постачання фермерами сільськогосподарської продукції в магазини тощо.

Організаційною формою АПК виступає агробізнес: це великі багатопрофільні агропромислові підприємства, які охоплюють повний комплекс діяльності з вирощування, переробки й подекуди реалізації сільськогосподарської продукції. Сучасний американський агробізнес заснований на агропромислово-науковій інтеграції. Її репрезентують корпорації, в структуру яких входять не тільки сільськогосподарські підприємства, але й фірми, що виробляють сільськогосподарську техніку, добрива тощо. Не менш важливу роль в їх структурі відіграють селекційні науково-дослідні фірми, а також підприємства з переробки і зберігання продукції. З такими корпораціями сімейні ферми конкурувати аж ніяк не можуть, тому вони й банкрутують.

Структура АПК визначається особливостями сільськогосподарського виробництва як результату взаємодії різних груп факторів і законів – природно-біологічних і соціально-економічних. Відповідно до стадії відтворювального циклу в складі АПК виділяють сфери (1,2,3,4).

В Україні склалася структура АПК, характерна для країни з відносно низьким рівнем господарського розвитку. Основна частина капіталу і робочої сили зайняті в галузях 1 і 2 сфери, тобто в самому сільському господарстві й виробництві засобів виробництва; у переробній сфері задіяно мало ресурсів, включаючи і торгівлю (оптову та роздрібну). Зокрема, у галузях першої сфери виробляється близько 15%, безпосередньо в галузях сільського господарства до 46%, а в галузях 3 сфери – не менше 39% валового продукту АПК. Недостатньо розвинута виробнича і соціальна інфраструктура – 4 сфера, у неї входять галузі, які забезпечують загальні умови соціально-економічного розвитку, – шляхово-транспортне господарство, зв'язок, складське і тарне господарство, підготовка кадрів, житлові й культурно-побутові об'єкти, заклади охорони здоров'я тощо.

Усе це зумовлює і недостатню загальну ефективність АПК, значні втрати продукції на шляху до споживача. В сучасних умовах неможливо розвивати сільське господарство інтенсивним шляхом без стійких виробничо-економічних зв'язків з партнерами АПК. Це, між іншим, стосується будь-якої форми господарювання.

1 сфера: галузі промисловості, які постачають сільському господарству знаряддя праці

2 сфера: галузі сільського господарства

3 сфера: галузі, які обслуговують сільське господарство (переробка, транспортування, реалізація)

АПК

4 сфера: виробнича і соціальна інфраструктура

Рис. 1. Схематична структура АПК

Агропромисловий комплекс є одним з найважливіших секторів народного господарства України. Тут зосереджено близько 30% основного капіталу: працює майже третина загальної чисельності працівників, зайнятих у народному господарстві, виробляється третина національного доходу, формується 70% роздрібного товарообороту. Продукція АПК є однією з основних статей експорту. Порівняльні переваги української економіки зосереджується головним чином у сільському господарстві. Основними складовими щодо потенціальних можливостей АПК є концентрація найродючіших у світі чорноземів, а це понад 65% ґрунтового покриття країни, достатньо висока кваліфікація та працелюбність українських селян.

Досвід розвинутих країн, система агробізнесу, яка тривалий час формувалася під впливом держави, засвідчує, що в умовах ринкової економіки життєдіяльність сільськогосподарських підприємств, ефективність аграрного виробництва і відносна стабільність соціальної сфери в сільській місцевості досягнуті завдяки державному регулюванню.

Потребу й особливості державного регулювання АПК визначає низка об'єктивних чинників:

• різноманітність природно-кліматичних умов;

• специфіка обороту капіталу (в джерелах формування капіталу,

особливостях в обороті капіталу);

• створення значних страхових і резервних фондів;

• низька привабливість інвестування аграрного виробництва;

• нестабільність цін і доходів в агропромисловому виробництві;

• страхування сільськогосподарської діяльності;

• особливості формування соціальної інфраструктури села тощо.

Політика держави відносно аграрного сектора не може бути раз і назавжди даною. Вона залежить від рівня економічного й соціального розвитку держави, збалансованості попиту і пропозиції на аграрних ринках.

Однак, як уже зазначалось, загальним правилом є той факт, що розвинуті країни щорічно надають дотації виробникам сільськогосподарської продукції. Практично в усіх країнах світу сільське господарство знаходиться на державній дотації. На дотації знаходилось воно і в колишньому СРСР.

Як же ці закономірності проявляються в сучасних умовах в Україні? Через обмеженість коштів у державному бюджеті вітчизняне сільське господарство практично знято з державної дотації, хоча останнім часом спостерігаються деякі позитивні зрушення у цьому напрямку.

Комерційні банки фактично припинили довгострокове кредитування, штучно тримають плату за кредит на недосяжному для аграрного підприємця рівні. Це мотивується головним чином тим, що вітчизняні фермери не можуть запропонувати для отримання кредиту коштовні об’єкти під заставу, зокрема землю. Ця обставина є чи не найголовнішим аргументом адептів приватизації землі з правом купівлі-продажу. Дійсно, капіталістичний спосіб виробництва передбачає ті чи інші форми кредиту, який можна порівняти із системою кровопостачання підприємництва. Але, по-перше, нинішній лихварський рівень позичкового процента в Україні й ефективних господарів може довести до банкрутства, а, по-друге, якщо орієнтуватись на розвиток сільського господарства через агропромислову наукову інтеграцію і стимулювати акціонерну форму кооперативного господарювання (що й стимулюється лише останнім часом), то отримання кредиту не уявляється проблематичним. Необхідно стимулювати обмін (не купівлю-продаж) акціями між кооперативами (й іншими агрофірмами), з одного боку, і промисловими підприємствами-суміжниками, науковими організаціями й банками, з іншого, які зможуть не тільки контролювати фінансовий стан агропідприємств, але й уможливлять отримання кредиту (яскравий приклад – система кооперативів Мондрагона в Іспанії).