18. Естетика постмодернізму.

Поняття "постмодернізм" є визначенням основного напряму сучасної філософії, мистецтва і науки. Теоретична основа постмодернізму — погляди французьких пост структуралістів і неофройдистів. Поняття "постмодернізм" уперше використав Р. Панвіц у праці "Криза європейської культури". статус наукового поняття постмодернізм отримує лише у 80-х роках завдяки працям Ж.-Ф. Ліотара, який поширив дискусію про постмодернізм на сферу філософії. Сучасне суспільство і культуру Ж.-Ф. Ліотар у праці "Ситуація постмодерну" характеризує в поняттях "постіндустріальне суспільство", "культура постмодерну". Ситуацію постмодерну філософ визначає як "недовіру до метанарративів" і розглядає "атомізацію" соціальності в бурхливій мережі мовних ігор. Останні постають шляхом до "абсолютної інформації в будь-який конкретний момент", а наслідком — мовний "невичерпний резерв можливих суджень". Постмодернізму передують основні філософські методи — постструктуралізм і деконструкція. Лідер філософії постмодернізму Жак Дерріда (хоча він не визнає поняття "постмодернізм") вважає деконструкцію способом художньої трансформації філософії на основі даних гуманітарних наук, естетики, мистецтва. Дослідники зазначають, що йдеться не стільки про руйнування, скільки про реконструкцію, "ре композицію" заради осягнення того, як була сконструйована певна цілісність. Деконструкція в постмодернізмі — певне запозичення від мистецтва авангарду. Ідея творчості тут набуває спрофанованого вигляду: це творчість, якій передує руйнування. Названий підхід у певному сенсі започаткований романтизмом, в естетиці якого суб'єктивізм висувається на перший план, а іронія митця (руйнівний чинник) набуває багатошарового змісту. Мета деконструкції в постмодернізмі вбачається у тому, щоби змінити вписані в систему антропоцентричного гуманізму цінності, позбавивши їх науковості й естетичної змістовності.

Есетична теорія Новітнього часу характерна розмаїттям підходів до розуміння сутності естетичного та його предмета — мистецтва; джерел творчості й суб'єкта творчості — особистості митця і витоків його творчих умінь; сутності художньо-творчого процесу та призначення мистецтва у суспільному житті й духовному світі особистості. Аналіз засвідчив якісну зміну характеристик названого дослідницького поля у період від класичної естетики до модернізму і від нього — до постмодернізму. Відмова від естетично-художніх цінностей, вироблених людством упродовж історії, характерна для естетики постмодернізму та мистецтва постмодернізму (нонкласика), для посткультури загалом — свідчення становлення нових — позадуховних практик, які культивують абсурд і потворне. Щоправда, у реаліях посткультури, де потворне постає нормою, дослідники схильні віднаходити і розумне начало. Основне призначення сучасного масового мистецтва, на думку Г. Мєднікової, — "не задоволення художніх і духовних потреб, а вирішення життєво-практичних завдань адаптації: зняття психологічного напруження, конфліктності буття, пошук зразків і засобів для самоідентифікації". Констатація цього факту не зумовлює опозиції, а потребує уточнення стосовно змісту самої реальності, де особа почувається випадковою та неусталеною, реальності, істиною якої є абсурд і потворне як її естетична характеристика й адаптація спрямована на подолання добрих начал у людині заради злих. Така ж адаптація потрібна і стосовно потворного, а отже, вимагає "подолання" краси. Тобто, маніфестуванням відмови від потреби самовдосконалення і запереченням цінностей, що містять у собі таку можливість, постмодернізм засвідчує кризу духу європейської культури.