16. Перші літературознавчі школи (міфологічні та біографічні методи вивчення літературних явищ).

Потенціал попередньої герменевтики дав у XIX cт. поштовх для розвитку цілого ряду літературознавчих напрямів та шкіл, серед основних – міфологічна, біографічна, культурно-історична, еволюційна, порівняльна, психологічна, філологічна та духовно-історична школа (останні три – на межі із XX ст.). На початку XIX ст. у німецькому літературознавстві та фольклористиці виникає міфологічна школа (романтичного типу), котра спирається на естетику Ф.-В.-Й. Шеллінга та братів А. і Ф. Шлегелів. Ними обстоювалась думка про міф як необхідну умову мистецтва, ядро поезії. Романтичне усвідомлення сутності „народної душі", доконечно оформилися після видання „Німецької міфології" братів Якоба та Вільгельма Грімм. Міфологічна школа займалася проблемою народності мистецтва і мала два основні напрями: 1) етимологічний (лінгвістична реконструкція міфу за допомогою „палеолітичної" методології) і 2) демонологічний (порівняння схожих за змістом міфів)4. Серед основних представників: А. Кун, М. Мюллер, Ф. Буслаєв, В. Шварц, О. Афанасьєв та ін. До українських міфологістів зараховують: І. Срезневського, М. Максимовича, О. Бодянського, М. Шашкевича, І. Вагилевича, Я. Головацького, М. Костомарова, А. Метлинського, О. Потебню та ін. Основоположником біографічного методу та школи, що виникла на основі цього методу, був французький вчений Ш. Сент-Бев. Визначальними моментами у творчості стали біографія та особистість письменника. Основним критичним жанром став імпресіоністичний портрет автора. Продовжувачами біографічного методу вважають І. Тена та Г. Брандеса. В українській науці представником біографічного методу став професор Львівського університету О. Огоновський, що написав „Історію літератури руської". У цій роботі вчений розглядав художній твір як прояв елементів біографії автора, а також подавав бібліографію творів письменника.

17. Специфіка античної естетики. « Поетика» Арістотеля.

Високий рівень розвитку мист – ва і літ – ри в античну епоху зумовив необхідність їх осмислення і виведення закономірностей їх розвитку. Основним літ – вчим жанром була поетика. На думку Л. Біл ті студії, що проводили дослідження над поетичними творами і виводять певні закони, укладаючи в певні системи все те, поетичний геній грец. І рим. Народу подарував світу називається «поетиками». 2 проблеми в античній естетиці:

1) природа мистецтва. Визначальною в античну епоху є концепція мистецтва як наслідування природи, її притримувалися піфагорійці ( піфагор. союз – об’єдн. астроном., матем., філософ., фундатор – Піфагор). Вони застосовують відповідний термін на позначення цього феномену – мімезис (мистецт. як наслідув. природи). Геракліт висуває тезу про наслідування як творче переосмислення натури, а не копіювання життя. Осмислити питання художньої узагальненості дійсності.

2) суспільна роль мистецтва. Найпоказовішою є сема суперечки між Есхілом та Еврипідом, зображеними в комедії Арістофана «Жаби». Есхіл визнає суспільну цінність трагедії, яка пронизує патріотичним пафосом. Вважає, що театр здатен виховувати суспільну свідомість, рятуючи від соц.. катаклізмів. Есхіл є захисником засад ідеал. поезії, відчуженої від дійсності, такою, що відображає фізично і духовно сильних героїв. Висловлюючи думку про необхідність ідеалізації героїв, перебільшуючи у зображенні їх добрих вчинків. Всі засоби творчого характеру мусять підпорядковуватися цьому чиннику. Есхіл звинувачував Еврипіда в тому, що він приземлює мистецтво, зраджує героїчному, зображає героїв – маринадів (повій, блазнів). Еврипід – захисник реальної поезії, зображає побутове життя без ідеалізації. Діоніс покладає край суперечці присуджуючи перемогу Есхілові. Платон дає негативну оцінку суспільному призначенню мистецтва, бо він вважав реальний світ лише тінню ідей. Мистецтво мислилось як наслідування цього світу, мистецтво наслідувало не ідеальні речі, а лише їх копії, тому недосконале, є непотрібні, вводячи людей в оману, підмінюючи світ ідей вигадками. Систематизацією поглядів попередників зайнявся Арістотель. «Поетику» вважали літ – ою біблією, бо в ній узагальнювався художній досвід античного світу, обґрунтовувався цілий ряд теоретико – літ-чих категорій у систематизованому порядку. Л. Біл говорить про «Поетику» як про відкриття. 1. Сутність мист-ва. Арістотель підтримує думку, що сутність мистецтва в наслідуванні природи. Він подає концепцію вирізнення видів мист – ва: Чим? Що? Як? Наслідувати. 2. Об’єкт дослідж. у «Поетиці» - жанрові різновиди, їхня ґенеза, історія функціонування. Основний фокус – теорія трагедії. Трагедія є відтворення прекрасною мовою (ритмізованою) важливої і закінченої дії, яка через співчуття страх сприяє очищенню подібних почувань. Арістотель стверджує, що дія і фабула – це основне завдання трагедії. Окрім них також назив. такі завдання: заплутана композиція, проста фабула. Вона складається так, що кожен навіть не дивлячись на події, сцену, тремтів і співчував тому, що діється. Арістотель виявив 4 види трагедії: - заплутана; - трагедія страждань; - трагедія характерів; - трагедія жаху; 3. Концепція узагальнення. Завдання поета говорити не про те, що сталося, а про те, що могло б статися: неможливе і неминуче. Поезія говорить більше про загальне, а історія – окреме. Загальне полягає в тому, що людині певної вдачі доводиться говорити, виходячи з ймовірності або необхідності, а цього й прагне поезія, надаючи ймення героям. «Поетика» Арістотеля зберігає велике пізнавальне значення, бо автор, крім теорії трагедії, торкнувся загально – естетичних проблем: питання походження і класифікації мист-ва, поняття прекрасного, відношення мист-ва до дійсності, суті естетичного сприймання.