Керамічні Товари
Основні поняття та визначення. Історія виробництва
Кера́міка (грецьк. Κεραμεικος – Керамікос, назва кварталу гончарів у Стародавніх Афінах) – вироби і матеріали, що одержуються спіканням глин і їхніх сумішей з мінеральними добавками, а також оксидів і їхніх сполук. Кераміка з’явилася в епоху неоліту.
Кераміка – це архітектурно-будівельні матеріали (цегла, черепиця, керамічна плитка (кахлі), облицювальні плитки, димарі, плитки для підлоги, будівельні перекриття та ін.).
Кераміка – це і техніка (ізолятори, труби, теплоізоляційні вироби, деталі для електро- й радіотехнічної промисловості, ракетного виробництва, атомної енергетики, автомобілебудування, квантової оптики тощо).
Кераміка – це мистецтво (скульптура, вази, іграшки, сувеніри, мозаїка, ліпні декоративні вставки, панно та ін.).
Кераміка – це повсякденний посуд (груба кераміка (майоліковий), фарфоровий, фаянсовий).
Перше надбання людства в освоєнні нового матеріалу – посуд. Уявімо еволюцію цього геніального винаходу.
Є така версія щодо походження глиняного посуду. Посудини зі шкур, міхурів тварин, зі скойок, панцерів черепах, шкаралупи, бананового листя, гарбузів, кокосових горіхів, яєць великих птахів, а також видовбані з дерева, у формі рогів, черепних і тазових кісток тварин, як і всі інші первісні види посуду, боялися вогню. Щоб страву нагріти, в наповнену посудину кидали розпечене каміння, але щоб при цьому не пропалити посудини, внутрішні стінки її перед цим обмащували глиною. Стикаючись з гарячим камінням (або вогнем), органічна оболонка частково або повністю згоряла. А глина, навпаки, міцнішала. Цю властивість використали, створюючи посуд.
Керамічний посуд – перший вид посуду, в якому відбилась діяльність людини. Отже вже в епоху неоліту людина опанувала перший етап керамічного виробництва, пов’язаний із добуванням і очищенням сировини. Гарний, гігієнічний, він давав змогу зберігати, а при потребі й транспортувати велику кількість води, молока, напоїв, інших рідин.
Поява керамічного посуду сприяла тому, що значно збагатився раціон харчування людини: до сирих продуктів і напівзапеченого м’яса з багаття додалися каші, юшки, тобто м’яка, рідка, гаряча, варена їжа. Такий посуд захищав продукти від гризунів, мурах, у ньому вони не так швидко випаровувались і псувались.
Це був наче первісний термос, у якому гаряча страва довго не холоне, а холодна – не нагрівається. З керамічних посудин почалася народна фармакопея: у них робили відвари, настоянки. Вони були першими мірами об’єму.
Творчих задумів спочатку не було. Пізніше високорозвинені культури старовини експериментували не лише в технологічному плані, але свідомо звертали увагу на художню цінність виробу.
Удосконалювалася якість черепка, і одночасно зростало прагнення виробляти різноманітніші вироби, а оформлення зовнішньої поверхні робити багатшим. Так, врешті-решт, кераміка стає об’єктом художньої творчості і починається її яскрава історія.
Витвори художньої кераміки з’явились давно. Археологічні розкопки на острові Крит здивували вчених і прихильників мистецтва, бо тоді були віднайдені зразки художньої кераміки надзвичайно високої мистецької якості (рис. 3.1). Якщо попередні зразки кераміки Середземномор’я (горщики, вази) 3000 до н. е. мають прості геометричні узори, то розписи пізніше ускладнюються і наближаються до реальності.
а) б)
Рис. 3.1. Керамічний посуд Криту (а) та Стародавньої Греції (б)
Фарфор вперше був отриманий в 620 році у Китаї (рис. 3.2). Він користувався в країні великим попитом, тому виникло декілька фарфорових центрів і його різновидів – Селадон, Санкай тощо. Через 500 років сусіди-корейці налагодили виробництво так званого твердого фарфору: вироби із білої глини піддавалися високотемпературному обпалюванню. Ще через 500 років секретом фарфору заволоділи японці.
Склад твердого фарфору, винайденого китайцями ще в VI столітті, так і не був розкритий. Китайці століттями берегли таємницю й удосконалювали свій фарфор. В Європу китайський фарфор завезли португальські мореплавці.
Спосіб його виготовлення довго залишався таємницею. Східні фарфорові вироби були великою рідкістю в Європі ще до XV століття. Вони потрапляли хіба що до королівських дворів як подарунки або хабарі європейським монархам.
а) б)
Рис. 3.2. Фарфорові вироби Китаю: а) – ваза; б) – цукорниця, просвічуваність чашки
В епоху Відродження Європа користувалася посудом, виготовленим із м’якого фарфору. Він був на вигляд дуже естетичним, але надзвичайно крихким та недовговічним. Спроби викрасти формулу твердого фарфору робили ще з часів Марко Поло, який прожив у Китаї 17 років, але так нічого й не вивідав.
Історія пам’ятає також місіонера Антреколла, який проповідував християнство у Китаї на початку XVII ст. і за сумісництвом шпигував за фафоровим виробництвом. Та все марно.
У XV столітті важкий олов’яний, золотий, срібний посуд вийшов з моди королівських дворів і вимоги до легкого білосніжного фарфору ставали все наполегливішими. Тому почались спроби отримання свого, європейського фарфору. Відомо, що в 1470 році білий керамічний посуд був виготовлений венеціанським майстром.
А в кінці XVI століття у Флоренції, при дворі Медичі, вдалось отримати «м’який фарфор», яку назвали «Медичі-фарфором». Вироби з нього були прозорими, але мали жовтуватий відтінок. Тоді ж була отримана й імітація фарфору – особливий вид непрозорого скла, яке, втім, не було дуже міцним і стійким до термообробки. В Італії 1575 року за розпорядженням великого герцога тосканського Франческо I ді Медичі влаштовується мануфактура м’якого фарфору в знаменитих флорентійських садах Боболі. Так званий фарфор Медичі, який за своїми властивостями займає середину між твердим і м’яким фарфором, був хоч і прозорим завдяки білій глині, але жовтуватим і тому глазур застосовувалася біла, вже знана з майолічного виробництва. Мануфактура діяла до першої чверті XVII століття включно. Після неї були інші спроби: в Англії (д-р Дуайт і Франсис Плейс, друга половина XVII ст.) і у Франції (Руан, Сен-Клу).
Хронологічна послідовність виникнення фарфорових мануфактур у Європі: 1710 р. – Мейсен (Мейсенська мануфактура); 1719 р. – Відень (Віденський фарфор Аугартен); 1738 р. – Севрська фарфорова мануфактура; 1744 р. – Петербург; 1751 р. – Берлін; 1775 р. – Данська королівська фарфорова мануфактура Royal Copenhagen; 1811 р. – Ходов (Чеський старорожевий фарфор).
Справжнім переворотом у історії західноєвропейського фарфорового виробництва було те, що в 1708 році саксонським експериментаторам Чірнгаузу і Беттгеру вдалося отримати перший у Європі твердий білий фарфор при дворі саксонського імператора Августа, а перша мануфактура була заснована в Мейсені у 1710 році (Німеччина) (рис. 3.3).
Рис. 3.3. Порцеляна з Мейсена
Еренфрід Вальтер фон Чірнгауз – німецький філософ, математик. Чірнгауз проводив дослідження в галузі оптики. Він удосконалив виробництво скла і заснував декілька скляних заводів у Саксонії. Саме Чірнгауз був винахідником європейського білого фарфору, але після його смерті в 1708 році лаври дістались його учню – Йоганну Бетгеру, який продовжив справу вчителя.
Йоганн Фрідріх Бетгер – німецький алхімік і фальшивомонетник. Вчився на аптекаря в Берліні. Став першим керівником фарфорового заводу в місті Мейсен (Саксонія), заснованому незабаром після блискучого відкриття. У 1706 році відкрив власну формулу твердого фарфору. Спроба Бетгера продати секрет виготовлення фарфору королю Пруссії закінчилась ув’язненням, де він і помер.
Вироби німецького фарфору зображені на рис. 3.4.
Англійський фарфор XVIII ст. також отримав світове визнання. За числом керамічних фабрик Англія в той час впевнено посідала перше місце в Європі. На відміну від континентальних фабрик, що знаходились під фінансовим патронажем королівських сімей чи інших багатих осіб, англійські підприємства діяли на комерційній основі. Справжній фарфор був винайдений в Англії досить пізно, розповсюджені були вироби з різних видів кам’яної маси.
Рис. 3.4. Вироби німецького фарфору: а) – кінець ХІХ ст.; б), в), г) –
початок та середина ХХ ст., д) – кінець ХХ ст.
На початку XIX століття на підприємстві в Стоук-он-Трент Споудом був винайдений кістковий фарфор, що частково складається з прожарених і подрібнених на порошок кісток великої рогатої худоби. Далі почали будуватися фарфорові фабрики в Іспанії, Данії, Швеції, Голландії, Бельгії, Швейцарії, Чехії, Австрії, Угорщині. Найближчим конкурентом Споуда стала фарфорова фабрика Мінтона. Фарфор в Британії виготовляли заводи Бау, Челсі, Вустера, Дербі тощо.
Визнання в Європі здобула і фарфорова фірма Джозая Веджвуда з сином, заснована 1 травня 1759 року. Типовими зразками фарфору «Веджвуд» були вироби з блакитним тлом, на яке старанно наносили рельєфний декор білого кольору (рис. 3.5). Це був не зовсім фарфор, бо не був напівпрозорим і мав іншу температуру випалення. Але вироби Веджвуда мали індивідуальність і причетність до нетипових витворів мистецтва.
Рис. 3.5. Кувшин. Веджвуд (Англія, XVIIIст.)
В період бурхливого розвитку бароко, в другій половині XVII століття, багато посуду з «м’якого фарфору» стали виготовляти у Франції. Поклади каоліну, які відкрили неподалік Севра, дали початок виробництву французького фарфору (1756 рік). Севрська королівська мануфактура протягом століття випускала лише «м’який фарфор».
У Росії першу фарфорову мануфактуру заснувала 1744 року імператриця Єлизавета. Продукція першого періоду (приблизно до 1760 року) обмежувалася малими виробами, як правило мейссенського зразка. Художнє піднесення фарфорового виробництва припало на царювання Катерини Великої. Замилування французькою культурою відбилося у формах і шляхетних декорах розкішного столового посуду.
З царською мануфактурою змагався якістю товарів приватний фарфоровий завод англійця Френсіса Гарднера, заснований 1754 року у Вербилках під Москвою. 1780 року його перевели у Твер, а 1891 року він переходить у власність М. Кузнецова. Завод мав дуже широкий асортимент продукції, у тому числі і виготовленої для двору. Випускався столовий посуд з розписом переважно сіро- і ясно-зелених тонів у різноманітному поєднанні з червоним або ясно-жовтим. Багато зразків кузнецовського і гарднерівського посуду потрапило до аристократичних домів Києва.
Зразки фарфорових виробів Росії можна побачити на рис. 3.6.
В середині XVІІІ століття в Росії широко було розвинене майолікове виробництво, що не поступалося кращим зразкам кераміки інших країн Європи. Перший російський майоліковий завод був заснований у 1724 році в Москві купцем А. Гребенщиковим. Виготовлення художньої майоліки тут почалося лише в 1740 році. Цей рік і вважається початком розвитку вітчизняного керамічного виробництва. Товари вироблялися масивними, великих розмірів, з черепком жовтувато-рожевого кольору, з синювато-білою емаллю, крупним цеком і розписом по емалі, що наслідували розпис китайських і західноєвропейських фаянсу та майоліки XVІІІ століття.
Рис. 3.6. Фарфорові вироби Росії: а) – табакерка. Імператорський фарфоровий завод (Петербург, кінець XVIII ст.); б) – гжель, ХХ ст.
В Росії також працювали над фарфоровим секретом. У 1736 році в Німеччину були відправлені для навчання хімічним наукам кращі московські студенти, серед яких були Виноградов Дмитро Іванович і Ломоносов Михайло Васильович. Виноградов проходив навчання в Саксонії, де в той час зосередились кращі майстри з виробництва фарфору. В 1744 році він повернувся в Росію.
Того ж року в Санкт-Петербурзі була заснована «Фарфорова мануфактура», де через три роки Виноградов віднайшов спосіб отримання твердого фарфору з місцевих матеріалів. З 1765 «Фарфорова мануфактура» стала називатись «Імператорським фарфоровим заводом». Підприємство випускало прості й витончені вази, сервізи, табакерки та інші вироби. З дня заснування завод працював для імператорського двору. Найбільш успішним фарфоровим російським підприємцем був Кузнецов Матвій Сидорович, який придбав декілька великих фарфорових фабрик на території Російської імперії.
В Україні поливані керамічні вироби і вироби, прикрашені кольоровими емалями, виготовлялися в Києві ще в X – XІІІ ст. Вперше випуск фарфору був організований у кінці XVIII століття. Розвитку фаянсової й фарфорової справ сприяли великі поклади каоліну на Волині та Чернігівщині. В цих місцях і будувались заводи. Перша фарфорова мануфактура в Україні була сформована в 1784 році у володінні найбільшого магната Правобережжя Юрія Чарторийського, на околиці Корецького замку. Виробництво виявилось вигідним. Першим директором фабрики став польський інженер Франтішек Франциск Мезер.
В травні 1790 року Мезеру вдалося отримати вироби з місцевого матеріалу. Після Мезера фабрику очолив кераміст з Севрської фарфорової мануфактури Шарль Меро. Завод успішно випускав посуд, аптекарське приладдя. В 1810 році, після смерті Чарторийського, становище погіршилося. Виробництво проіснувало до 1832 року. Також в минулому були відомі й такі фарфорові заводи в Україні: Києво-Межигорський, Баранівський, Городницький, Волокитинський.
Останній з названих був дуже відомим, але, на жаль, пропрацював 20 років і в 1861 році припинив виробництво. В радянський час випуск художнього фарфору українськими заводами становив 30% від всесоюзного. Нині успішно працюють такі заводи: Баранівський, Городницький, Коростенський та інші. Невеликий випуск налагоджено в Полтаві, Тернополі, Сумах. З кінця XX століття виробництво фарфору стає все більш масовим. На виробництві вводиться повна механізація.