Розділ 2. Криміногенна ситуація в донбасі (1919 - 1929)

2.1. Системна трансформація як чинник криміногенності

Протягом ХХ ст. людством був накопичений дуже яскравий і різноманітний досвід трансформації політичних систем, який дозволяє констатувати, що подібні зміни найчастіше виявляються наслідком глибокого протиріччя між культурними цінностями, суспільно-політичними структурами і реальною поведінкою людей. Дані протиріччя, у свою чергу провокують структурні, культурні і поведінкові конфлікти, взаємодія яких врешті-решт і веде до системної трансформації.

Подібний перехідний стан – це важливий етап у розвитку будь-якої системи, який свідчить про те, що система перейшла поріг стійкості, колишні джерела її розвитку вичерпали свої ресурси, і процеси розпаду структури стали переважати. Зі зростанням ентропії система усе менше виявляється здатною пристосовуватися до умов навколишнього середовища, що постійно змінюються. На цьому етапі виникає проблема самозбереження системи, формування її нової організації, створення порядку з хаосу. Цей час нестабільності звільняє людей від значної частини соціальних “табу”, відкриває перед людиною можливості соціальної творчості, індивідуального вибору. Зазначене вище робить перехід, хаос об’єктом дослідження, що дозволяє виявити значну частину проблем, що так явно не виявляють себе в стабільні періоди існування системи [1].

З даної точки зору дуже цікавим здається аналіз системної трансформації в Україні у 20-ті рр. ХХ століття. Цей період історії радянської України може бути визначений як перехідний.

Протягом цього періоду можна виділити декілька «переходів». По-перше, підсумком революцій 1917 р. став перехід від монархічного устрою до республіканського. Результатом жовтневої соціалістичної революції 1917 р. мала стати нова держава, в якій уся влада б належала трудовому народові (революційно налаштованим пролетарям та трудовому селянству, між якими повинна була здійснитися “змичка”). В майбутньому планувалося створити реальну демократію, яка на ділі виявилася демократією соціалістичною (що так само як і антична демократія не зовсім відповідає загальному змістові цього поняття). По-друге, під тиском обставин уже в 1921 році нова влада була змушена погодитись на ще один перехід – від політики воєнного комунізму (яка включала в себе продрозкладку на селі, централізований перерозподіл сільськогосподарської продукції, зневажливе ставлення до грошей, мілітаризацію економіки, введення інституту трудової повинності тощо) до нової економічної політики (яка полягала у формуванні ринку, використанні товарно-грошових відносин, кооперації, допускові капіталістичних елементів у економіці). Ці зміни позначилися і на стосунках між урядом і населенням. У даному випадку ми можемо казати про певну лібералізацію суспільства – коли пом’якшувався репресивний тиск на незгодне з політикою більшовиків селянство, легалізовувалися певні моделі суспільної поведінки, які були віками відпрацьовані на рівні звичаєвого права і заборонені за умов радянської влади (як, наприклад, вільна торгівля, що трактувалася до введення непу як «злочинницька спекуляція»). І, по-третє, протягом цього періоду можна спостерігати ще один “перехід” – тепер уже від певної лібералізації суспільства в період непу до остаточного формування тоталітарної держави. Окремі ознаки цього переходу почали досить чітко проявляти себе в радянському суспільстві починаючи з 1925 року.

Усі ці “хвилі” у межах зазначеного перехідного суспільства супроводжувалися: ідеологічним обґрунтуванням політичних, економічних та соціальних заходів; пошуками у сфері управління суспільством, утвердженням суспільних практик та моделей поведінки; наданням нового змісту (або форми) традиційним соціальним інститутам і спробою ліквідувати старі (таких, як, наприклад, релігійний); створенням пільгових умов для певних верств населення; суттєвими змінами у соціальній структурі тощо [2].

Для структурних криз характерним є порушення взаємозв’язків між індивідом, соціальними групами, суспільством і суспільно-політичними організаціями, репрезентованими урядом, партіями й іноземними інститутами. Нормальне функціонування подібної структури може бути порушене внаслідок таких факторів, як економічна криза, війна, природні катаклізми, відчутні демографічні зміни тощо. Наслідком структурної кризи може стати й стає установка на непокору владі [3].

Своїми коренями структурна криза початку століття сягає Першої світової війни, яка відчутно вплинула на свідомість громадян Російської імперії. У нових умовах ставало виправданим те, що раніше заборонялося – церква, що традиційно засуджувала убивство як один з найтяжчих гріхів, благословляла солдатів перед битвою, виправдуючи їхні дії високою ідеєю служіння Батьківщині. Жертви війни в суспільній свідомості поступово з людей перетворювалися на статистику. Загальний песимізм воюючих, відчуття “топтання на місці” поширювалися в середовищі солдатів (по суті, учорашніх селян, яких насильно відправили воювати невідомо з ким і незрозуміло за що). Особливо сильно ці настрої давалися взнаки в 1916 р., коли початковий патріотичний запал 1914 р. почав спадати. Війна стала сприйматися як щось нескінченне, нерозумне і нелогічне. Особливо це стосувалося українського населення, яке опинилося у складі ворогуючих армій по різні боки лінії фронту, що створювало ґрунт для зворушливих і емоційних зустрічей на полі бою одномовних «псевдоворогів».

Пасивність, випадки дезертирства й саботажу, акти протестів проти війни підсилювалися з причин матеріального виснаження країн-учасниць. За таких умов соціалістична революція в Росії здавалася альтернативою старому світові, що розпадався на очах. Більшовицький переворот повинен був вирвати цю територію з європейського контексту і зробити її джерелом світової революції, яку планувалося надалі експортувати за кордон. Для таких надій були всі підстави – російський цар зрікся престолу, незабаром після війни втратили престоли й правителі країн-переможців – Австро-Угорщини, Німеччини, Туреччини, Болгарії; у більшості країн-учасниць спостерігалося «революційне бродіння». Власне кажучи, війна вдарила по «старому світові», і першою її жертвою став російський царський режим. Фіналом цих подій стало зречення від престолу Миколи II і створення «тимчасового уряду», який надалі виявився занадто ліберальним для тих умов і не мав реальної влади. Структурна неорганізованість нової системи, її законодавча незабезпеченість породжували політичний вакуум, що швидко заповнювався різними політичними силами й організаціями – різноманітними радами, більшовиками, меншовиками, есерами й іншими, у тонкощах і розбіжностях програмних положень яких пересічна людина була просто не здатна розібратися.

Результатом цього стало неприйняття суспільною свідомістю будь-якої влади взагалі і звернення до цілком конкретних вимог і цінностей. Селянство, що складало переважну більшість громадян Російської імперії, вимагало хліба і землі. Робітники (на яких насамперед робила ставку партія більшовиків) – звільнення від влади «буржуїв». За таких умов до влади прийшла партія більшовиків, задекларувавши свою здатність перебороти кризу та хаос і побудувати державу, що стане в перспективі центром світової революції [4].

Однак подолати структурну кризу одним тільки політичним переворотом було неможливо. Утвердження в суспільстві нової влади було пов’язане з необхідністю побудови нової політичної структури і спиралося на значно розширений репресивний апарат. Неузгодженість взаємодії між основними структурними компонентами нової владної піраміди породжувала внутрішні конфлікти. У більшості випадків пересічна людина, що потрапила у зону дії подібного конфлікту, обирала як представника влади «людину з рушницею» (червоноармійця, учасника повстанського загону чи представника радянської влади – значення не мало) - тобто того, хто реально міг захистити в даний момент на даній території. Центральна влада не сприймалася як гарант стабільності і правозахисту населення.

Політичні інститути, що знаходилися в процесі становлення, переважно були нездатні подолати весь обсяг існуючих проблем. Фактично, утрачаючи населення в умовах політики «воєнного комунізму» (яка передбачала продрозкладку на селі, централізований розподіл сільськогосподарської продукції, мілітаризацію економіки, введення інституту трудової повинності тощо), на початковому етапі більшовицька влада обрала шлях посилення репресивного тиску, що дозволило за рахунок створення розгалужених систем надзвичайних і правоохоронних органів тимчасово зберегти існуюче становище. Однак посилення репресивного апарату призводило скоріше не до зміцнення системи, а до назрівання соціального конфлікту та розширення соціальної опозиції. Найбільш яскраві її прояви – серія селянських повстань у Росії, селянський повстанський рух в Україні і, нарешті, невдоволення в армії – продемонстрували всю глибину незадоволеності суспільства владою і змусили її піти на зміну політичного курсу.

Певна лібералізація і скорочення репресивного тиску на суспільство в період нової економічної політики свідчили про те, що владі вдалося сформувати політичний курс, що відповідав потребам різних соціальних груп і призвів до стабілізації в суспільстві. В Україні фактично вже до 1922 р. майже припиняється селянський повстанський рух, і правоохоронні органи навіть починають фіксувати випадки самосудів у селах над «бандитами» (по суті - тими, хто, прикриваючись гаслами селян-повстанців, продовжував займатися пограбуваннями). Таким чином, певні соціальні групи, що складали раніше опозицію влади, не тільки припиняють протистояти їй, але й починають брати участь у її роботі щодо встановлення порядку [5]. Підтримка, або хоча б лояльність населення стосовно влади, визнання за нею здатності забезпечити досягнення певних матеріальних і духовних благ легітимує владу і робить політичну систему більш стабільною.

Однак нова економічна політика не була універсальним рішенням. Уже до середини 1920-х років стає очевидним значне відставання радянської держави від розвинутих західних держав. Невдоволення починають висловлювати також учорашні фаворити більшовиків – пролетарі, що були обурені відмовою від «завоювань революції» і поверненням «буржуїв-непманів». Надалі згортання непу, розширення репресивного тиску на суспільство, прискорена модернізація призвели до формування в Радянському Союзі бюрократичної авторитарної системи, яка була орієнтована на підтримку порядку спираючись на репресії, а тому і не вимагала соціальної легітимації.

Культурні кризи виражаються в конфлікті духовних цінностей і моральних норм. По лінії взаємин «влада-суспільство» культурні кризи виявляють себе тоді, коли цінності і моральні установки, проголошені офіційною владою, вступають у гостре протиріччя з неформальними правилами, закріпленими на рівні суспільства. З ними виявляються тісно пов’язані й поведінкові кризи, що припускають боротьбу правлячого режиму з народною опозицією й апатією мас.

Побудова радянської влади в Україні супроводжувалася докорінною зміною старої моралі та утвердженням нових цінностей. Відчутний удар був нанесений по релігійному соціальному інституту, істотно коригувалося ставлення до родини й шлюбу. У процесі революції на рівні державної влади фактично були легалізовані грабунки (нагадаємо хоча б гасло «Експропріація експропрійованого», що, по суті, означало грабуй награбоване), спостерігалося знецінення людського життя.

Прикладів розбіжностей між офіційними установками і прийнятими на рівні суспільства неформальними правилами в 1920-і роки було чимало. Так, наприклад, традиційна цінність селян – турбота про добробут – в умовах воєнного комунізму вступила у протиріччя із забороною на державному рівні вільної торгівлі. В тих умовах подібні дії селян були оголошені злочинною спекуляцією і поповнили собою кримінальну статистику. Однак, як показав подальший досвід, посилення репресій стосовно селянства зазначеної проблеми не вирішило. По суті, так зване «мішечництво» вдалося подолати тільки за допомогою легалізації – у рамках нової економічної політики селянам просто дозволили торгувати. У результаті влада, що до цього фактично втрачала свою легітимність, оскільки її розпорядження регулярно порушувалися, знову повернула до себе населення.

Досить чітко зазначене вище протиріччя прослідковується в 1920-і роки на прикладі так званого «політичного бандитизму» або селянського повстанського руху. Селяни, що не бажали віддавати хліб із власних зголоднілих сіл, негативно сприйняли ліквідацію приватної власності і стали на шлях активного протистояння більшовицькому уряду, були проголошені злочинними елементами. І зовсім невипадковим є використання стосовно них слова “злочинець” – терміна, що однозначно негативно сприймається людською свідомістю.

У цілому відсутність у державі чітких законів до прийняття в 1922 р. Кримінального кодексу України, а також введення надалі в кримінальне право принципу аналогії, заміна християнської моралі пролетарською призвели до розмивання межі між добром і злом у людській свідомості. Стиралися грані між злочином і нормою, однак при цьому сформувалося ставлення до людини як до істоти, яку можна покарати, незалежно від таких факторів, як “винність” чи “невинність”. Тобто у 1920-і рр. були закладені основи того, що під час сталінських репресій набуло небачених доти масштабів. Цим також частково пояснюється і те, чому суспільство 1930-х рр. виявилося нездатним до опору командно-адміністративній системі.

Зазначені вище моменти мали своїм наслідком те, що в більшості випадків суспільство стало розглядати злочинців не як людей, що порушують закон, а як «жертв» сваволі влади. Протягом історії радянської держави образ злочинця поетизувався й романтизувався, викликаючи в суспільстві скоріше не осуд, а жалість і співчуття. Правоохоронні органи стали розглядатися суспільною свідомістю не як інститут, що охороняє порядок у суспільстві, а як інститут, що захищає інтереси влади.

Певний дисбаланс між цінностями і моральними установками, прийнятими на рівні офіційної влади і суспільства, ми можемо спостерігати і сьогодні, коли відбувається творення власних «кодексів поведінки» на рівні різноманітних спільнот та субкультур. Характерними явищами для життя суспільства в таких умовах стають поширення корупції у державних органах, з одного боку, і цинізм та апатія мас, з іншого. У суспільстві, у свою чергу, спостерігається закріплення іфраправа, що починає конкурувати з юридичним. До складу інфраправа входять думки, вірування, уявлення, звички, стереотипи поведінки, звичаї, сукупність яких впливає на мотивацію поведінки людини в тих сферах, які формально контролюються правом [6]. Так, наприклад, в умовах, коли очікування захисту з боку офіційного права не виправдують себе, суспільство починає самостійно брати на себе каральні функції, які виявляються у фактах помсти, самосудів тощо.

З огляду на складність проблеми визначення межі між «нормою» і «відхиленням від норми», усе-таки хотілося б сказати, що й у цьому випадку відносини між суспільством і владою можуть бути більш гармонійними, якщо в процесі створення соціальної норми будуть задіяні і влада, і суспільство. Якщо це дійсно буде норма, відпрацьована на рівні суспільства, то будь-яке відхилення від неї буде цим же суспільством і переслідуватися, оскільки буде чужим для нього явищем.

Таким чином, в умовах зміни політичної системи суспільство й влада зіштовхуються з певним колом проблем, що виникають унаслідок структурних збоїв, коригування культурних цінностей і норм, появи нових моделей поведінки індивідів. На рівні політичної системи це виявляється в її негнучкості, нездатності «встигати» за суспільством, що стрімко змінюється. На рівні культурному і нормативному це виявляється у відставанні норм кодифікованого права і їх невідповідності новим відносинам і соціальним практикам, що приводить до формування на рівні суспільства власної системи норм і цінностей, відмінної від офіційної. І, нарешті, на рівні соціальному спостерігається закріплення неправових практик, розширення тіньового сектора, закріплення соціальних відносин на рівні обміну «ти - мені, я - тобі», що виявляються дуже дієвими і цілком неконтрольованими з боку офіційної влади.