1.3. Методологія: принципи та підходи

Теоретико-методологічну базу дослідження становить сучасна, посткласична методологія соціально-гуманітарного наукового знання.

Запропоноване дослідження, яке є передусім працею історичною, максимально наближається до інших наукових дисциплін, зокрема кримінології, соціології, а також юридичних наук, у тій їх частині, що вивчає кримінальне право, організаційну побудову та діяльність правоохоронних органів тощо. Наш час характеризується таким рівнем розвитку суспільних дисциплін, коли відбувається їх зближення, коли з’являються стикові та комплексні проблеми, у вирішенні яких беруть участь водночас декілька наук. Це призводить до ускладнення теоретико-методологічної основи новітніх досліджень. Методологічні проблеми виникають і в окремих суспільних дисциплінах, зокрема в історії, у зв’язку з відкриттям та накопиченням нових фактів, зі спробами адекватного висвітлення їх в теорії.

Величезна кількість невідомих раніше документів, уведена в історичний обіг останнім часом, зміна ціннісних орієнтирів, намагання подолати ідеологічні стереотипи – все це призвело до того, що сучасні українські дослідники поставлені перед необхідністю не просто доповнити існуючу концепцію історичного бачення нашого минулого, а переглянути історію нашої держави наново, критично оцінити існуючі схеми та підходи.

Це спонукає спеціалістів гуманітарного профілю вдаватись до методологічних дискусій [92-100], шукати шляхи виходу з кризового стану, який поглиблюється сьогодні і тим, що кінець минулого ХХ ст. поставив перед нами таку кількість проблем, продемонстрував таку багатомірність нашого життя, що сьогодні ми змушені вирішувати загальні питання самоусвідомлення, визначатись, як саме нам слід розглядати людину – як частину природи, елемент суспільства чи частину космосу.

Сьогодні перед суспільством постають проблеми глобального масштабу, що викликає необхідність зв’язати в єдине ціле локальні досягнення спеціалістів різного профілю, об’єднати різні уявлення та висновки. Ці завдання зумовлюють розробку таких принципів організації й побудови теоретичної та практичної діяльності, які б могли забезпечити ефективну взаємодію та синтез методів різних наук. Так, наприклад, з точки зору загальнометодологічного підходу до вирішення проблеми кримінального права принципове значення має послідовне поєднання юридичного, історичного та соціологічного аспектів. Тільки так ми зможемо отримати повноцінну картину правової форми, динаміки її історичного розвитку та соціального змісту. Ознакою зміни підходів у працях учених кінця ХХ ст. і є перенесення методів дослідження і досягнень з однієї науки в іншу. Кінцевою метою є особлива система знань, побудована з різнорідних за своїм походженням підсистем, які поєднані для вирішення певного комплексу завдань, досить складних, неоднорідних, які не піддаються вирішенню на основі однієї або декількох наукових дисциплін. При цьому ми повинні вдаватися до дійсно міждисциплінарних досліджень, де відбувається взаємопроникнення й сутнісна трансформація ідеалів пояснення й раціональних алгоритмів дисциплінарних наук.

Хоча слід зауважити, що міждисциплінарний характер досліджень (з обов’язковим проблемним підходом) має свої вади та повинен розглядатись як перехідний стан сучасної науки. Він призводить до надмірної деталізації, вузької спеціалізації та роздроблення історичного матеріалу, за якими втрачається безперервність загальноісторичного процесу, його основні закони та причинно-наслідкові зв’язки. Саме тому реальним на сьогодні видається “синтетичний” підхід – поєднання гарної літературної мови і сміливих висновків наративної історії з міждисциплінарними методами “нової”. Цей підхід має повернути історії читачів, але при цьому врятує її від спрощення та популяризації.

В цілому дослідження можна віднести до царини соціальної історії, яка останнім часом усе інтенсивніше посідає своє місце в історичній науці України. Соціальна історія, що, на відміну від класичної, з її концентрацією уваги на дослідженні великих соціальних груп (класів, партій, політичних рухів та організацій), звертається до вивчення соціальних мікросистем, зосереджує свою увагу на численних соціальних явищах, ціннісних орієнтаціях людей, стереотипах поведінки, специфіці соціальних зв’язків тощо.

Виокремлення соціальної історії тісно пов’язане з творчим доробком одного з провідних західних мислителів ХІХ-ХХ ст. Макса Вебера, в центрі уваги якого опинилася людська взаємодія, соціальна дія, тобто така людська дія, яка, згідно з передбачуваним дійовою особою сенсом, співвідноситься з діями інших людей, орієнтується на дії інших людей [101]. В російському та українському варіанті соціальна історія протягом ХХ ст. розвивалася в основному у двох напрямках: частина дослідників (М.Грушевський, Д.Багалій, О.Оглоблін та інші) сконцентрували увагу передусім на дослідженні соціально-економічної історії, інший напрямок був репрезентований дослідниками нової марксистської історичної школи, яку очолював М.Яворський. У рамках цієї школи М.Яворський, М.Рубач, З.Гуревич, а також історики, що працювали у ВУАМЛІНі (Всеукраїнській асоціації марксо-ленінських інститутів) досліджували історію революційного руху, партій та суспільної думки [100]. Протягом ХХ ст. ця традиція продовжувалася іншими радянськими істориками, які і надалі розробляли соціальну історію саме в цій площині та у межах зазначених вище напрямів.

Пошуки нової парадигми соціальної історії у європейській історіографії активізувалися у 60-ті рр. ХХ ст., що спричинило появу значної кількості досліджень, в яких історичний підхід гармонійно поєднувався із соціологічним баченням реальності. Певна міждисциплінарність цих досліджень підштовхнула до розвитку інші можливі поєднання наукового знання, викликавши до життя у 1970-х-1980-х рр. такі напрями досліджень, як урбан-історія, історична антропологія, історія ментальностей тощо. Таким чином, історична наука вийшла на рівень з’ясування людського виміру історичного процесу, зосередила свою увагу на свідомості особи, колективній поведінці. З 1990-х років своє “нове” життя починає соціальна історія і в Україні. Вченими розробляються такі напрями, як історія жінок (гендерна історія – у більш пізньому та досконалішому виконанні), історія злочинності, історія конфлікту, сім’ї, релігії тощо. Однак на сьогодні нова соціальна історія зіштовхується з цілим рядом методичних та методологічних проблем. Однією з них є намагання істориків, що працюють у площині соціальної історії, подолати абсолютизацію об’єктивних чинників та розглянути суб’єктивну реальність в її єдності з соціальними та історичними формами, культурно-історичними традиціями, поглянути на життя суспільства крізь призму “іншої” суб’єктивності. Однак слід зважити на те, що в нашій країні нова соціальна історія переживає свій перехідний період – надто небагато часу минуло з того моменту, коли вона посіла своє місце у вітчизняній історичній науці. Саме тому значна кількість досліджень такого плану присвячена передусім вивченню суб’єктивних моментів, стереотипів і не веде до конструювання цілісної картини історичної реальності. Але при цьому, завдяки таким дослідженням, був зроблений якісний крок від вивчення неосяжних та переважно анонімних макроструктур до реальних, зрозумілих соціальних мікросистем [103].

Таким чином, методологічною основою дисертаційного дослідження є поєднання сучасних системного, проблемного та комплексного підходів, удосконалених внаслідок об’єктивних інтегративних процесів, що відбуваються на сьогодні у соціально-гуманітарному науковому знанні. Крім того, автор дотримувався загальновизнаних принципів наукового дослідження - наукової об’єктивності та неупередженості, загального розвитку (діалектики), історизму.

З методологією тісно пов’язана методика – сукупність методів, прийомів, засобів збору та аналізу даних, необхідних для вирішення поставлених у дослідженні завдань. Одним з найважливіших методів отримання інформації є документальний метод, оскільки документи відображують різноманітні прояви суспільного життя і є цінним джерелом фактичного матеріалу. У поєднанні з статистичним методом вони дають можливість встановити не тільки кількісний бік злочинності, а й побачити якісні особливості явища, що досліджується, зробити обґрунтовані узагальнення, перейти від випадкового до усталеного, закономірного.

Жодне дослідження не буде повноцінним без використання методу аналізу, який дозволяє нам мислено або фактично розкласти ціле на складові частини, розглянути окремі види злочинів, їх вагу та кількісне співвідношення в загальній структурі злочинності 1920-х рр., а також і дослідити окремі складові правоохоронної системи та їх діяльність. При цьому можна виділити декілька видів аналізу. По-перше, це аналіз факторний, що спрямований на виявлення тих факторів, які відіграють вирішальну роль у формуванні причин та умов здійснення злочинів або спричинюють застосування тих чи інших політичних або правоохоронних заходів щодо зменшення показників злочинності. По-друге, це аналіз комплексний, тобто всебічний облік явища, що досліджується. Логічним є також і поєднання аналізу з синтезом, методом, що дозволяє дослідити предмет як єдине ціле, у єдності та взаємозв’язку його частин. Так, завдяки аналізу єдина історико-правова цілісність розкладається на окремі складові (правові норми, правопорушення тощо), кожна з них детально досліджується і потім, за допомогою синтезу, всі частини об’єднуються у свідомості у всьому багатстві їх специфіки та відтвореній цілісній єдності.

Необхідним для даного дослідження є і метод типологізації – класифікації предметів або явищ на підставі спільних ознак, який відіграє важливу роль при накресленні загальної характеристики злочинності 1919 - 1929 рр. та соціально-демографічному аналізі злочинного світу. Крім того, у роботі досить широко був використаний кількісний метод, який застосовувався переважно для аналізу статистичних та інших документальних даних повітових та окружних відділень міліції і карного розшуку, Головного управління міліції тощо. Через це вдалося точніше виявити динаміку злочинності та її окремих проявів, тенденції та процеси розвитку правоохоронних органів та інше. Важливу роль відіграє і метод порівняння. Історичний (тобто за часом) та географічний (у просторі) порівняльний аналіз допоможе нам виявити спільні риси або відмінності в структурі протиправних дій і завдяки цьому вийти на виявлення соціальних причин масової злочинності. Також необхідними для будь-якого дослідження є і методи індукції та дедукції, тобто висновки від часткового до загального та навпаки.

Оскільки в даному випадку в одному дослідженні розглядаються як злочинність, так і заходи щодо її подолання, необхідним стає використання конкретно-соціологічного методу, який вимагає, щоб наукові рекомендації базувалися на всебічному вивченні та врахуванні всіх соціальних факторів, конкретно оцінювали дійсність, соціальну значимість та наслідки рішень у галузі права та держави.

Ускладнення та розширення предмета дослідження, нові вимоги до наукової праці примушують звертатися до всіх точних та надійних методів – математичного, математично-статистичного тощо.

Застосовані теоретико-методологічні принципи та використані методи дозволили дослідити окремі аспекти проблеми і всю її в цілому, а також з`ясувати її місце у цілісній картині тогочасного буття соціуму.