Висновки

Підсумовуючи викладене, слід загострити увагу на тому, що можливість висвітлення кримінальної злочинності та боротьби з нею в єдиному дослідженні зумовлена кардинальними змінами у підходах до осмислення власної історії. Останнім часом все більшої актуальності набувають теорії, що пропонують багатоаспектне, багатовекторне бачення історії, окремої особи у суспільстві, відводячи значну роль життєвому досвіду, структурам поведінки – тобто всьому тому, що раніше залишалося за межами традиційної історіографії.

Засекреченість моральної статистики, недоступність для дослідників багатьох архівних фондів, приниження значення соціальної історії зробили питання девіантної та делінквентної поведінки одними з малодосліджених. Однак починаючи з 1990-х років “нова” соціальна історія поволі займає відповідне їй місце у вітчизняній науці - вченими розробляються такі напрями, як гендерна історія, історія конфлікту, сім’ї, релігії тощо. Серед цих штудій своє місце посіла і історія злочинності, яка поглиблює наші знання про суспільство, відкриває його “тіньові” сторони, демонструє суспільну реакцію на політичні, економічні та соціальні заходи влади тощо.

Складність та розширення меж об’єкта дослідження зумовили наявність висновків щонайменше у трьох напрямках: стосовно динаміки та специфіки кримінальної злочинності в умовах політико-економічних та соціальних перетворень; відносно структурної побудови та перебудови правоохоронних органів у перехідних умовах 1920-х років; та у напрямку боротьби зі злочинністю і її результативності.

Оскільки розробка зазначених проблем у науковому середовищі є далекою від завершення, автор намагався уникнути безапеляційності тверджень, залишаючи місце для дискусії. Результатом дослідження стали наступні положення:

· глибокі протиріччя між культурними цінностями, суспільно-політичними структурами і реальною поведінкою людей провокують структурні, культурні і поведінкові конфлікти, взаємодія яких в решті решт і веде до системної трансформації. Подібний перехідний стан – це важливий етап у розвитку будь-якої системи, який свідчить про те, що система перейшла поріг стійкості, колишні джерела її розвитку вичерпали свої ресурси, і процеси розпаду структури стали переважати. Зі зростанням ентропії система усе менше виявляється здатною пристосовуватися до умов навколишнього середовища, що постійно змінюються. На цьому етапі виникає проблема самозбереження системи, формування її нової організації, створення порядку з хаосу. Цей час нестабільності звільняє людей від значної частини соціальних “табу”, відкриває перед людиною можливості соціальної творчості, індивідуального вибору. Через це можна стверджувати, що перехідні періоди супроводжуються погіршенням криміногенної ситуації. Зазначене вище робить перехід, хаос об’єктом дослідження, які дозволяє сформулювати значну частину проблем, що так явно не виявляють себе в стабільні періоди існування системи;

· в умовах “переходу” чітко встановлюється залежність рівня окремих видів правопорушень від політичних, економічних та соціальних змін у державі. Завдяки цьому можна поділити правопорушення на відповідні групи, виділити “зони ризику” і враховувати це при проведенні профілактичних заходів;

· в кризових умовах спостерігається знецінення життя людини (свідченням цього може бути хоча б те, що в міліцейських зведеннях 1920-х рр. статистику вбивств подавали на шостому місці);

· для зазначених періодів характерне загальне “омолодіння” кримінального світу. Злочинцями у своїй більшості ставали особи віком від 20 до 30-ти років – молоді та повні сили члени суспільства, які засвоїли життєву філософію кризового часу. Це переважно некваліфіковані злочинці. Найчастіше вони звинувачувалися у побутових крадіжках. Саме цим і можна пояснити переважання майнових злочинів у загальній структурі злочинності;

· кризовий стан у державі зумовлює зниження суспільної уваги до підростаючого покоління. Злочинність серед підлітків є особливо небезпечною для суспільства, оскільки вона загрожує його майбутньому. Антисоціальні звички, погляди, набуті у дитинстві, призводять до деморалізації особи і, як наслідок, до зростання частки рецидивної злочинності (яка в 1920-ті роки сягала позначки 25 - 30% від усіх заарештованих підлітків);

· дані про освітно-культурний рівень правопорушників примушують нас звернути увагу на залежність антисоціальної поведінки від інтелектуального розвитку. Так, протягом 1921-1928 рр. злочинці у своїй більшості були неписьменними або з нижчою освітою. Саме це і зумовлювало структуру злочинності 1920-х років – переважання корисливих та корисливо-насильницьких правопорушень;

· особливу увагу привертають злочини, вчинені людьми з високим соціальним статусом, оскільки навіть при незначному кількісному рівні ці злочини мають резонансний характер та деморалізують суспільство. При цьому треба зважати на те, що загальна кількість цих правопорушень насправді була значно вищою, оскільки, як свідчать документи 1920-х рр., переважна більшість цих злочинів залишалася за межами офіційної кримінальної статистики;

· процес розв’язання організаційного питання в правоохоронних органах засвідчує, що в умовах перманентних організаційних змін знижується рівень роботи працівників цих органів. Кваліфіковано протистояти злочинності може тільки усталена і міцна система, статус якої чітко визначено на правовому рівні;

· перегини у вирішенні кадрового питання (особливо під час чисток) підривали авторитет працівників правоохоронних органів, створювали у злочинців впевненість у відсутності кари;

· погана матеріальна забезпеченість працівників системи внутрішніх справ та судових установ спричинювала плинність кадрів, а також перетворювала значну кількість працівників правоохоронної системи на злочинців;

· переважання класово-партійного підходу в процесі комплектування правоохоронних органів (без урахування професійної підготовки або навіть загальноосвітнього рівня) призводило до зниження їх дієздатності;

· перехідним періодам властиве відставання законодавства від динамічних змін у житті. Свідченням цього є те, що протягом 1920-х років стабільно збільшувалася частка злочинів, які не піддавалися узагальненню та заносилися у зведеннях в колонку “інші”;

· відсутність у державі чітких законів до прийняття у 1922 р. Кримінального кодексу України і потім введення в кримінальне право принципу аналогії, заміна християнської моралі пролетарською призвели до розмивання межі між добром і злом у людській свідомості. Стерлися грані між злочином та невинністю, однак при цьому сформувалося ставлення до людини як до істоти, яку можна покарати, незалежно від таких факторів, як “винність” або “невинність”. Тобто у 1920-ті рр. були закладені основи того, що під час сталінських репресій набуло небачених досі масштабів. Цим також частково пояснюється і те, чому саме суспільство 1930-х рр. виявилося неспроможним протистояти командно-адміністративній системі, було нездатним до опору;

· саме в 1920-ті рр. було започатковано практику зведення політичних злочинців до кримінальних. В першу чергу в Україні це відбулося в процесі подолання селянської непокори, так званого “політичного бандитизму”, коли селяни, які не бажали віддавати хліб з власних зголоднілих сіл, негативно сприйняли ліквідацію приватної власності та стали на шлях активного протистояння більшовицькому уряду, були проголошені злочинницькими елементами. І зовсім невипадковим є використання визначення “злочинець” – терміна, що однозначно негативно сприймається людською свідомістю;

· для сьогодення важливе значення має досвід розв’язання проблем криміналізації суспільства, особливо тоді, коли суспільство наближується до порога терпіння і схиляється до авторитарного правління, яке було б здатне вгамувати кримінальні елементи. У цих умовах доречно нагадати, що посилення репресій якщо і зменшує показники карної злочинності, то при цьому значно збільшує кількість так званих політичних правопорушників, покарання яких є нічим іншим, як злочином влади проти власного народу.