3. Історія становлення методики навчання літературного читання

Сучасна методика навчання читання та розвитку мовлення використовує цінний досвід минулого. Основи методики навчання читанню були розроблені К.Д.Ушинським. Він рекомендував розглядати художній твір «як вікно, через яке ми повинні показати дітям той чи інший бік життя», і підкреслював, що «недостатньо, щоб діти зрозуміли твір, а потрібно, щоб вони його відчули».

Ці положення методики Ушинського говорять про пізнавальне значення читання та про естетичний вплив на читача. Ушинський також включав у завдання читання розвиток мислительних здібностей та роботу над засвоєнням граматичних норм.

Внесок К. Д. Ушинського в методику читання:

• рекомендував різні підходи до читання науково-популярних статей та художніх творів,

• розробив принципи проведення бесід в залежності від жанрового різновиду творів,

• розробив вказівки щодо специфіки роботи над творами фольклору та байками,

• велику роль під час занять з читання відводив спостереженням за життям природи,

• вимагав використовувати при читанні наочність.

К.Д.Ушинський склав книгу для учнів «Рідне слово», де вмістив поради батькам та наставникам щодо викладання рідної мови. У цій праці видатний педагог:

• розкриває значення рідної мови у початковому навчанні;

• доводить необхідність використання наочності;

• описує метод початкового навчання грамоті та елементарному письму;

• розкриває методику проведення звукових вправ, що сприяють підготовці до читання;

• описує метод сумісного вивчення письма та читання за абеткою.

Потім Ушинський розкриває організацію і зміст роботи з читання за книгою «Рідне слово». В першій частині вміщені:

• незакінчені фрази, які повинен закінчити учень;

• питання для учнів;

• прислів’я, приказки, загадки, скоромовки;

• казки, пісні, вірші, картинки, а також розкрито методику роботи з кожним із вказаних літературних жанрів, приділяючи особливу увагу специфіці роботи з казкою та віршем.

Друга частина «Рідного слова» складається з 3-х розділів. У перших двох уміщується матеріал для читання, в третьому представлені у визначеному порядку зразки словесних та письмових справ. В першу частину крім казок, віршів, загадок, прислів’їв увійшли статті нового роду, які К.Д.Ушинський назвав «діловими статтями» («В школі», «Наш клас», «Одяг», «Посуд»).

У.Д.Ушинський писав: «Перш за все слід помітити, що кожна статейка складена не тільки для читання, але й складає предмет для бесіди наставника з учнями та, що хороша бесіда тут так само важлива як і читання. Бесіда повинна пояснити прочитане; читання повинно закріпити засвоєне у бесіді.

Але що повинно передувати – бесіда чи читання? Спочатку, коли учень не звик справлятися із змістом прочитаного, бесіда обов’язково повинна передувати читанню, пізніше читання може передувати бесіді.»

Подібний метод навчання читанню одержав назву «пояснювального читання». В сучасній школі він широко використовується.

Методична система пояснювального читання, розроблена К.Д.Ушинським, знайшла підтримку і подальший розвиток у дослідженнях його послідовників.

Один із передових методистів Д.І.Тихомиров в книзі «Чему и как учить на уроках языка» розробив конкретні рекомендації щодо роботи над статтями, виклав методику роботи над частинами твору та над визначенням його ідей, розробив прийоми складання плану та проведення узагальнюючих уроків.

Важливу роль у розвитку методики пояснювального читання відіграв В.П.Вахтеров. Він видав книгу «Світ в оповіданнях для дітей», в якій були зібрані крім художніх творів, і науково-популярні статті цікавого змісту. Особливо цінними були вказівки Вахтерові про роль наочності при читанні, про значення підготовки до сприймання тексту.

Крім пояснювального читання використовувалися й інші методи читання. Окремі методисти (наприклад, М.О.Корф) обстоювали думку про те, що необхідно проводити бесіди, в ході яких роз’яснювати смисл окремих слів, і тим самим давати учням знання з різних галузей наук. Пояснення незрозумілих слів не викликало заперечень. Цей метод одержав назву «словотлумачного читання». Але поступово уся робота на уроках читання почала підкорятися тлумаченню слів і тому передові вчені і методисти кінця ХІХ – початку ХХ століття виступали проти цього методу.

Деякі вчені та методисти (зокрема Ц.П.Балталон) запропонували систему так званого «виховуючого читання». У його основі лежить переконання, що тільки цілісне сприймання закінчених творів, які треба читати повністю протягом кількох уроків, спроможне зацікавити і позитивно вплинути на учнів.

Але в цій системі не приймалося до уваги саме навчання дітей читанню, оскільки твори читав учням сам вчитель, також учнів позбавляли можливості знайомитися з казками, байками, віршами. І, нарешті, «виховуюче читання» не визнавало «пояснювального читання», що автоматично виключало роботу над зв’язним мовленням.

Крім цих видів читання використовувалося «літературно-художнє читання», завдяки якому учені намагалися досягти як виховного впливу художнього твору на дітей, так і сформувати естетичні смаки.

У 40-х роках в усіх класах початкової школи закріпилося «пояснювальне читання». Оскільки поступово елемент пояснювальності на практиці переріс у словотлумачення, у 60-70-ті роки були внесені зміни у зміст класного читання і методи навчання. Була удосконалена методика аналізу художнього твору:

• почали використовувати більше творчих вправ, які розвивали уміння висловлювати свої думки з приводу прочитаного;

• робота над твором проводилась в цілому, а не над окремими малими частинами;

• учням надавалася більша свобода у розкриття ідей та образів;

• використовувались різні види завдань під час роботи над текстом;

• в цей час були визначені уміння, якими повинні були оволодіти учні під час роботи над текстом;

• виділені вимоги до навичок читання по класах.

В останні десятиріччя у вітчизняній методиці запропоновано впроваджувати у роботу з учнями молодшого шкільного віку метод читання, перечитування і ведення розмови за змістом твору для усвідомленого розуміння прочитаного.

У цьому методі увага зосереджена на навчанні читати, свідомо сприймати прочитане, обговорювати його, піклуючись про уміння правильно й дохідливо формулювати свої думки за змістом прочитаного.