Культура первісної цивілізації Перший людський колектив

Як культурна епоха первісність охоплює (згідно іщ загальноприйнятим поділом історії) періоди дикості і варварства, але початковою формою суспільства було первісне людське стадо.

Цей перший людський колектив безпосередньо замінив зоологічне об'єднання найближчих предків людини - пралюдей. Часом існування такого гурту був ранній, або нижній, палеоліт, який охоплює майже мільйон років. У процесі становлення людського соціуму відбувалися боротьба соціального та біологічного, приборкання "зоологічного індивідуалізму", формування колективної волі, моралі, перетворення людей типу пітекантропів на неандертальців, які на межі раннього і пізнього палеоліту перетворились на людей сучасного фізичного типу. Це супроводжувалося зростанням ролі полювання, розвитком кам'яної техніки і переломом у людських відносинах: було обмежено проміскуїтет та канібалізм, заборонено вбивство "своїх", визначено деякі табу. З'явилися і позитивні норми поведінки: турбота про всіх членів свого колективу та рівний розподіл їжі між усіма, усвідомлення єдності всіх членів гурту, можливо, у формі тотемізму. Напевне, на цей час припадає поява зачатків магії. У подальшому розвитку витісняються невпорядковані статеві відносини, кожне стадо стає екзогамним колективом, родом. Рід став першим колективом із соціальними відносинами в основі. Науковці вважають, що первісне людське стадо від родового суспільства відокремлює глибока суттєва межа.

Загальні риси первісної культури

Стихійна культурна еволюція полягала у тому, що життя забезпечувалося збиранням та полюванням. Зі збільшенням кількості гуртів їжі не вистачало — люди вимирали. Тому і сформувалися правила такої взаємодії з природою, яка тільки й була доцільна за кам'яних знарядь праці. Виживали лише ті племена, які суворо обмежували себе у репродуктивній функції (внаслідок чого з'явилася екзогамія) та у збереженні носіїв соціальної пам'яті — старих людей. Іноді доводилося встановлювати надто жорстокі звичаї: залишати за межами племені вдів і сиріт, вбивати новонароджених дівчаток тощо. Ці дані свідчать про те, що первісні люди "грали" з природою у досить жорстоку гру, правила якої вони не могли змінювати довільно.

Ускладнення і технологічний та психологічний розвиток життя племені супроводжувалися новими стандартами поведінки і відповідними їм обрядами (введення на певному етапі ініціацій, культових дій стосовно вождя тощо). Регламентованість існування і брак суперечок у сфері ціннісних орієнтирів сформували такі особливі риси первісної культури:

— гомогенність — однорідність (для порівняння: сучасна гетерогенна культура об'єднує чимало різних субкультур — професійних, станових, вікових та ін.);

— первісний синкретизм (з грец. — змішання) — нерозчленованість, що характеризує нерозвинений стан певного явища (наприклад, первісне мистецтво, за якого музика, спів, танець ще не були відокремлені одне від одного);

— табуйованість (священні заборони, які не можна було порушувати);

— ритуальність, що слугувала впорядкуванню і стабілізації життєдіяльності соціуму.

Дав людини періоду дикості навколишній світ міг здаватися ворожим, але не був незрозумілим: оскільки життя за первіснообщинних умов мало своєю віссю кровно родинні відносини (племена, роди), то весь світ (небо, сонце, води, тварини тощо) в уявленні тогочасної людини теж був єдиною великою общиною, пов'язаною родинними відносинами. Все, що існувало, сприймалося як живе, таке, що має душу, звідси — анімізм, а також інші форми первісної свідомості (тотемізм, табу фетишизм, магія), які є зачатками майбутніх релігій, права, моралі, науки, мистецтва.

Віра в одуховленість, одухотвореність природи досягає найвищої точки у міфах, які є природним результатом розумової праці первісних людей, що прагнули розкрити у найдрібніших деталях навколишнього світу вияви особистого життя і волі. Первісна людина все, з чим вона стикалася у житті (істоти, рослини, явища), вважала своєрідним партнером, який має особистісні якості. Будь-які зіткнення зі звіром, річкою тощо переживалися цілісно: емоціями, творчою уявою, інтелектом. І кожна така подія, для того щоб зробити її зрозумілою іншим, переказувалась у формі оповідання. Саме про таке "оповідання" йдеться, коли вживається слово "міф". Міф (з грец. — переказ) — архаїчна оповідь, переказ про духів, богів (пізніше — героїв), яка не містить нічого абстрактного, однак є узагальненням тих чи інших явищ. Водночас усі узагальнення в міфі не виходять за межі почуттєвих уявлень, ідея збігається зі звичайним образом.