Конституційне регулювання основних сфер суспільних відносин

Економічні відносини, тобто відносини власності, виробництва, міни, розподілу і споживання. Саме цей комплекс відносин утворює економічну систему суспільства. Сучасні конституції містять спеціальні розділи чи глави, присвячені конституційному регулюванню економічних відносин. Так, гл. 3 Конституції Іспанії 1978 р. називається «Про основні принципи економічної та соціальної політики», розд. 7 Конституції Бразилії носить назву «Про економічний і соціальний порядок». У конституціях закріплюються основи таких економічних інститутів, як власність, праця, принципи економічної діяльності, фінансова система. За період генезису конституціоналізму правове регулювання власності зазнало значних змін. Так, у перших конституціях закріплювався тільки невід’ємний характер права власності (її відчуження допускалося тільки як виняток, на підставі закону, наприклад, для суспільних потреб на умовах справедливого і попереднього відшкодування, - «Декларація прав людини і громадянина» 1789 рр. у Франції). Поправка 5 до Конституції США 1787 р встановила правило, за яким «ніхто не повинен позбавлятися ... майна без законного судового розгляду; ніяка приватна власність не повинна відбиратися для громадського користування без справедливої винагороди ».

З посиленням в XX ст.. соціальної ролі держави, конституційне регулювання власності було доповнено закріпленням її соціальної функції. Це означає, що власність повинна використовуватися не тільки в інтересах власника, а й на благо суспільства. Так, соціальна функція власності найяскравіше проявляється у ст. 14 Основного Закону ФРН 1949 р..: «Власність зобов’язує. Її використання повинно одночасно служити загальному благу». Конституція Іспанії також закріплює положення про те, що багатство країни незалежно від форми власності має підкорятися насамперед публічним інтересам. При цьому форми власності у більшості конституцій не встановлюються (це робить поточне законодавство). Якщо ж конституція закріплює форми власності, котрі визнаються даною державою, то остання проголошує принцип рівності їхнього правового захисту (Італія).

Відхід від принципу недоторканності приватної власності полягає у тому, що конституції багатьох країн допускають можливість націоналізації (перетворення приватної власності на державну) і соціалізації (вилучення земель понад встановленого мінімуму та їхній розподіл між безземельними і малоземельними селянами).

Окремі об’єкти можуть перебувати лише в державній власності. Так, континентальний шельф, морські зони, природні ресурси за Конституцією Іспанії, земля за Конституцією Ефіопії 1994 р. знаходяться у винятковій власності держави. У багатьох країнах таких обмежень немає. У США в приватній власності перебувають окремі атомні, ракетобудівні підприємства.

Інший підхід до регулювання власності містять конституції тоталітарного соціалізму, що відмовляються від рівноправності різноманітності форм власності і забороняють або обмежують приватну власність на засоби виробництва, у той час суспільна власність користується перевагами, її державна форма вважається вищою формою власності і підлягає особливому правовому захисту (Куба, Китай, В’єтнам, КНДР). Щоправда, за останні десятиріччя, насамперед у Китаї, відбувається процес роздержавлення (акціонування, приватизація тощо).

Праця, тобто діяльність, що забезпечує людське існування, закріплена в конституціях положеннями про право на працю, а в деяких – через обов’язок трудитися. Але при цьому в конституціях країн з ринковою економікою дане право характеризується лише як «свобода вибору професії та професійної діяльності, а також вибору місця роботи» (ст. 65 Конституиція Польщі 1997 р.). З правом на працю тісно взаємопов’язане таке конституційно закріплене право, як право на винагороду за працю, на безпечні та гідні умови праці, на оплачувану відпустку тощо.

Право на винагороду по-різному сформульоване в конституціях. Часто вони закріплюють лише норму про те, що така винагорода не повинна бути нижчою, ніж установлений у законі мінімум. Наприклад, польська Конституція говорить про те, що «мінімальний розмір винагороди за роботу або спосіб встановлення цього розміру визначає закон» (ст. 65). Але є конституції, які при закріпленні права на винагороду намагаються забезпечити соціальну справедливість. «Працюючий має право на винагороду, що відповідає кількості та якості його праці та достатнє для забезпечення йому і його родині вільного і гідного існування» - твердить ст. 36 Конституції Італії 1947 р. Обов’язок трудитися також все частіше отримує закріплення в конституціях країн з ринковою економікою. Наприклад, ст. 4 італійської Конституції встановлює: «Кожен громадянин у відповідності зі своїми можливостями і за своїм вибором зобов’язаний здійснювати діяльність або виконувати функції, що сприяють матеріальному або духовному розвитку суспільства». Слід, однак, відзначити, що якщо соціалістичні конституції містять механізми реалізації цих положень (гарантованість відсутності безробіття, відповідальність за ухилення від роботи), а в демократичних конституціях, де пріоритетними є права людини, саме за нею залишається право виконувати соціально корисну функцію чи відмовитися від неї. У конституціях демократичних країн такі всеосяжні правові гарантії реалізації права на працю відсутні. Тут діють швидше засоби морального заохочення (Італія, Іспанія, Японія, Франція). Конституції також містять норми, що стимулюють і охороняють працю людини. Це не означає, що держава повинна усунутися від організації праці. Конституції створюють правову базу для того, щоб вимагати від держави створення робочих місць, підвищення рівня оплати праці тощо.

Серед принципів економічної діяльності демократичні конституції виокремлюють свободу підприємництва, неприпустимість монополізму тощо. У Іспанії конституційними нормами передбачене планування загальної економічної діяльності, а також використання національних багатств у національної спільноти. Так, ст. 40 Конституції Іспанії 1978 р. встановлює, що «державні влади створюють необхідні умови для соціального та економічного прогресу і для найбільш справедливого розподілу регіональних та особистих доходів в рамках політики економічної стабільності». «Все багатство країни в різноманітних формах і незалежно від характеру власності підпорядковані загальним інтересам» - наголошує ст. 128 іспанської Конституції. Польська Конституція проголошує основою економічного ладу країни соціальне ринкове господарство, що спирається на свободу господарської діяльності, приватну власність, а також на солідарність, діалог і співпрацю соціальних партнерів (ст. 20). Конституція Болгарії проголосивши, що економіка країни базується на вільній господарської ініціативі, водночас зобов’язала державу створювати умови для збалансованого розвитку окремих регіонів і надавати допомогу територіальним органам у їхній діяльності за допомогою фінансової, кредитної та інвестиційної політики. Земля проголошується основним національним багатством, що перебуває під особливим захистом держави і суспільства (ст. 19, 20, 21).

Конституції Куби, Північної Кореї як головні принципи економічної діяльності закріплюють державне планування усіх показників економічного та соціального життя, не допускаючи проникнення ринкових відносин в економіку.

Серед фінансових питань конституції регулюють такі, як бюджетний процес, основи податкової системи, основи статусу центральних банків, встановлення грошової одиниці, монополії держави на здійснення грошової емісії.

Конституційне регулювання соціальних відносин спрямоване, насамперед, на подолання соціальних конфліктів, охоплює відносини між працею і капіталом, охорону сім’ї, питання екології, охорони здоров’я, соціального забезпечення, захисту споживача.

Відносини між працею і капіталом регулюються не у всіх конституціях. Як приклад можна навести ст. 37 Конституції Іспанії 1978 р., що закріплює право на колективні переговори з трудових питань між найманими робітниками і підприємцями, причому за угодами, що укладаються між ними, визнається обов’язкова юридична сила. Крім того, ст. 27 Конституції визнає можливість трудового конфлікту між власниками підприємств і колективом працівників. Норми основного закону Іспанії гарантують право робітників на страйк. Процедуру реалізації даних прав, відповідно до конституції, регламентує закон.

Міжнаціональні відносини регламентуються конституціями шляхом запровадження за національно-територіальним принципом суб’єктів федерації і автономних одиниць (Італія, Іспанія, частково Індія); закріплення принципу рівноправності незалежно від статі, раси, національності, мови, релігії. Ігнорування цих принципів призводить до збройних конфліктів (Сербія, Індія, Нагірний Карабах тощо).

Інститути сім’ї, шлюбу, материнства, батьківства, дитинства заохочуються і охороняються більшістю конституцій шляхом закріплення принципів добровільності вступу до шлюбу і рівноправності обох із подружжя (Японія), державного захисту сім’ї, шлюбу, материнства, батьківства і дитинства. У Китаї, згідно з Конституцією, держава бере на себе обов’язок планування народжуваності, аналогічні зобов’язання покладені й на подружжя.

У конституціях знаходять закріплення також основи державної політики у екологічній сфері: на державу покладається обов’язок забезпечувати збереження навколишнього середовища, а на громадян - берегти природу.

Питання, пов’язані з охороною здоров’я, також не залишаються поза увагою сучасних конституцій: закріплюється право на медичне обслуговування, на державу покладається обов’язок щодо розвитку системи охорони здоров’я та захисту найбільш вразливих верств населення.

Окремі конституції (Іспанія, Бразилія) містять норми про захист прав споживачів: держава бере на себе зобов’язання дбати про якість продукції, про видачу дозволів на виготовлення і продаж товарів, про ухвалення законів, що охороняють права споживачів.

Завданням конституційного регулювання питань духовно-культурної спадщини є забезпечення умов для духовного та культурного розвитку людини, а основними напрямками конституційного регулювання виступає закріплення права кожного на освіту; обов’язок держави спрямовувати, заохочувати, розвивати освіту, культуру та науку; забезпечити право кожного на свободу совісті, на користування досягненнями культури, оберігати пам’ятники історії та культури. Так, ст. 33 Конституції Італії проголосила, що «мистецтво і наука вільні, викладання їх незалежне. Республіка встановлює загальні норми з питань освіти і засновує державні школи всіх ступенів». Приватні організації та фізичні особи мають право засновувати школи та інститути власним коштом.