4.1.3. Екологічна сертифікація

Мета екологічної сертифікації – стимулювання виробників до впровадження таких технологічних процесів і розробці таких товарів, які в мінімальному ступені забруднюють природне середовище й дають споживачеві гарантію безпеки продукції для його життя, здоров'я, майна й середовища перебування.

Для багатьох видів продукції екологічний сертифікат або знак є визначальним чинником їхньої конкурентноздатності.

В Україні на сьогоднішній день екологічна сертифікація перебуває на початку розвитку, хоча в даному напрямку зроблено вже чимало. Так, установлені об'єкти, що відносяться до цієї області. Вони підрозділяються на три групи:

1. Продукція, процеси, роботи, послуги, екологічні вимоги до яких утримуються в державних стандартах, тобто вони підлягають обов'язковій сертифікації відповідно до українських законів.

2. Об'єкти, які в силу екологічної специфіки не можуть піддаватися сертифікації за правилами Системи Держспоживстандарту.

3. Власне кажучи навколишнє середовище з усіма її складовими, для яких не розроблені нормативні вимоги й сертифікаційні процедури.

Відсутність ясності в оцінці стану об'єктів третьої групи стримує розвиток сертифікації об'єктів двох перших. Тут є певні проблеми. Оцінку якості навколишнього середовища в Україні проводять різні відомчі організації, які представляють безпосередньо спеціалізовані природоохоронні органи, органи місцевого самоврядування, природокористувачів і деякі підрозділи Української академії наук.

Дані оцінок, що представляються різними сторонами, як правило, практично непорівняльні. Ціна помилок може бути занадто високою, що каже на користь сертифікації як об'єктивного й незалежного способу оцінки відповідності. Для цього необхідна більш чітка класифікація об'єктів екологічної сертифікації, приклад якої представлений на рис. 4.2.

Екологічні методики

Рис. 4.2. Класифікація об'єктів екологічної сертифікації

Як видно з наведеної схеми, виділяються чотири види об'єктів: об'єкти навколишнього природного середовища; джерела забруднення навколишнього середовища; продукція природоохоронного призначення; екологічні інформаційні ресурси, продукти й технології.

Не вирішене питання й про оплату послуг із сертифікації. Висловлюється припущення, що основні витрати ляжуть на плечі природокористувачів, які, найімовірніше, будуть заявниками в більшості випадків.

Актуальна сфера екологічної сертифікації – відходи. Сертифікація в цій області спрямована на усунення небезпечного впливу відходів на середовище перебування і максимальне їхнє використання як вторинної сировина. Для України важливо розвивати стандартизацію відходів, що напряму пов'язано із сертифікацією і є об'єктом діяльності комітету ТК «Вторинні матеріальні ресурси».

Значне просування відзначається в рішенні проблеми сертифікації питної води, що також пов'язано з нормуванням вимог до цього об'єкта сертифікації. В 1995 р. прийнятий державний стандарт «Якість води. Вода питна. Контроль якості», розробляється система сертифікації питної води, матеріалів, технологічних процесів та устаткування, застосовуваного в господарсько-питному водопостачанні. Здійснюється сертифікація питної води, розфасованої в різні ємності, вирішується проблема сертифікації питної води, що надходить від централізованих систем водопостачання.

Велика увага приділяється оцінці екологічності нових видів продукції й процесів, для яких насамперед необхідно встановити відповідні вимоги в нормативних документах. Наприклад, почата робота зі стандартизації екологічних вимог до нових конструкцій і технологій.

Велика увага приділяється оцінці екологічності нових видів продукції й процесів, для яких насамперед необхідно встановити відповідні вимоги в нормативних документах. Наприклад, почата робота зі стандартизації екологічних вимог до нових конструкцій і технологій.

Прийнято державний стандарт «Системи керування якістю навколишнього середовища. Посібник зі створення й методів забезпечення». ДСТУ/ISО-14004, а також три стандарти по екологічному аудиту.

У західноєвропейських країнах екосертифікаціяя досить широко розвинена. Вона доповнює звичайну сертифікацію й майже завжди носить обов'язковий характер.

У Франції, наприклад, екосертифікація сільськогосподарської продукції заснована в законодавчому порядку в 1960 р., на підставі її уведені екознаки як по видах продукції, так і по окремим виготовлювачам або союзів виробників. Ці знаки одержали назву «червоні мітки» і були опубліковані в пресі для інформування споживачів. Всі екознаки доповнюють національний знак відповідності NF.

Принципи екосертифікації складаються у забезпеченні безпеки продукції для споживача й навколишнього середовища, відповідності європейській екосертифікації й обліку екологічної ситуації на ринках. Основні правила екосертифікації у Франції передбачають проведення споживачами (по можливості) контролю екологічно чистих продуктів; обов'язкове входження до складу органа, що видає екосертифікат, споживачів і представників громадських організацій з захисту навколишнього середовища; охоплення екосертифікацією усього життєвого циклу продукції, яка сертифікується і створення економічної зацікавленості виробника в одержанні екосертифіката та ін.

Накопичений досвід дозволив увести єдину національну систему екосертифікації, девіз якої – споживачі не повинні знати все про шкоду продукції, але вони мають право на абсолютну впевненість, що продукція зі знаком NF найбільш безпечна у всіх відношеннях.