Запитання та завдання для самоперевірки:
Які індивідуальні властивості організму відіграють найбільш значущу роль у процесі адаптації до екстремального стресу?
Які індивідуальні властивості особистості та соціальні характеристики її життєдіяльності обумовлюють її екстремальну активність та здатність до подолання негативного досвіду?
Розкрийте сутність поняття «індивідуальний бар»єр психічної адаптації».
Проаналізуйте наукові концепції, які пояснюють проблеми адаптивності людини, спираючись на рефлекторний характер психіки.
Розкрийте сутність наукової концепції оперантної обумовленості. Що таке реакції-операнти?
Які важливі дані нейрофізіологічних досліджень дозволяють зрозуміти механізми виникнення проблем адаптації до екстремальних подразників?
Розкрийте сутність поняття «складна асоціативно-інформативна мережа», визначте роль зазначеної психічної структури в процесі адаптації до екстремального стресу. Визначте механізм формування в психіці патологічних асоціативних мережних структур.
Розкрийте поняття індивідуальної регулятивної системи і індивідуального регулятивного стилю. Які фактори відіграють найбільш важливу роль у процесі їх формування?
2. Первинна адаптація людини до екстремальних умов
2.1. Особливості екстремальних реакцій та станів
Складні і, тим більш, небезпечні життєві та професійні ситуації пред’являють особливі вимоги до адаптивних можливостей особистості, тому буде доцільним більш ретельно розглянути феномен адаптації.
Перш за все, зазначимо, що адаптація – це динамічний процес, завдяки якому рухливі системи живих організмів, незважаючи на мінливість умов, підтримують необхідну для існування й подальшого розвитку стійкість.
Адаптація до екстремальної ситуації здійснюється за допомогою формування в людини особливих, адаптивних за своєю суттю, психічних реакцій і станів, що одержали назву екстремальних.
Для більш повного розуміння їх сутності наведемо тлумачення, що органічно поєднує різні аспекти поняття «психічний стан». У відповідності з цим тлумаченням, психічний стан – це самостійний прояв людської психіки, пов'язаний з пізнавальною діяльністю, з вольовою активністю й особистістю в цілому [25]. Проявляючись найяскравіше за все в емоціях, психічні стани
- «розфарбовують» всю психічну діяльність людини, завдяки чому вона набуває значних змінень;
- супроводжуються різноманітними зовнішніми ознаками, що мають мінливий, динамічний характер;
Важливо відмітити, що за своєю суттю психічні стани не є ані психічними процесами, ані проявами властивостей особистості;
Безсумнівно, феноменологічна картина синдрому адаптації до екстремальних умов обумовлюється індивідуальними особливостями людини як на рівні її організму, так і на рівні психіки. У значної мірі вона детермінується індивідуальним внеском у формування психічних станів емоційних, мотиваційних і інтелектуальних компонентів особистості. Вони дуже специфічно беруть участь у формуванні оцінки ступеню небезпеки та складності ситуації, що відбивається у активності людини вже в перші хвилини зіткнення зі складною ситуацією.
Континуум афективних переживань людини, що потрапила в екстремальну ситуацію, є досить широким: від занепокоєння, тривожності, страху у різних ступенях та формах прояву – до сміливості, відваги та героїчних емоцій. Як відомо, найбільш глибинним страхом будь якої живої істоти є страх фізичного ушкодження й знищення, що пов’язаний з вітальним інстинктом самозбереження. Однак, можна стверджувати, що у людини реакції страху детермінуються не тільки активізацією інстинкту фізичного самозбереження, але й індивідуально вираженою екзистенційною потребою самозбереження особистісного. Це – виключно людська детермінанта реагування і, взагалі, активності людини. Наприклад, К. Ізард відзначає, що набагато частіше людину страшить те, що може вразити її гордість, почуття самоповаги. «Більш за все ми боїмося невдач і психологічних втрат, які можуть зробити в душі кожного з нас дійсний переворот», - наголошує вчений [16, с. 294].
Але, зрозуміло, що, незалежно від природи страху, він, безсумнівно, є найбільш токсичною для людини емоцією. Це пояснюється тим, що страх і, особливо, його граничний прояв – жах, завжди супроводжується надзвичайно високим рівнем активації вегетативної нервової системи, що відповідає за роботу серцево-судинної, дихальної, ендокринної систем, тощо. У результаті створюється надмірне навантаження на життєво важливі органи, які у таких умовах починають працювати на межі зриву.
Цікаво, що в екстремальних умовах реакції страху часто розвиваються шляхом збільшення: від простих до складних. Крім того, вони можуть мати відстрочений характер, тобто переживання страху може відбуватися через певний час після завершення небезпечної ситуації, у тій час, як безпосередньо у момент складної ситуації людина може взагалі не відчувати страху. Цей досить дивний феномен пояснюється необхідністю подолання людиною інерції передуючого екстремальній ситуації стану.
За своєю структурою адаптивні реакції містять 5 груп компонентів, що мають динамічний характер (виокремлено В.И. Медведєвим [25]):
1. Енергетичні компоненти: фізіологічні реакції, які забезпечують енергетичні характеристики діяльності;
2. Сенсорні компоненти: характеризують зміну особливостей сприйняття й первинної переробки інформації, що отримується організмом.
3. Операційні компоненти: містять у собі різноманітні перцептивні процеси й діяльність мислення щодо аналізу інформації, її обробки, перетворення й ухвалення рішень). Особлива роль відводиться операціям сприйняття (вони забезпечують селективність, відносність, еквівалентність і константність інформації), репродуктивним операціям( угруповання, класифікація), а також продуктивним (комбінаторика) та евристичним операціям.
4. Ефекторні компоненти: визначають реалізацію рішення.
5. Активаційні компоненти: цілий ряд психологічних і фізіологічних показників, що характеризують увагу, мотивацію, гормональну активність і нервову регуляцію.
Вчений стверджує, що сфера відповідальності зазначених компонентів - реалізація потенційних властивостей і якостей організму в нестандартних, напружених умовах життя.
Слід зауважити, що психічні реакції при гострих екстремальних ситуаціях відрізняються швидким розвитком, неспецифічністю й слабкою диференційованістю, що пов'язане з особливостями емоційної напруженості. Серед них виокремлюється особлива група афективно-шокових реакцій (їх ще називають «катастрофними») – вони завжди мають гострий характер і розвиваються нібито «за єдиним сценарієм». Основні характеристики таких реакцій – їх універсальність, неспецифічний характер реагування (надалі їх буде розглянуто більш детальніше).
Ядро екстремальних реакцій становлять психомоторні, психовегетативні й гипотімічні прояви, що розвиваються на базі значної емоційної напруженості. У науковій літературі описані 3 форми емоційної напруженості:
1. Збудлива форма (імпульсивна). Вона пов'язана з надмірним порушенням і зниженням активності процесів гальмування. Активність людини при виникненні подібної форми напруженості відрізняється перевагою поспішних, некоординованих дій.
2. Торпідна форма. Обумовлюється загальною загальмованістю, що розвивається на фоні захисного гальмування (через значне зниження ресурсів нервової системи). Очевидно, таким шляхом людина немов ховається від небезпеки.
3. Генералізована. Для цієї форми є характерними панічні, у тому числі, реверсивні дії - дії «навпаки», всупереч здоровому глузду.
Головним джерелом, що призводить адаптивну систему людини в активний, "робочий" стан, є інформація про наявну, актуальну ситуацію, яка надходить через рецепторно-аналізаторні нейроморфологічні субстрати в сенсорно-перцептивну зону головного мозку. Саме тут здійснюється первинний аферентний синтез: спочатку він здійснюється на рівні сенсорно-перцептивної підсистеми, а потім - і на рівні гностично-рецептивної (на цьому рівні він відбувається за участю мотиваційно-потребових імпульсів), тому що сюди ж, на рівень аферентного синтезу, надходить інформація про минулий досвід індивіда (вона містить елементи, що нагадують актуальну складну ситуацію), а також про вихідний стан соматичних і енергозабезпечуючих систем організму. У такий спосіб виробляється первинна оцінка ситуації й програмуються її бажані результати, виробляється певна диспозиція індивіда, проявляється певне відношення до ситуації та власної поведінки, визначається первинна стратегія діяльності. Рішення, що забезпечується тією чи іншою формою стресової поведінки, приймається на рівні гіпотетичного блоку управління, до якого входять антецентральна кора й лобові долі головного мозку, що утворюють інтегративно-регуляторний блок (див. рисунок 2. 1).
На схемі можна помітити, що інформація про диспозиції особистості та про параметри запрограмованого результату стимулює більш глибокі структури мозку, а потім розподіляється на два потоки: один з них у формі неспецифічної сходячої ретикулярної активуючої стимуляції (НС РАС) повертається до кори головного мозку, підвищуючи рівень її активності, а другий – дифузна проєкціонна таламічна стимуляція (ДПТС), активізує адаптаційну систему на рівні продолговатого мозку.Цей потік забезпечує включення до адаптаційного процесу центральних та періферічних структур вегетативної нервової системи, активізує діяльність мотонейронної системи (вона керує експресивно-моторними актами) та ендокрінно-гормональної підсистеми (активізує гіпофіз, наднирки). В результаті зазначених складних процесів створюється єдина кільцева система регуляції адаптаційним процесом, що включає всі ланцюжки та рівні діяльності організму.
Отже, наголосимо, що в екстремальних ситуаціях головними механізмами, що активізують нейро-регуляторну адаптаційну систему (а саме - сітчасту (ретикулярну) формацію, лімбічну систему, поясну звивину) є зовнішня й внутрішня стимуляція, а найважливішими моментами в діяльності цієї системи є процеси "випереджального відбиття" і звірення результату, що програмувався, з тим, який було отримано. Причому, програмований результат потребує постійної корекції у зв'язку зі зміненням наявної ситуації, й тому, можна вважати, що він виступає у якості системоутворюючого фактору адаптаційної системи людини.
Результати нейрофізіологічних досліджень Н.А. Бернштейна, Н.А.Фейгенберга, Б.Ф.Ломова, А.В.Брушлінського, В.Д. Менделевича показали, що наслідком порушень процесів аферентного синтезу стає неузгодженість при звіренні людиною реальної ситуації із прогнозованою. Це проявляється, перш за все, в тому, що із прогностичної діяльності людини виключаються небажані для неї події й вчинки. Це, безперечно, допомагає їй в певній мірі зберігати стабільність психічного стану. Але у випадку, якщо людина все ж потрапляє у небажану ситуацію, вона виявляється непідготовленою до її розв’язання, по перше, через те, що в умовах розбіжності прогнозу вона раптово підпадає під вплив потужних негативних емоцій; по друге, через брак часу для осмислення ситуації та прийняття необхідного рішення. Тому, не дивно, що антиципаційна «неспроможність» - а саме таку назву отримало зазначене явище – складає основу різноманітних психічних та особистісних порушень, що виникають у людини в постекстремальний період.
Рис. 2.1. Схема механізмів нервово-психічної напруги
(за Т. Немчиним)
Рис. 2.2. Адаптаційні механізми екстренного реагування
Зазвичай динаміка екстремальних реакцій включає три фази:
1. Фаза, що передує впливу.
Ця фаза містить у собі відчуття погрози, тривоги, занепокоєння. Вона може бути різної тривалості, а може бути взагалі відсутньою (це є притаманним для ситуацій, що мають раптовий характер).
2. Фаза впливу.
Триває від початку ситуації до її завершення, характеризується гострою психічною напруженістю й інтенсивними емоціями страху, вазомоторними та вегетативними змінами, зміною сприйняття та активності психічних процесів.
3. Фаза, що настає після впливу.
Характеризується активізацією дезінтегративних процесів психіки, що обумовлено «стресом усвідомлення» - усвідомлення масштабів того, що відбулося. В психоемоційному стані людини переважають почуття розгубленості й безпорадності, психічна активність знижується, порушуються когнітивно-мотиваційні процеси, посилюється депресивна симптоматика.
Всі екстремальні реакції й стани можна поділити на декілька категорій.