1.2.1. Біологічна складова активності

Перші детальні описи екстремальних ситуацій пов'язані зі спробою дослідників знайти наукове пояснення різноманітним порушенням психічного функціонування, які виявлялися в людей, що пережили загрозливі для життя ситуації й фізично постраждали в них.

Спроба структуризації цих порушень вперше відбулася наприкінці 19 століття. У 70-і роки Д. Коста описав складний комплекс переживань й функціональних розладів нервової системи, що виявилися у солдатів - учасників громадянської війни у Америці, що відбулася наприкінці 19 сторіччя. Цей комплекс отримав назву "синдрому солдатського серця" У цей же час Д. Еріксеном було описано комплекс функціональних порушень, притаманний потерпілим від залізничної катастрофи - "raіl - way - spіne - sіndrom" – у дослівному перекладі "синдром залізничного спинного мозку".

Було б цікаво зазначити, що в роботах перших дослідників центральна роль у виникненні психологічних порушень в людей, що фізично постраждали в аваріях і катастрофах, відводилася органічним ураженням нервової системи, що виникли в результаті її механічного ушкодження.

У 1889 році для їх позначення навіть була введена спеціальна нозологічна одиниця - "травматичний невроз" (Г. Оппенгейм). Висновки цього дослідника стосовно генезису нервово-психічних розладів, що мали місце в постраждалих, вже значно відрізнялися від точки зору його колег: він пояснював їх виникнення не тільки молекулярними змінами у нервовій системі, що виникли внаслідок фізичного ушкодження нервів, але й їх "психічним струсом».

Цей цікавий термін - "психічний струс нервів" – можна, на нашу думку, вважати "попередником" сучасного поняття "психічна травма", розробка якого прямо пов'язана з вивченням екстремальних умов життя й професійної діяльності людини.

Слід зауважити, що перші спроби подивитися з наукової точки зору на психологічні проблеми людини, що пережила екстремальний стрес, мають переважно описовий характер. Проте, вже в цих перших роботах відзначилася найважливіша роль центральної нервової системи у збереженні психічного здоров'я особистості. Майже водночас як у закордонній, так і у вітчизняній науці чітко пролунала ідея існування певної межі витривалості нервової системи стосовно зовнішніх впливів.

У вітчизняній науці ця ідея одержала практичне підкріплення в процесі спостереження за учасниками першої світової війни, що страждали на нервово-психічні розлади. У якості основної причини їх виникнення дослідники розглядали раптове зверхінтенсивне навантаження на нервову систему солдат в ситуації бою, що активізувало в них страх смерті. Тому й визначалися ці психічні розлади не інакше, як "повітряна контузія", "снарядний шок" і т.п.

Ідея «межі» нервової витривалості і важлива роль цього фактору у розвитку реактивних розладів підтвердилася при вивченні психологічних проблем людей, що постраждали від землетрусів. Крім підтвердження значущості зазначеного фактору, у звітах фахівців, вивчаючих проблеми постраждалих (Л.Я. Брусиловський, Н.П. Брухановський, Т.Е. Сєгалов [1]), пролунав ще один важливий висновок: у формуванні нервово-психічних розладів у людей, що пережили землетрус, важливу роль відіграє не тільки "невро-психічна травма", викликана «гострим» страхом смерті та емоціями подібного регістру - тобто раптовими надмірними подразниками, але й важки переживання зовсім іншого плану – відчуття власної провини, незворотності ситуації, тощо.

Пізніше, під час другої світової війни, отримала розвиток і ідея, у рамках якої поняття "межі витривалості" почало розглядатися не стільки у зв'язку із силою (інтенсивністю) екстремальних впливів, скільки у зв'язку з їхньою кількістю. З'явилися дані стосовно негативних наслідків нервово-психічного виснаження людей, що тривалий час перебували у складних, небезпечних для життя умовах. Як відомо, у сучасній термінології це явище має назву "накопичений стрес". Практичним підтвердженням цієї наукової ідеї можна вважати велику кількість нервово-психічних розладів у солдатів другої світової війни, що виявилися у субдепресивній, депресивній, астенічній симптоматиці. Такі розлади категоризувалися вже як "фронтова (бойова) втома", "фронтове виснаження", тощо. Так, А Р. Грінкелем і П. Шпігелем ще до закінчення другої світової війни було описано комплекс симптомів, позначений синдромом "операціональна втома", тобто втома, що зумовлена специфікою діяльності, яку людина виконувала у небезпечних для життя умовах [23].

У ці ж роки вперше в роботах фахівців пролунала ще одна важлива думка: тривалість й сила стресових реакцій людини, а також ризик дезадаптації можуть залежать від індивідуальних, насамперед, біологічних, особливостей людини. В силу зазначених факторів і реакція на подію може на певний час «затримуватися».

Й, дійсно, подальші розробки проблеми "невро-психічної травми" висвітлили роль біологічних механізмів реакцій людини на екстремальні впливи і природні детермінанти стратегій подолання їх наслідків.

Так, вiдомо, що вирішальним фактором, що забезпечує стійкість людини до екстремальних впливів, є сила нервової системи. Хоча, безумовно, суттєве значення має й те, у яких сполученнях ця властивість є присутньою в структурі інтегральної індивідуальності, як вона співвідноситься із цілим рядом інших якостей, наприклад, з емоційною збудливістю, пластичністю, рівнем особистісної тривожності, тощо.

Так, вже доведено, що особистісна схильність до тривожних станів є чинником, що несприятливо впливає на поведінку в екстремальній ситуації. Це є цілком зрозумілим, адже для людей зі слабкою нервовою системою (високо тривожних) характерним є детальне планування майбутньої діяльності та здійснення підвищеного контролю над нею. Причому, цей процес зазвичай супроводжується коливаннями емоційних станів, сумнівами, гальмуванням активності, тому не дивно, що в них виникають значні труднощі при необхідності швидко й самостійно приймати рішення в непередбачуваних, і, тим більш, життєво небезпечних умовах.

Важливими для розуміння механізмів екстремальних реакцій є дані нейрофізіологічних досліджень (М.Г.Айрапєтянц, А.М.Вейн, В.Б.Захаржевський, М.Л.Дмитрієва, В.Х.Михєєв) про те, що характер патологічного відбиття ситуації, інтенсивність емоційної напруги в процесі її переживання, а також індивідуальний патерн реагування на неї у великій мірі обумовлюються наявністю незначних органічних порушень діяльності мозку. Вони можуть проявлятися як церебральна гіпоксія, а також як розлад функцій інтегративних систем мозку, серед яких, поряд з корою великих півкуль, значна роль приділяється лімбіко - ретикулярному комплексу.

Цікаво розглянути з нейрофізіологічних позицій й феномен "запізнілої реактивності" – відставлений характер прояву реакцій на екстремальні впливи, що мають високу "травматичну" вагу.

Вперше цей феномен було детально описано ще у 30-ті роки 20 століття (Є.Шевальов), а згодом розроблено з урахуванням концептуальних положень теорії И.П.Павлова (М.Гіляровський, М. Аствацатуров).

Вивчаючи реактивні депресії й специфічні «вибухові» реакції, які мали місце у ветеранів першої світової й громадянської війн, Є. Шевальов звернув увагу на те, що іноді час між екстремальною подією й реакцією на неї є дуже тривалим [38]. Цей час отримав назву «латентного періоду», або «інтрапсихічної стадії переробки екстремального досвіду». На тривалість цього періоду впливають зовнішні фактори, що затримують, гальмують переробку травматичного для психіки досвіду, й внутрішні, психічні умови, що заважають процесу переробки (наприклад, висока активність неконструктивних, насамперед, примітивних захисних механізмів психіки).

Так, звісно, що відгальмовування негативних реакцій майже завжди відбувається в умовах пролонгованих екстремалій, які містять небезпеку для життя й цілісності людини – їх учасника, й тому потребують значної (іноді – на межі можливого) активізації її психічних та особистісних ресурсів, активної протидії за допомогою вольового контролю. У таких умовах контролююча функція кори головного мозку, як правило, підсилюється (адже, як відомо, кора є своєрідним "органом контролю" стосовно процесів, що відбуваються у підкірці). Це явище отримало назву "нервової мобілізації".

За певних умов може відбутися послаблення гальмуючого впливу кори (іноді – зниження, а іноді – його повне припинення), й тоді відбувається неочікувана маніфестація реактивних станів. Це можуть бути як умови посилення психотравмуючих впливів у рамках поточної ситуації (у тому числі, накопичення втоми в умовах виконання службових обов’язків в напружених обставинах), так і їхня повна протилежність – вихід людини з "простору" травми, припинення дії екстремальних подразників. Маніфестація відставлених реактивних станів може виникати й парадоксально, під впливом контрастних асоціацій, а також у результаті впливів, що, на перший погляд, не мають причинного зв'язку з пережитим досвідом.

Послаблення, а, тим більш, припинення коркового контролю призводить до стійкого збудження підкіркових центрів (таламуса, гіпоталамуса, лімбіко-ретікулярного комплексу), порушення регуляторної діяльності й, внаслідок цього, пожвавленню (часом - раптовому, яке важко пояснити) слідів колишніх спогадів. Потужні хвилі підкоркових – примітивних, за визначенням деяких вчених, - емоцій (напруженості, роздратування, страху, люті) – буквально поглинають людину, ускладнюючи переробку драматичного досвіду.

Цей феномен відомий у сучасної психології як "нервова демобілізація".

Таким чином, можна стверджувати, що відставлений (депресивний, або вибуховий) характер реакцій на екстремальні події життя зумовлюється дезінтегративними процесами у центральній нервовій системі й, насамперед, порушенням контролюючої функції кори головного мозку.

Заслуговує на увагу те, що латентний період може бути настільки тривалим, що вище наведене явище може проявитися, наприклад, у дорослої людини у зв'язку з раптово актуалізованими дитячими психотравмуючими переживаннями.

Природа подібних психічних проявів стає більш зрозумілою, якщо проаналізувати їх з позицій наукових концепцій, що наголошують на рефлекторному характері психіки. Саме тому ідеї І.П.Павлова й І.М.Сеченова, а також закордонних вчених, що працювали у цьому напрямку (Е.Л.Торндайка, Д.Б.Уотсона, Е.К.Толмена, Е.Р.Гатри, К.Л.Холла, Скіннера), творчо осмислюються сучасними фахівцями, що вивчають феноменологію екстремальних ситуацій.

В результаті такого осмислення було сформовано концепцію, що пояснювала механізм виникнення патологічних порушень психіки в постекстремальний період з позиції умовно-рефлекторних зв'язків.

Відповідно до цієї концепції, екстремальна подія є інтенсивним безумовним стимулом, що викликає в людини безумовно-рефлекторну стресову реакцію. Інші події (або стимули), що за своєю суттю є нейтральними, але якимось чином пов'язаними з подієй-стимулом, починають відігравати роль умовно-рефлекторних подразників, що стимулюють "емоційну пам'ять" і первинні емоційні реакції, що мали місце у екстремальних умовах. Саме цей механізм лежить в основі формування феномену, який у психологічній науці відомий як «flashbac» - ефект (буквально "зворотний спалах"), а також цілої низки інших: нав'язливого вторгнення спогадів, нічних жахів на теми пережитого, тощо.

Розуміння природи зазначених психічних явищ значно розширюється, якщо розглянути їх крізь призму основних положень теорії "оперантної обумовленості" Скіннера. На відміну від багатьох дослідників, що вивчали реакції, які виникають під контролем стимулів («респондентні» реакції), він звернув свою увагу на спонтанні реакції – операнти. Ключова ідея його концепції – ідея оперантного підкріплення – дозволяє пояснити цілий ряд явищ, що мають місце при переживанні екстремального досвіду.

Відповідно до концепції оперантної обумовленості, вплив подій, що мають явну або асоціативну подібність з основним травматичним стимулом, веде до розвитку дистресу. Стимули, що асоційовані людиною з травматичною подією, набувають властивостей негативного підкріплення, а стимул, що асоціюється з негативним підкріпленням, стає умовним негативним підкріпленням. Тому цілком природним для такої людини стає вибудовування такої стратегії поведінки, яка б приводила до зникнення аверсивних, неприємних для людини, стимулів – головним чином, це буде прагнення до їх уникання.

Формування тенденції уникання обумовлено "негативною" фіксацією на пережитому досвіді й вибудовуванням психологічного захисту від вторгнення непосильних для психіки людини переживань. Їй протидіє інша тенденція – до вторгнення - нав'язливого відтворення у психіці травматичної події. У її основі – так звана "позитивна" фіксація на травмі. Результатом активізації процесів відновлення травматичної події, з одного боку, й протидії цьому, з іншого, стає психологічне "розщеплення" (дисоціація) особистості (Ш.Ференці).

Виникнення цих тенденцій стає більш зрозумілим, якщо звернути увагу на дані, які отримані Р.Пітменом [35], відомим сучасним дослідником екстремального стресу, автором концепції патологічних асоціативних емоційних мереж.

Основою для її виникнення й розробки слугують дослідження П. Ланга, у яких було виявлено й підтверджене існування специфічної інформаційної структури пам'яті, що організована за асоціативним типом (вона отримала назву "складної асоціативної емоційно-інформаційної мережи"). П. Ланг припустив, що від внутрішнього устрою цієї мережі залежить специфіка психологічного відбиття психотравмуючої ситуації, а також ступінь і характер емоційної реакції людини на життєві події. Інформаційно-емоційна мережа має, на думку дослідника, 3-х компонентну структуру: а) інформація щодо зовнішніх подій й умов, що їх викликають; б) інформація щодо реакцій людини на ці події: мовні, моторні, вісцеральні, соматичні; в) інформація щодо значеннєвої оцінки різних стимулів.

Спираючись на ці ідеї, Р.Пітмену вдалося експериментально довести, що в основі постстресових порушень полягає формування патологічних асоціативних "мережних" структур, побудованих аналогічно інформаційним структурам пам'яті. Вони забезпечують розвиток емоційних станів у нормі, а найважливішу роль у їхньому формуванні відіграє уява людини.

У дослідженнях ветеранів В'єтнамської війни дослідником та співробітниками очолюваної ним психофізіологічної лабораторії (Гарвардської медичної школи) було виявлено, що у ветеранів, які страждають на постстресові розлади, відтворення в уяві психотравмуючих екстремальних ситуацій викликало неадекватно бурхливу емоційну реакцію.

Отже, можна стверджувати, що при неадекватному переживанні екстремального досвіду відбувається переструктурування емоційно-інформаційної мережі й формування стійких патологічних асоціативних структур. Ці структури й «відповідають» за розвиток флешбек-ефектів та панічних реакцій, що виникають у відповідь на, здавалося б, зовсім нейтральні стимули. Механізм їх розвитку пов'язаний з тим, що зовні нейтральні стимули, включаючись в травматичну мережу емоцій, раптово активують всю патологічно трансформовану структуру асоціативної мережі, завдяки чому вона починає працювати за моделлю минулого досвіду. Характерно, що патологічні емоційні мережі мають властивість мимовільної активації, механізм якої є пов'язаним з роботою нейрональних структур мозку й біохімічних процесів, що протікають на цьому рівні.

Особливої уваги при вивченні ролі біологічних детермінант реагування на стрес заслуговують і дослідження ролі вікового фактору. Так, доведено, що переживання екстремального досвіду у дитячому й підлітковому віці набагато знижує шанси успішного подолання його психотравмуючих наслідків (О. Сермягина, А. Личко, А. Буянов, А. Захаров, С.В. Духновский). У зв'язку з цим дитячий й підлітковий вік може розглядатися як предиспонуючий фактор, тобто такий, що призводить до формування розладів.

Імовірність виникнення проблем розвитку й функціонування в людей, що пережили екстремальний досвід, багаторазово зростає у випадку по'єднання двох факторів: віку й певної біологічної схильності до нервово-психічних розладів, наявністю в людини «невротичної предиспозиції», акцентуацій характеру, тощо.

Невротична предиспозиція формується в дитячому віці на базі підвищеної тривожності (занепокоєння) і розвиненої на їхній основі емоційної чутливості, сензитивности, вразливості, схильності все приймати "близько до серця". Діти (підлітки) з такими особливостями, як сензитивність і інпресивний (внутрішній) тип переробки емоцій, значимо відрізняються від інших виразністю "відчуття власного "Я", суперечливістю рис характеру, нерівномірністю розвитку певних властивостей особистості, надмірною схильністю до фантазування. Цим у значноi мiрi пояснюється їх особлива чутливість не тільки до реальних психотравмуючих стресових впливів, а й до уявних, умовно - патогенних.

При цьому за поняттям "особлива чутливість" може ховатися як підвищена, так і вибіркова вразливість відносно певних психогенних впливів, яки адресуються до "слабкої ланки" конкретного, сформованого на базі специфічних біологічних властивостей, типу характеру. Наявність же "місць найменшого опору" в окремих типах характеру пояснюється посиленням, загостренням в них певних якостей – акцентуаціями характеру.

Причому, досить часто надмірна вразливість по відношенню до одних впливів може поєднуватись у "власників" різних типів акцентуйованих характерів з розвинутою, й навіть підвищеною, стійкістю до інших.

Слід також зауважити, що деякі події й ситуації можуть мати вкрай несприятливі наслідки для психіки й особистості дітей і підлітків, незалежно від їх індивідуальних особливостей, в силу особливої значущості для нього. До таких ситуацій відносяться екстремальні впливи, джерело яких можна персоніфікувати. Вони призводять до стійких деформацій психіки й особистості дитини, що обумовлюють її реакції на життєві події не тільки в період дитинства, а й на усіх подальших етапах її онтогенезу.

Знижується стійкість до екстремальних впливів і в літньому віці. Такі вагомі, здавалося б, детермінанти стійкості до стрес-факторів, як мудрість і життєвий досвід, з віком, вочевидь, починають "капітулювати" перед негативними віковими «придбаннями»- зношуванням психіки, стагнаційними процесами особистості.

Останніми роками виявлено також існування суттєвих статево-рольових розходжень у реагуванні людини на стресові впливи й на характер подолання їх негативних наслідків. І, хоча зрозуміло, що вони обумовлені не стільки біологічними відмінностями чоловіків та жінок, скільки соціальними факторами, все ж таки, безсумнівно, в їх основі лежить специфіка біологічної природи чоловіка й жінки.

Так, у дослідженнях А. М. Меллер-Леймкюллер виявлено, що жінки, які пережили стресову ситуацію, імовірно частіше страждають на психосоматичні, депресивні і тривожні розлади, у чоловіків же частіше розвиваються особистісні розлади: пограничний та нарцисичний, а також розлади антисоціального характеру: вони частіше звертаються до алкоголю, в них вище, у порівнянні з жінками, показники завершених суїцидів [26].

Враховуючи наявність досить широкого кола психосоціальних факторів, що відіграють важливу роль у забезпеченні реагування людини на екстремальний стрес і, особливо, у його подоланні, розглянемо їх більш ретельно.