6. Саморегуляція та самопрограммування як способи розкриття потенціалу життєтворчої активності людини

6. 1. Індивідуальні ресурси стійкості до стресу та їх розвиток

Отже, зрозуміло, що адекватна, конструктивна поведінка людини в умовах екстремального стресу та в постстресовий період обумовлюється її індивідуальними особливостями – у психології вони визначаються як «індивідуальні ресурси» - та її здатністю управляти цими ресурсами. Перші позиції у списку важливих індивідуальних ресурсів управління стресом займають такі, як активна мотивація подолання, здатність до формування певного (конструктивного) відношення до стресу; позитивне відношення до життя та активна життєва позиція, розвинена система цінностей та прагнення до особистісного та духовного зростання; позитивність мислення, антиціпаційна спроможність, розвиненість когнитивних структур; психологічна компетентність людини; позитивність самовідношення, що базується на реальності самосприйняття, наявність почуття самоповаги та відчуття сили власного «Я»; розвинені емоційно-вольові якості; висока фізична активність, розвиненість потреби у фізичному самовдосконалюванні. Важливим ресурсом людини є і її досвід міжособистісних взаємин та соціально-психологічна активність людини, наявність в неї значущого оточення - «персональної мережі підтримки» та готовність звернутися за цією підтримкою у складні моменти життя. Саме тому важливим аспектом підвищення здатності людини долати складні життєві та професійні ситуації є активація та «накопичення» зазначених ресурсів, розвиток індивідуальних якостей вищого порядку, постійна робота над собою як у сфері психічного та духовного, так і в сфері фізичного самовдосконалювання. Безперечно, необхідним є і використання конкретних психотехнік саморегуляції. Серед них такі, як техніки зниження нервово-психічного збудження;психічної десенсибілізації; техніки підвищення фізичного тонусу та регуляції вегетативних процесів; техніки, що сприяють мобілізації ресурсів; техніки розвитку вольових якостей та цілеполагання. Враховуючи важливість вольових ресурсів для подолання стресу та, взагалі, для особистісного розвитку, розглянемо шляхи та проблеми розвитку волі більш ретельно.

5. 2. Розвиток волі. Психологічні проблеми та способи управління власними вольовими ресурсами

У попередніх розділах ми вже розглядали такий психологічний феномен як воля, наголошуючи на тому, що вона детермінується як свідомими, так і безсвідомими процесами. Але, враховуючи важливість проблеми необхідності управління власними вольовими ресурсами, у даному параграфі ми зробимо більш значний акцент на здатності людини свідомо впливати на власне життя, розвиваючи та активізуючи власні вольові якості.

Розмірковуючи над проблемами розвитку волі, наголосимо, що воля являє собою дивну, природжену здібність людини до саморегуляції власної діяльності і психічних процесів, до активного протистояння не тільки власним бажанням та власної слабкості, а й могутнім силам природи, авторитетної силі суспільства, тобто воля – це здатність людини до само детермінації, до творчої взаємодії із собою та Світом.

Розмаїття ситуацій, що потребують вольової регуляції, можна визначити таким чином: це ситуації, що апелюють до здатності людини поповнювати дефіцит спонукань до певних дій за умов відсутності достатньої мотивації до їх здійснення; це ситуації, що потребують здійснення вибору мотивів, цілей та способів їх досягнення за умов наявності конфлікту між ними; нарешті, це ситуації, що потребують проізвольної регуляції зовнішніх та внутрішніх дій і психічних процесів. Безперечно, розвиток в людини здатності до вольової регуляції станів, поведінки та діяльності пов’язаний з формуванням мотиваційної та ціннісно-смислової сфери, її світоглядних позицій, а також індивідуальних патернів реагування та поведінки у стресових ситуаціях.

Аналіз особливостей формування та розвитку волі дозволяє виявити у цьому процесі декілька фаз та проміжних етапів.

До першого етапу можна віднести процес усвідомлення власної мети та формулювання власних намірів. На цьому етапі найбільш важливим є момент «вивчення» власного безсвідомого, усвідомлення власних потреб, зокрема значущих. У цей момент у найбільшої мірі виявляється справжня функція волі, адже без її участі узгодження і підпорядкування власних потреб значущої меті взагалі є неможливим.

Безперечно, важливим моментом актуалізації мотивації є усвідомлення власної позиції по відношенню до світу, оцінка найважливих цінностей, за допомогою яких побудований власний внутрішній світ. Тому, з урахуванням вище сказаного, можна із впевненістю стверджувати, що без проходження через зазначені етапи процес свідомого розвитку волі не може відбутися взагалі.

Другим етапом розвитку волі є етап обмірковування значущості власної мети. Треба вказати, що тільки дійсно висока мета у повній мірі виявляє справжній вольовий ресурс особистості. Але, для актуалізації процесу розвитку вольових якостей людині достатньо і того, щоб вона могла усвідомлювати власну мету, досягнення якої для неї є дійсно бажаним, і співвідносити її з власними можливостями по її досягненню.

Тому третім важливим етапом буде етап критичного аналізу і оцінки власних можливостей по досягненню поставленої мети.

Для здійснення цього процесу важливо, щоб людина мала здатність до адекватного оцінювання самої себе: якостей власного характеру, його сили, власних можливостей та обмежень, здатності до розкриття ресурсів власного розвитку, тощо. Іноді, за умов усвідомлення власних обмежень (фізичних, психічних, соціальних) людина може постати перед необхідністю значного корегування поставленої мети, і навіть вироблення її альтернативних варіантів.

Четвертий етап – етап прийняття рішення. Він може супроводжуватися складними, навіть амбівалентними, переживаннями, особливо за умов, коли прийняття рішення ускладнюється необхідністю відмови від певних, важливих для людини, речей, або від звичного способу життя, значущого кола спілкування, тощо. На цьому етапі зазвичай відбувається складна внутрішня робота особистості, що може бути визначена як самопрограмування.

Наступним, п’ятим етапом вольового акту є етап формулювання задач по досягненню поставленої (вже осмисленої, обміркованої, співставленої з власними можливостями) мети, а потім - ретельного, покрокового планування власної діяльності у відповідності до поставлених задач.

Шостий етап може бути визначений як здійснення процесу вольового управління виконанням поставлених задач. Це - етап «перевірки на якість», тобто етап, коли людина з віртуального виміру поринає у життєвий, реальний, іноді – досить жорсткий процес здійснення, досягнення власної мети, виконуючи роль відповідального суб’єкта цього складного, життєтворчого процесу. На цьому етапі (а він може бути довготривалим, і, навіть, розтягнутися на все життя) людина нібито проходить самоперевірку на здатність бути послідовною, стійкою, навіть – мужньою, дотримуватися наданого самої собі слова, притримуватися життєвого «плану», що накреслила собі для досягнення мети.

Нажаль, саме на цьому етапі вольового вчинку людина може опинитися у полоні власного характеру. Це відбувається у разі, коли людина, крокуючи до мети, переоцінює «вагу» та роль у цьому процесі вторинних факторів – мало значущих, або зовсім не значущих проміжних цілей та завдань. Активність такої людини набуває рис парадоксальності, виникає великий ризик втрати справжньої мети і здвигу акценту при реалізації активності з мети на засоби її досягнення.

Проілюструємо вище наведене цікавим поглядом на проблему волі болгарського письменника П. Вежинова (роман «Білий ящур»). У романі він створює образ Надлюдини, що народилася від чоловіка, який пройшов для цього спеціальний курс навчання. Уже в дитинстві Надлюдина опереджала власних однолітків буквально у всьому: фізичних даних, інтелекті, але найбільш вражаючим було те, що він був наповнений воістину надлюдською волею до самовизначення та самоствердження. Причому, вона поєднувалася у ньому з високим ступенем раціональності та прагматичності мислення. Це дозволило йому вже в підлітковому віці домогтися феноменальних успіхів, людського визнання. Але неймовірна воля до влади над собою виходить за межі життєвої необхідності і у решті решт призводить його до глибокого розчарування життям: він відчуває глибинну одинокість, подолати яку він вже не в змозі, тому що нездатен любити – ані самого себе, ані іншу людину. Автор книги уподібнює його до холодного ящура, що раптово опинився серед людей – не завжди сильних та вольових, не завжди успішних, часто страждаючих, але завжди люблячих і, тому, живих. Зайвий у власному житті, він, звиклий до перемоги над собою, розуміє, що тільки смерть може перервати його механічну, позбавлену смислу подорож по життю. І він робить свій останній вольовий крок, розриваючи тонкий, лише фізичний зв’язок із Світом.

У зв’язку з вище сказаним заслуговує на увагу точка зору щодо границь людських можливостей філософа Н. Хамітові [37]. Розмірковуючи над феноменом влади над собою, він наголошує, що, окрім вольового відношення до себе, людині вкрай необхідні і інші форми самовідношення: воля людини до абсолютної влади над собою найчастіше стає деструктивною для неї. Замкнувшись у собі, така воля майже завжди породжує відчуття одинокості, що граничить з відчаєм.

І, дійсно, людина, що намагається у розміреному і жорсткому режимі вольової поведінки «подолати саму себе», ризикує поступово втратити все дійсно справжнє і цінне, все дійсно «людське» і перетворитися на механічну істоту, що йде невідомо куди і невідомо, навіщо. Воля до самоподолання стає конструктивною тільки тоді, коли «розмикається» на смисл, що лежить за межами прагнення до влади. Дуже влучно цю мисль виразив відомий вітчизняний філософ Н. Бердяєв у філософському етюді про самогубство: людині вкрай потрібні гори , - прозорливо наголошує він, - до яких вона прагнула б дійти: тільки тоді її зв’язок із життям буде міцним.

Недарма відомий дослідник стресу Л.П. Гримак наголошує на тому, що найважливішим фактором, сприяючим розвитку вольових якостей, сили Духу людини є наявність в неї усвідомленої та обов’язково високої життєвої мети [10].

Для того, щоб у найбільшої мірі сприяти розвитку ядерних характеристик людини, така висока мета обов’язково повинна мати декілька особливостей:

1. Вона повинна бути віддаленою;

2. Для її досягнення людина повинна наполегливо працювати, активізуючи усі власні вольові ресурси (інакше мета не буде сприяти самореалізації);

3. Плоди цієї праці не повинні бути мімольотними, вони повинні накопичуватися безперервно у процесі життя (інакше мета не була б віддаленою);

І, дійсно, за своєю суттю, така мета є життєвою необхідністю кожної людини, вона потрібна їй не тільки для збереження душевної рівноваги, а, перш за все, для активізації її життєтворчої – вольової – активності: спочатку – створення у власній уяві образу свого майбутнього, а потім – цілеспрямованого – крок за кроком – створення власного життєвого шляху. Тільки за таких умов може відбутися процес саморозкриття людини, становлення її у якості суб’єкта власного Буття.