1.6. Природні права

В КОНСТИТУЦІЙНОМУ СУДОЧИНСТВІ

Природні права належать людині від її народження вже то­му, що вона — людина, випливають з природи людини й пов'язані з нею, тобто є особистими правами (наприклад право на життя або право на повагу до людської гідності — стаття 27 та 28 Конституції України) й у цьому сенсі є невідчужуваними та невід'ємними протягом життя людини: вона не може бути позбавлена цих прав та свавільно (диспропорційно) об­межена державою щодо їх реалізації. Щоб відрізняти ці права людини від позитивних прав, які створюються державою та скасовуються актами дер­жавного волевиявлення, тобто шляхом прийняття відповідних законів, їх називають природними правами людини, або фундаментальними правами та свободами, тобто такими, що становлять основу правової си­стеми і не можуть бути скасовані з волі держави, її законодавчого органу. Крім того, природні права (права людини), на відміну від позитивних прав, є правами (вимогами), що їх заявляють державі.

Ідея позадержавного походження прав людини має давню релігійну тра­дицію визнання природного права джерелом чинного права згідно з основ­ними положеннями філософії природного права та відповідною практи­кою правозастосування. Як слушно зауважує відомий правозахисник, пре­зидент Чехії В. Гавел, західні стандарти прав людини фактично є сучасним застосуванням християнських принципів"". А ще раніше схожу думку вис­ловив авторитетний російський філософ Н. Бердяев: «Декларація прав Бога і декларація прав людини є та сама декларація»¹¹⁰.

У філософії природного права людина розглядається як частина при­родного порядку, що втілюється у природні та позитивні закони, які керу­ють людською поведінкою, відтак людина посідає пасивне становище сто­совно цього порядку. Природне право визнає обов'язки індивіда перед та-

ким універсальним порядком, але не визнає його особистих прав, оскільки індивід повинен підкорятися універсальному правопорядку та вимогам суспільства.

Природні права у філософсько-правовій думці середньовіччя не відо­кремлювались від природного права, не мали індивідуального (особисто­го) характеру, не спрямовувались проти держави. Слід зазначити, що при­родні права не визнавалися правами у юридичному сенсі до кінця періоду середньовіччя. Проте у вже згадуваному діалозі Платона «Кріто» Сократ ста­вить запитання: «Чи має право особа, яка вважає, що її несправедливо обви­нувачено у вчиненні злочину, втекти із в'язниці»? Зауважмо, що Сократ виз­начає це не як право, а більше як певний моральний вибір. Ідеолог природ­ного права Т. Аквінас також близький до визначення юридичної природи природних прав шляхом формулювання запитання: «Чи має право людина, яка страждає від голоду, вкрасти хлібину»? Те саме стосується і права приват­ної власності, яке для Т. Аквінаса було природним правом, але водночас не мало індивідуальної характеристики.

Першу спробу розробити теорію прав людини зробив інший відомий теолог кінця XVII століття, іспанський єзуїт Ф. Суарец, який розрізняв певні види jus — права у широкому сенсі, одним з яких було, facultas quaedum morcUis — моральна компетенція (правоздатність) особи, з якої він виводив походження природних прав¹¹¹. ...

Розмежування природних прав і природного "права відбувається в Європі у процесі докорінних змін у панівній філософській думці, які позна­чилися на наслідках картезіанської революції XVII століття. Вона поділила світ на дві самостійні (незалежні) субстанції — протяжну, або просторову (res extensa) та мислячу (res cogitans). У філософських працях Р. Декарта (йо­го латинізоване ім'я — Cartesius — Картезій) особа вважається раціонально самоорієнтованою та належить до незалежної мислячої субстанції. Замість всесвітнього розуму, який керує Всесвітом (природне право), Декарт віддає пріоритет розуму окремої людини, від якого залежить існування у світі інших речей. Своєю знаменитою фразою «Я мислю, отже — існую» Декарт перетворює індивіда на центр усіх речей.

Ідеї Декарта стали основою для подальшого прогресивного розвитку політико-філософської думки, вплинули на формування епохи Просвіт­ництва, коли намагалися поновити у правах людський розум. Звільнений від церковних забобонів та догматизму, нав'язаних світською владою, людський розум, який набуває знання шляхом читання, забезпечує людині можливість для самостійних дій. Оскільки кожна людина має розум — базис для самостійних дій, то свободу отримують усі Ця природно-правова, або ліберальна концепція прав людини, яка дістала свій розвиток у працях

^І(М Гавел Я Испытания человека // Проблемы конституционализма. — Минск, 1998. Вып. 5- — С 8.