2. Метод регулювання в адміністративно-процесуальному праві.

Метод правового регулювання – це система закріплених юридичними нормами прийомів правового регулювання (дозвіл, припис та заборона), яка має на меті встановлення бажаного для держави вольового стану суб’єктів соціальних відносин у стосунках між собою та щодо до результатів їх поведінки.

«Тріаду» прийомів, з яких складається загальний метод правового регулювання, становлять: дозвіл, заборона та припис.

- дозвіл – прийом правового регулювання, яким визначаються межі можливої поведінки суб’єктів юридичних відносин. У формалізованому вигляді зміст цього прийому може бути виражений таким чином: «можеш обрати запропонований законодавцем варіант поведінки, якщо бажаєш».

- заборона («не вчиняй так») – спосіб впливу на поведінку суб’єктів правовідносин шляхом категоричної вимоги утриматися від здійснення певних дій або ж актів бездіяльності;

- припис («дій так, як це зазначено в законі – іншого не дано») – закріплення необхідної поведінки суб’єктів, встановлення єдиного або кількох варіантів, що є обов’язковими для виконання у разі настання обставин, передбачених нормою права.

Цільове призначення дозволу, заборони та припису полягає у специфічному впливі на поведінку суб’єктів правових відносин. Означений вплив полягає у зверненні з боку держави до волі суб’єктів і має на меті спрямування цієї волі у необхідному для неї (держави) руслі.

У методі будь-якої окремої галузі права завжди наявні усі зазначені прийоми. Жодна галузь не може складатися виключно з норм заборонного, уповноважуючого або зобов’язального характеру. Саме тому диференціація галузей права відбувається за принципом домінування того чи іншого прийому в методі їх регламентації.

Переходячи від загальних положень до розгляду ролі предмета регулювання в галузевій детермінації адміністративно-процесуального права, слід відмітити таке. У даному випадку метод правового регулювання відіграє суто допоміжну роль.

Суворо кажучи, за ознакою метода можуть бути розмежовані лише адміністративне, кримінальне та цивільне право, а також наближені до них галузі.

Загальний аналіз нормативного масиву адміністративно-процесуальної галузі зображує таку картину. Переважна більшість галузевих норм втілює такі прийоми правової регламентації, як припис та дозвіл. Ця обставина є цілком очевидною. Адже, в адміністративно-процесуальному праві уповноважуючих та зобов’язуючих норм значно більше від тих, які несуть у собі заборону.

Що ж стосується співвідношення самих припису й дозволу, то практично неможливо з точністю встановити, котрий з цих прийомів насправді переважає в методі адміністративно-процесуального права. Дана галузь охоплює своїм регуляторним впливом настільки широке коло суспільних відносин, що неможливо бодай приблизно вирахувати, яка частина її норм носить уповноважувальний, а яка – зобов’язувальний характер.

З цього приводу в літературних джерелах висуваються абсолютно протилежні думки. Порівняймо лише слова російського правника С. М. Махіної: «Незважаючи на достатньо значущу роль імперативних приписів, у адміністративно-процесуальному праві превалює дозвіл» та цитату з офіційного сайту Одеської національної юридичної академії: «Адміністративно-процесуальне право використовує імперативний метод регулювання суспільних відносин. Найбільш вираженим елементом цього методу є припис...». Але слід мати на увазі, що будь-яке твердження такого роду – це не більше, ніж гіпотеза, яка сьогодні не має емпіричного підтвердження.

За відсутності повної визначеності у цьому питанні, єдиним прийнятним варіантом є погодитись з тим, що прийоми припису І дозволу займають приблизно однакове положення в методі адміністративно-процесуального права. По-перше, таке їх співвідношення достатньо точно відображає об’єктивний стан речей. А по-друге, саме відносний паритет названих прийомів та їх обопільне домінування над прийомом заборони і є тією специфічною рисою, котра дає змогу чітко відрізнити метод адміністративно-процесуального права від багатьох інших галузевих методів – кримінального, адміністративного, цивільного, трудового, митного права тощо.

Отже, адміністративно-процесуальній галузі властивий імперативно-диспозитивний метод правового регулювання. Головна його особливість – превалювання припису й дозволу над прийомом заборони – допомагає виокремити адміністративно-процесуальне право з ряду інших галузевих утворень. Та все-таки (і це необхідно визнати) це правило діє не завжди.

Імперативно-диспозитивний метод регламентації, справді, є досить вдалим критерієм для розмежування адміністративно-процесуального права з багатьма галузями, але галузями матеріальними. Що ж стосується процесуальної частини вітчизняної системи права, то тут справа стоїть дещо інакше.

Дві інші фундаментальні галузі процесуального права (кримінально-процесуальне і цивільно-процесуальне право) використовують у своїх методах приблизно ту саму комбінацію прийомів правової регламентації. Адже ядро кримінально-процесуальної та цивільно-процесуальної галузей також складають уповноважувальні та зобов’язувальні норми. Відтак, диференціація процесуальних галузей за ознакою метода їх регулювання навряд чи можлива.

У даному випадку, очевидно, постає така проблема, як відсутність додаткового критерію диференціації процесуальних галузей.

З цього приводу зауважимо, що будь-яка процесуальна галузь «обслуговує» певну систему матеріальних норм. У цьому полягає її сервісна функція та похідна роль щодо матеріального права. Так, основним завданням кримінально-процесуальної галузі є реалізація кримінально-правових відносин; цивільно-процесуальне право «опікується» цивільно-правовими відношеннями; адміністративно-процесуальне право визначає порядок реалізації норм одразу кількох матеріальних галузей права – адміністративного, земельного, митного, трудового та інших.

Як уже зазначалось, кожна з перелічених матеріальних галузей (галузевих груп) має власний метод правового регулювання. Це відповідно: заборонний, диспозитивний та імперативний методи. З нашої точки зору, названі методи допомагають не лише розрізнити три великі групи матеріальних галузей права (кримінально-, цивільно- та адміністративно-правову), а й розмежувати процесуальні галузі, які ці групи обслуговують.

Таким чином, допоміжним критерієм диференціації процесуальних галузей е метод відповідної матеріальної галузі (галузей) права. Звідси випливає таке положення: однією з додаткових детермінант галузі адміністративно-процесуального права є імперативний метод регулювання, властивий матеріальним галузям, які нею обслуговуються.