4. Реалізація адміністративно-процесуальних норм.

Реалізація адміністративно-процесуальних норм – це втілення їх положень у фактичній діяльності (поведінці) суб’єктів адміністративно-процесуальних правовідносин шляхом виконання юридичних обов’язків, використання суб’єктивних прав, дотримання заборон.

Реалізація адміністративно-процесуальних норм є основою функціонування однойменної юридичної галузі. Без неї адміністративно-процесуальне право не мало б жодної соціальної цінності. З ефективного регулятора суспільних відносин воно б перетворилося на безжиттєвий масив нормативного матеріалу, цікавий хіба що для окремих дослідників. «Мати досконале законодавство важливо, але воно не принесе ніякої користі, залишаючись тільки на папері», – крилатий вислів класика радянської правової науки не втрачає актуальності вже протягом сорока років і, напевне, не втратить її ніколи.

Адміністративно-процесуальні норми реалізуються у різних формах. Зауважимо, що єдиного погляду на кількість основних форм правореалізації, а так само на критерії їхнього розмежування, теорія адміністративно-процесуального права досі не виробила. Одні правники виділяють лише дві такі форми (застосування і виконання), інші збільшують їх кількість до трьох (застосування, виконання і використання). Проте, найбільше визнання у науковій та навчальній літературі отримала широка, чотирьохелементна класифікація, відповідно до якої формами реалізації адміністративно-процесуальних норм є: застосування, виконання, використання та дотримання. Розглянемо її докладніше.

Особливе місце серед форм реалізації норм адміністративно-процесуального права посідає застосування – вирішення суб’єктом адміністративної юрисдикції конкретних питань, що виникають в ході адміністративного процесу, шляхом прийняття обов’язкових до виконання юридично-владних рішень (актів).

Дана форма правореалізації характеризується наявністю ряду специфічних рис: суб’єктами її здійснення є уповноважені органи (посадові особи) публічної влади; вона неодмінно «увінчується» прийняттям індивідуально-конкретного акта управління; вона має імперативний характер (у необхідних випадках забезпечується примусом держави; рішення, прийняті в її результаті, є обов’язковими для виконання тощо).

Жодне адміністративне провадження не може відбуватися інакше, ніж під проводом органів публічної влади (їхніх посадових осіб). Відтак, воно просто неможливе без застосування як єдино доступної цим суб’єктам форми правореалізації. З огляду на державно-владний, організуючий характер адміністративного процесу, застосування являє собою найпоширенішу форму реалізації адміністративно-процесуальних норм.

Проте хоча суб’єкти адміністративної юрисдикції і відіграють провідну роль в організації та здійсненні розгляду адміністративних справ, це ще не означає, що інші учасники адміністративного процесу є лише статичними спостерігачами цієї діяльності.

Будь-який суб’єкт адміністративного процесу, незалежно від своєї ролі у розгляді адміністративної справи, наділяється державою комплексом юридичних прав та обов’язків. «Усі особи, які беруть участь у провадженні... використовують свої права і виконують обов’язки через правовідносини, в які вони вступають з іншими суб’єктами провадження». Не є винятком з цього правила і суб’єкти адміністративного процесу, що не мають організаційно-владних повноважень щодо його «ведення» (передусім, це особи, стосовно яких вирішується справа, допоміжні учасники процесу, інші особи, присутні під час розгляду справи). Реалізація ними своїх процесуальних прав та обов’язків також здійснюється у визначених формах, а саме: шляхом виконання, дотримання та використання.

Усі названі форми правореалізації суттєво відрізняються від застосування. Зокрема, вони здійснюються суб’єктами, не наділеними владними повноваженнями, не мають імперативного характеру, спрямовуються на досягнення локального процесуального результату (тоді як застосування завжди підпорядковане загальній меті вирішення адміністративної справи).

Виконання – це активна поведінка суб’єкта правовідносин щодо втілення у життя приписів зобов’язувальних норм адміністративно-процесуального права.

Дотримання – це форма правореалізації, яка полягає в утриманні від вчинення дій, заборонених нормами адміністративно-процесуального права.

На відміну від виконання, яке проявляється в активному способі дій дотримання носить незмінно пасивний характер. Через це воно відбувається непомітно і, як правило, не відображається у процесуальних документах. З усіх форм правореалізації дотримання є найменш фіксованим – скласти об’єктивну картину практики дотримання приписів адміністративно-процесуальних норм неможливо.

Використання – поведінка суб’єкта адміністративно-процесуальних правовідносин, спрямована на реалізацію наданих йому процесуальних прав.

Використання є формою реалізації уповноважувальних та дозвільних норм адміністративно-процесуального права. Однією із його специфічних ознак є здатність виражатися як в активній, так і у пасивній поведінці суб’єкта. Але головною особливістю використання є диспозитивність. Застосовуючи адміністративно-процесуальну норму, суб’єкт правореалізації наділяється певною свободою дій. Зокрема, він сам вирішує, якому нормативному припису слідувати і чи слідувати йому взагалі.

У формі використання реалізуються адміністративно-процесуальні норми, які закріплюють право особи на: оскарження процесуальних рішень та дій суб’єктів адміністративної юрисдикції; отримання юридичної допомоги; подання доказів у справі; участь в адміністративному процесі національною мовою; ознайомлення з матеріалами справи тощо.