44. Право та притулок, депортація та екстрадиція іноземців.

Інститут права притулку вперше виник у період Великої французької революції. У Конституції Франції 1793 р. говорилося, що Франція надає "притулок іноземцям, вигнаним зі своєї вітчизни за справу свободи". Згодом право притулку отримало розвиток як у національному законодавстві держав, так і в міжнародному праві.

У Конституції України проголошується: "Іноземцям і особам без громадянства може бути наданий притулок у порядку, встановленому законом" (ч. 2 ст. 26). Аналогічні положення містяться в конституціях багатьох держав світу. Зазвичай в основних законах держав закріплюється саме право притулку. Процедура отримання цього права регламентується поточним законодавством.

У ст. 14 Загальної декларації прав людини визначено:

1. Кожна людина має право шукати притулку від переслідування в інших країнах і користуватися цим притулком.

2. Це право не може бути використано у разі переслідування, насправді заснованого на вчиненні не політичного злочину, або діяння, що суперечить меті та принципам Організації Об'єднаних Націй"1.

Проте вчинення особою, що просить притулок, політичного злочину не передбачає автоматичного права на його отримання. Як зазначив Міжнародний Суд ООН у рішенні у справі про притулок (Перу проти Колумбії) від 20 листопаду 1950 р.: "Недостатньо бути звинуваченим у політичному злочині, з тим, щоб мати право на отримання притулку; притулок від дій правосуддя може бути наданий тільки в тих випадках, коли застосування норм права підміняється довільними діями".

У міжнародному праві прийнято розрізняти територіальний і дипломатичний притулок. Перше означає надання державою будь-якій особі (особам) можливості сховатися від переслідувань політичного характеру на своїй території; друге - є надання державою такої можливості, але в межах дипломатичного представництва, консульської установи або на військовому кораблі, що перебувають на території іншої держави.

Відповідно до загального міжнародного права недоторканність приміщення дипломатичного представництва або консульської установи та екстериторіальність іноземного військового корабля не дають права надавати їх як притулок особам, переслідуваним владою держави перебування за правопорушення політичного характеру. Це положення відображено і в договірному праві. Так, Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р. встановлює заборону на використання дипломатичного представництва з метою, не сумісною з його офіційними функціями (п. З ст. 41). Винятком є практика держав Латинської Америки. Держави - учасниці Гаванської конвенції 1928 р. і Каракаської конвенції 1954 р. визнали право дипломатичного притулку і регламентували в цих угодах процедуру його надання. Проте латиноамериканські юристи висловлюють сумнів щодо існування звичаєвого інституту дипломатичного притулку в Латинській Америці, оскільки в цьому випадку справедливо розглядається питання про відповідність дій сторони, що надає притулок особі, переслідуваній у певній державі, принципу суверенної рівності держав.

У згаданому вище рішенні у справі про притулок Суд ООН представив такий аналіз цієї проблеми: якщо біженцю наданий територіальний притулок, то таке рішення не ущемляє суверенітет держав, у яких скоєно злочин. У разі дипломатичного притулку біженець перебуває на території держави, в якій він вчинив злочин і рішення про надання притулку звільняє злочинця від юрисдикції цієї держави, чим ущемляє суверенітет територіальної держави.

Депортáція — вигнання, висилка з постійного місця проживання або держави окремих осіб чи народів. Застосовується як засіб карного чи адміністративного покарання.

Термін депортація виник в карному законодавстві Франції в 18-19 століттях для позначення особливих видів заслання. Уперше депортація політично неблагонадійних у Гвіану була встановлена Законом про підозрілих 1791 року.[1] Депортація, у тому числі й довічна, передбачалася кримінальним кодексом Франції 1810 року й полягала в посиланні й довічному перебуванні поза межами континентальної території, у місцях депортації, визначених законом від 23 березня 1872 року. Цей закон передбачав створення центрального табору депортації на острові Ну й укріпленого місця (фортеці) для депортованих на півострові Дюко (Нова Каледонія). Депортація використалася не тільки для покарання карних злочинців-рецидивістов, але й для розправи з революціонерами (в 1872 році захоплені комунари були депортовані на острови Новокаледонійского архіпелагу).

В історичному значенні депортації у Франції не застосовується з 1880 року.[1] Проте застосовувались інші види заслань - транспортація (комплексне покарання у вигляді каторжних робіт у Гвіані й інші заокеанські території Франції) і релегація (додаткове покарання у вигляді заслання, що застосовувалася до найнебезпечніших рецидивістів після від'їзду ними покарання у в'язницях метрополії)

Відповідно до Протоколу № 4 до Європейської конвенції про захист прав людини й основоположних свобод, ніхто не може бути висланий з території держави, громадянином якого він є й жодному громадянинові не може бути заборонений в'їзд на територію своєї держави.

Відповідно до статті 7 Римського статуту міжнародного карного суду[5] від 17 липня 1998 року "депортація або насильницьке переміщення населення" відноситься до числа злочинів проти людяності й тягнуть за собою міжнародну кримінальну відповідальність.

1. Запит про видачу особи (екстрадицію) направляється за умови, якщо за законом України хоча б за один із злочинів, у зв'язку з якими запитується видача, передбачено покарання у виді позбавлення волі на максимальний строк не менше одного року або особу засуджено до покарання у виді позбавлення волі і невідбутий строк становить не менше чотирьох місяців.

2. Запит компетентного органу іноземної держави про видачу особи може розглядатися лише у разі дотримання вимог, передбачених частиною першою цієї статті.

3. Запити про тимчасову видачу і транзитне перевезення особи направляються та розглядаються у такому самому порядку, як і запити про видачу особи (екстрадицію). При розгляді запитів компетентних органів іноземних держав про транзитне перевезення екстрадиційній перевірці підлягають лише обставини, передбачені частинами першою і другою статті 589 цього Кодексу.

4. Центральний орган України має право відмовити в направленні запиту до іноземної держави, якщо існують передбачені цим Кодексом або міжнародним договором України обставини, які можуть перешкоджати видачі. Він також має право відмовити компетентному органу України у зверненні до іноземної держави, якщо видача буде явно невиправданою з огляду на співвідношення тяжкості вчиненого особою кримінального правопорушення та ймовірних витрат, необхідних для екстрадиції.

1. Поняття "видача особи" (екстрадиція) визначено у п. 2 ч. 1 ст. 541 КПК і тлумачиться як видача особи державі, компетентними органами якої ця особа розшукується для притягнення до кримінальної відповідальності або виконання вироку. Екстрадиція включає: офіційне звернення про встановлення місця перебування на території запитуваної держави особи, яку необхідно видати, та видачу такої особи; перевірку обставин, що можуть перешкоджати видачі; прийняття рішення за запитом; фактичну передачу такої особи під юрисдикцію запитуючої держави.

Основною підставою складання запиту про видачу (екстрадицію) є міра та вид покарання, до якого може бути засуджена особа. У даному випадку особа підозрюється (обвинувачується) у вчиненні злочину (злочинів), за які судом може бути призначено покарання у виді позбавлення волі на максимальний строк не менше одного року, або особу засуджено до покарання у виді позбавлення волі і невідбутий строк становить не менше чотирьох місяців. У разі відсутності такої підстави центральний орган України відмовляє у видачі особи (екстрадиції).

При цьому слід також враховувати міжнародні договори України. Так, ч. З ст. 50 Договору між Україною і Литовською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р. передбачено, що видача для звернення вироку до виконання проводиться у випадку засудження за скоєння злочинів до позбавлення волі на строк більше шести місяців чи іншого, більш тяжкого покарання.

Слід зазначити, що згідно зі ст. 63 КК покарання у виді позбавлення волі полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до кримінально-виконавчої установи закритого типу.

2. Зміст і форма запиту про видачу особи (екстрадицію) має відповідати вимогам ст. 548 КПК або міжнародного договору України, що застосовується у конкретному випадку. Зміст запиту про видачу особи (екстрадицію) повинен містити такі самі обов'язкові реквізити, як і запит про міжнародну правову допомогу (ч. 2 ст. 552 КПК). Однак надання інформації згідно з пп. 5 та 7 ч. 2 ст. 55 КПК має певні особливості. Так, окрім відомостей про повідомлену підозру та обвинувачення з повним викладенням тексту відповідних статей КК слід також зазначати про судове рішення (вирок), яким засуджено особу. Потрібно також чітко вказувати конкретний тип видачі особи (екстрадиції), наприклад, тимчасова видача чи транзитне перевезення, при цьому необхідне обґрунтування зв'язку видачі особи (екстрадиції) із предметом кримінального провадження. Причому спеціальною нормою щодо клопотання про видачу особи є ст. 575 КПК, згідно з якою перелік додатків до запиту про видачу, визначений нормою, є обов'язковим та надасться до кожного запиту без винятку. До визначеного переліку документів можуть додаватися й інші матеріали кримінального провадження чи документи, необхідні для розгляду залиту, у тому числі запитані іноземним компетентним органом. Наприклад, копія заяви про видачу паспорта (Форма 1), дані про реєстрацію запитуваної особи, а за потреби і її батьків, інформацію про поінформованість особи про кримінальне переслідування стосовно неї, її розшук тощо.

У частиш 2 ст. 12 Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 р. прямо визначено, що запит супроводжується: 1) оригіналом або завіреною копією обвинувального вироку та постанови суду або постанови про негайне затримання чи ордера на арешт або іншого розпорядження, яке має таку ж силу і видане відповідно до процедури, передбаченої законодавством запитуючої сторони; 2) викладом правопорушень, за які вимагається видача. Час і місце їх вчинення, їх юридична кваліфікація і посилання на відповідні правові положення зазначаються якнайточніше; 3) копією відповідних законодавчих актів або, коли це неможливо, викладом відповідного закону і, за можливості, якомога точнішим описом відповідної особи, а також будь-якою іншою інформацією, що може сприяти встановленню її особистості та громадянства.

Стаття 58 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р. вказує, що вимога про видачу повинна містити такі відомості: 1) найменування запитуючої і запитуваної установ; 2) опис фактичних обставин діяння і текст закону запитуючої договірної сторони, на підставі якого це діяння визнається злочином, з наведенням міри покарання, яку передбачає цей закон; 3) прізвище, ім'я, по батькові особи, яка підлягає видачі, рік її народження, громадянство, місце проживання чи перебування, за можливості - опис зовнішності, фотокартку, відбитки пальців та інші відомості про її особистість; 4) дані про розмір шкоди, заподіяної злочином. До вимоги про видачу для здійснення кримінального переслідування повинна бути прикладена засвідчена копія постанови про взяття під варту.

3. Порядок тимчасової видачі особи і транзитне перевезення врегульовані нормами цієї глави КПК та міжнародними договорами України.

4. Підстави і порядок відмови в направленні запиту про видачу особи (екстрадицію) до іноземної держави регулюються ст. 589 КПК та міжнародними договорами України.