Тема І. Теоретичні основи психології та педагогіки

План

1. Психологія як наука про людину, її світ і діяльність.

2. Етапи історичного розвитку та основні напрямки вивчення психології.

3. Педагогіка як наука про навчання і виховання людини. Становлення і розвиток педагогіки.

4. Основні категорії педагогіки. Методи навчання, виховання та самовиховання.

«Пізнай самого себе і ти пізнаєш Богів і Всесвіт»

Хілон

1. Психологія як наука про людину, її світ і діяльність.

Якщо проаналізувати всі сучасні наукові знання про живу та нежи­ву природу, то виявиться, що найменше ми знаємо про людину. Питання "Хто ми, звідки і куди йдемо?" й сьогодні залишається без відповіді. Ми прагнемо пізнати таємничість людського буття, і це бажання існувало завжди.

Лю­дина може досягнути своєї мети в житті, реалізувати себе за умови глибокого самопізнання. Людина черпає знання і з власного досвіду, отримує в процесі навчання, праці, життя і спілкування з інши­ми. Однак без наукових знань ці знання будуть неточними, а в окре­мих випадках і хибними.

Психологія – одна з найцікавіших і найзагадковіших у світі наук. Саме вона дає змогу відшукати відповіді на життєво важливі питання: як і чому люди думають, діють і відчувають; чому ми любимо чи ненавидимо; допомагаємо своїм близьким чи повстаємо проти них; досягаємо успіху чи зазнаємо поразки, співпрацюємо чи розв’язуємо війни, радіємо чи плачемо; як ми навчаємось і вдосконалюємось.

Знання психології допомагає виявити своє мислення, інтелект, пізнати суть життя, його цінність. Демонструючи шляхи вдосконалення пам’яті, уваги, мислення, психологія сприяє розвитку особистості та її спілкуванню, підказує шляхи подолання індивідуальних психічних розладів.

Психологія походить від грецьких слів: “псюхе” і “логос”, які відповідно означають “душа” і “вчення”. В буквальному розумінні психологія означає вчення про людську душу – невидимий для ока світ конкретної людини, який частково можна зрозуміти через слово, вчинок, поведінку, емоції...

Душа - згусток енергії, частина людської особистості, що є центром її духовного життя, яка здатна відчувати й думати.

Учені США та Німеччини визначили масу душі, зважуючи людину перед фізич­ною смертю та після неї. Різниця у масі тіла становила 0,00945 г. В одній із лікарень Німеччини зроблено фотографію, на якій зобра­жено чіткий силует людської фігури, що піднялася над операційним столом у мить, коли монітор зафіксував зупинку серця пацієнта (це підтверджено експертизою).

Подібних прикладів можна навести чимало.

Наприклад, Ян Стівенсон, викладач Вірджінійського університе­ту (США), описав двадцять випадків, які свідчать про можливість реінкарнації (спостерігалися в Бразилії, Індії, Лівані, на Алясці, Цей­лоні).

Американський доктор філософії, лікар-психіатр Р. Моуді про­вів велику роботу з вивчення феномена реінкарнації. Його книги "Життя після смерті " та "Життя після життя" стали бестселерами в усьому світі. Моуді зробив спробу довести те, у що хочеться віри­ти майже кожній людині: смерть — не кінець існування. Помирає тіло, а душа починає нове життя. Він опитав 1500 пацієнтів (з понад десяти країн світу), що пережили клінічну смерть і повернулися до життя в реанімаційних палатах. Усього дві-три хвилини не билося серце людини, але за цей час її душа відокремлювалася від тіла і спостерігала за маніпуляціями лікарів, бачила своїх родичів у по­тойбічному світі тощо. Усе, що відбувалося з людьми і навколо них, вони описували точно до дрібниць і на диво подібно: літали над своїм тілом, спостерігали його збоку. Усі летіли темним тунелем і бачили попереду миготливе світло, наближалися до стіни. Жоден з них не побував за стіною, звідти, очевидно, вже вороття немає.

Історія зафіксувала понад 1000 фактів, так чи інакше пов'яза­них з "минулим" життям. Однак науковий снобізм не дозволив по­ставитися до них з належною увагою. Але вже у минулому столітті з'явилася теорія, яку пізніше назвали "генною пам'яттю". Суть її полягає у тому, що людина раптом "згадує" те, що відбувалося з далекими предками, нібито перевтілюючись у них. Генна пам'ять — це реальне явище. Напевно, кожна людина може згадати такі ситуа­ції, під час яких їй здавалося, щось подібне вона вже пережила чи промовляла уже такі фрази, але це було дуже давно і неможливо визначити коли (наче не в цьому житті). Лев Толстой писав до свого друга про випадок у лісі. Під час полювання він упав з коня. А коли піднявся, потираючи забитий бік, йому здалося раптом, що ко­лись, "дуже давно", він так само погнався за зайцем і перелетів через коня.

Психологія виникла з філософії. У 300 році до н. е. грецький природодослідник і філософ Арістотель у своїх працях виклав думки про мову і пам'ять, мотиви та емоції, сприймання і відчуття. І хоч його ідеї психічного життя людини сьогодні можуть викликати легку посмішку, проте він першим задумався над ними і виніс їх на розгляд.

Психологія — наука про закономірності, механіз­ми, психічні факти і явища в житті людини.

Предмет психології — закономірності розвитку і вияву психічних явищ та їх механізми.

Психічні факти виявляються об'єктивно, зовні: в міміці, психо­моторних діях, рухах, діяльності і творчості і суб'єктивно, внутріш­ньо: у відчуттях, сприйманні, увазі, пам'яті, уяві, почуттях, волі то­що. Разом з тим їхній зміст може усвідомлюватися або існувати в неусвідомлюваній формі.

Протиріччя внутрішнього і зовнішнього в психіці людини розв'язуються через рухи, дії і вчинки, що виражають ставлення лю­дини до інших людей, природи й суспільства.

Зміст і динамічну характеристику стосунків людини слід шукати в її мотивах, потребах, меті, якої вона прагне, а також у властивос­тях темпераменту, характеру і здібностях.

Основними механізмами психіки людини є відображення, проек­тування і опредметнення — докладання людиною власних зусиль і хисту до формування матеріальних речей або знакових систем.

У продуктах діяльності відображається неповторність, самобут­ність і індивідуальність, що є мірою виявлення людини – її творчого потенціалу.

Психологія вивчає закономірності розвитку і функціонування психіки людини. Окрім людей, психікою володіють всі високоорганізовані живі істоти; вона забезпечує їм орієнтацію в навколишньому середовищі та життєдіяльності. Наприклад, психіка тварин допомагає їм ефективно пристосуватися до ареалу проживання.

Тому в системі наук психологія по праву займає особливе місце, оскільки:

• це наука про найскладніше, що натепер відомо людині;

• тут об’єднані об’єкт і суб’єкт пізнання, де думка здійснює спрямування на себе і цим самим наукові знання людини стають її науковим самоусвідомленням;

• її практичні результати – унікальні, бо, пізнаючи себе, людина змінює саму себе, змінює земний світ, а з нею – культуру й духовність.

Об’єктом вивчення психології є найскладніша сфера життєдіяльності людини — психіка.

Психіка – (від дав.-гр. ψυχή, «дихання, душа») – це властивість високоорганізованої матерії відображати об'єктивну дійсність на основі образу, який при цьому формується; регулювати діяльність і поведінку індивіда.

Основними формами психічного відображення є:

• психічні процеси (відчуття, сприймання, пам'ять, мис­лення, мова, уява, увага, почуття, воля, прийняття рішень та ін.);

• психічні стани (інтерес, працездатність, втома, ейфо­рія, збудження, біль, потяг, любов, настрій та ін.);

• властивості особистості (темперамент, характер, здібності, спрямованість та ін.).

Складність психіки як явища зумовлена тим, що вона є вищим продуктом біологічного та суспільного розвитку живих істот. Складним є і функціональний бік психіки. Вона є засобом орієнтування організму в навколишньому світі й регулятором поведінки в динамічних умовах середовища. Психічна активність людини спрямовується на різні об’єкти. Задовольняючи свої матеріальні (органічні) та духовні потреби як необхідну умову життя, людина шукає й одержує з навколишнього природного та соціального середовища необхідні для цього джерела, здобуває знання, планує свої дії, визначає засоби й шляхи їх здійснення, напружує свої сили, щоб досягти поставленої мети, переживає успіхи та невдачі. Усе це становить психічну діяльність людини, яку вивчає наука психологія.

Матеріальним носієм психіки є мозок. Головний мозок знаходиться всередині черепа. Він складається зі стволу та великого мозку. Останній поділяється великою щілиною на дві півкулі: праву та ліву. Основну масу великих півкуль складають підкоркові ядра, а також підкоркова біла речовина. Великі півкулі вкриті шаром сірої речовини — кори головного мозку. У стволі головного мозку містяться проміжний мозок, середній мозок, задній мозок, мозочок. Важливою мозговою структурою є ретикулярна формація (РФ) — сукупність нейронів та їх відростків (сітка), які знаходяться в центральних відділах стволу, середнього мозку. Функція РФ: прийом усіх без винятку імпульсів, фільтрація отриманої інформації, передача ім­пульсів у всі зони мозку.

Вся поверхня півкуль може бути поділена на декілька частин, які мають неоднакове функціональне значення (рис.).

Так, аналіз та синтез зорових подразників відбувається у потиличній зоні кори, слухових — в скроневій, тактильних — в тім’яній, регуляція поведінки — в лобній.

Згідно із сучасними поглядами нейропсихології (за А. Р. Лурія), функціональна організація мозку включає три основних блоки:

І. Енергетичний — підтримує тонус кори, знаходиться у верхніх відділах ствола мозку. Джерело тонуса — притік інформації, яка поступає через дотикальні, слухові, зорові органи як із зовнішнього, так і внутрішнього середовища.

ІІ. Блок прийому, переробки та зберігання інформації, яка поступає через дотикальні, слухові, зорові органи, включає задні відділи півкуль (тім’яний, потиличний, скроневий).

ІІІ. Блок програмування, регуляції та контролю поведінки міститься в лобних відділах кори.

Усі ці блоки беруть участь у психічній діяльності людини та в регуляції поведінки, але той внесок, який робить кожний з блоків у поведінку, різний. Ураження кожного блоку приводить до неоднакових порушень психічної діяльності.

При порушенні функцій І блоку → увага стає нестійкою, людина проявляє патологічно підвищену виснаженість, сонливість; вона може стати або байдужою, або стривоженою; порушується її здатність утримувати враження, організовувати потік думок;

ІІ блоку → якщо ураженні тім’яні відділи кори, то пору­шується шкіряна чутливість та здатність розрізняти положення різних частин тіла та їх рухів, втрачається чутливість рухів; якщо уражена скронева зона, то порушується слух; якщо ж – потилич­на зона, то порушується процес отримання і переробки зорової інформації, в той час як тактильна та слухова інформація продовжує сприйматися без змін;

ІІІ блоку → свідома, доцільна поведінка замінюється або імпульсивними реакціями на окремі враження, або ж інертними стереотипами, в яких доцільні дії підмінюються бездумним повтором рухів, які перестали спрямовуватися заданою метою. Людина перестає критично відноситися до результатів своїх дій, виправляти допущені помилки та контролювати правильність протікання власних актів.

Мозок – матеріальний місток, що поєднує психіку з об’єктивним світом, він – лише умова виникнення психіки, її розвитку, а також її деградації.

Усі відділи головного мозку взаємозв’язані і постають цілісною системою. Але в їх діяльності спостерігається чітка ієрархія (підпорядкування нижчих відділів мозку вищим, над якими домінують великі півкулі).

Під час нічного сну мозок обробляє одержану протягом дня інформацію.

За ніч організм відновлює енергію, витрачену протягом минулого дня. Саме коли ми спимо, найбільш інтенсивно відновлюються всі системи. Відновлення клітин контролює го­рмон росту, який виділяється в перші нічні години, тобто у фазі глибокого сну. А ось повер­ховий сон, повний сновидінь, приносить, на думку лікарів, полегшення стурбованому розу­му. І це відбувається через посилення діяльності мозку, коли він "викидає" зайву накопичену інформацію в вигляді снів.

Французькі дослідники прийшли до висновку, що фаза сну, в якій мозок сортує інфо­рмацію, зібрану протягом дня, має різну тривалість. У дитини, що відстає у розвитку, вона складає 13 відсотків від всього сну, у нормальної дорослої людини – близько 20, у вундеркі­нда – 26 відсотків.

Доведено, що у виконанні певних функцій організму переважає або права, або ліва півкулі головного мозку. Це явище назвали функціональною асиметрією великого мозку, вважаючи, що анатомічно вони ідентичні, тобто симетричні. Між правою і лівою півкулями є незначна різниця в анатомічній і гістологічній будові. Тому кажуть не про асиметрію півкуль великого мозку, а про їхню функціональну спеціалізацію, яка виявляється і в психічній діяльності людини.

У більшості людей ліва півкуля є домінантною. У ній розташовані такі центри:

- центри керування письмовою мовою (письмом),

- центри рухів правої руки,

- основний центр мови (лінгвістичні здібності),

- центри лічби (математичні здібності, логіка, наука),

- центри читання.

Ліва півкуля більш пристосована до аналітичної діяльності й відповідає за логічне мислення людини, тобто за формування понять, побудову узагальнень, висновків, складання прогнозів тощо. Це спостерігається в усіх праворуких і в 70% ліворуких.

У правій півкулі містяться центри:

- центри керування орієнтацією в просторі (танець),

- центри, що визначають музикальність (сприйняття музики),

- центри розуміння мови,

- центри просторового уявлення (скульптура, сприйняття художніх творів, живопису, фантазія).

Права півкуля в праворуких та в 70% ліворуких спеціалізується на забезпеченні образного сприйняття навколишнього середовища на основі минулого досвіду, на формуванні особистісного емоційного ставлення до себе, інших людей і до предметів; є базою конкретного образного мисленн4 емоційного сприйняття оточення.

Незважаючи на певний розподіл функцій і складні взаємозв'язки, обидві півкулі функціонують узгоджено. Ліва півкуля дозволяє виокремити з довготривалої пам'яті відомості, а права півкуля швидко схоплює й відтворює оперативну інформацію. За допомогою лівої півкулі ми розв'язуємо логічні завдання, розмірковуємо, плануємо справи, а правої – сприймаємо цілісні образи й музику, упізнаємо обличчя та голоси, шум дощу, мріємо. Ліва півкуля зумовлює нашу життєрадісність і оптимізм, а права – тривогу й сум.