7. Видатні вчені хіх ст.

Клод Бернар (1813-1878), видатний французький фізіолог, свою першу лабораторію організував у темному вологому підвалі, а тварин для дослідів йому довелося самому ловити на вулицях. В таких жахливих умовах, на примітивному обладнанні він детальне вивчив властивості слини, шлункового, панкреатичного соків. Пізніше, вже ставши професором, він довів здатність печінки утворювати з глюкози крові глікоген, створив теорію цукрового діабету, за що отримав вищу премію Французької Академії наук 1853р., займався дослідженнями нервової регуляції кровообігу і першим розробив концепцію про постійність внутрішнього середовища організму, тобто заклав основи вчення про гомеостаз. У своїх лекціях він неодноразово підкреслював, що «фізіологія – це стрижень, на якому тримаються всі медичні науки» і що «лікар майбутнього є лікар – експериментатор». В лабораторії К. Бернара працювало багато вчених з різних континентів. Його учень Шарль Броун-Секар (1817-1894) поглибив знання з функцій спинного мозку і одним з перших почав вивчати залози внутрішньої секреції.

Іван Михайловіч Сеченов (1829-1905), великий російський вчений, основоположник учення про рефлекси головного мозку і наукової психології. Випускник Московського університету, він з великим успіхом працював в наукових центрах Німеччини, після повернення на батьківщину в різні роки завідував кафедрами фізіології в університетах Одеси, Петербургу, Москви. Його роботи з фізіології дихання і крові, газообміну, розчиненню газів у рідинах і обміну енергії заклали основи майбутньої авіаційної, а далі й космічної фізіології. Але найбільше значення мали його дослідження фізіології центральної нервової системи. Сеченов вперше застосував рефлекторний принцип для вивчення діяльності головного мозку. В дослідах на тваринах він відкрив центральне гальмування і вперше продемонстрував, що без цього неможлива інтегральна діяльність центральної нервової системи. Наукові дослідження були узагальнені вченим у класичній праці «Рефлекси головного мозку», де вперше сформулював ідею про рефлекторну основу психічної діяльності і запропонував підійти до вивчення психічних процесів за допомогою фізіологічних методів, «тому що усі акти свідомого та несвідомого життя за своїм походженням є рефлекси». За роки своєї професорської діяльності І. М. Сеченов створив потужну фізіологічну школу Росії.

Рис портрет Сеченова

Іван Петрович Павлов (1849-1936), великий російський вчений, творець учення про вищу нервову діяльність. Почав свою освіту в Рязанській духовній семінарії, але швидко його думки повернулися до природознавства, і він продовжив освіту в Петербурзькому університеті, а потім у Московській Медико-хірургічній академії. Після закінчення навчання почав працювати в лабораторії експериментальної медицини при терапевтичній клініці С. П. Боткіна, де захистив дисертацію, присвячену проблемам іннервації серця і почав дослідження з фізіології травлення, які в майбутньому принесли йому всесвітню славу. З 1891 р. І. Павлов завідував Відділом фізіології в Інституті експериментальної медицині в Петербурзі. В цьому інституті вперше в світі були побудовані операційні для собак і клініки для їх утримання, а також славнозвісна «Башта мовчання» для вивчення умовних рефлексів. Павлов ввів у практику хронічний експеримент і розробив техніку операції по виведенню «малого шлуночка», що дозволило вивчати процеси травлення в умовах цілісного організму і у практично здорової тварини. За дослідження в області травлення І.П. Павлов отримав Нобелівську премію 1904 р. Павлов не прийняв Жовтневу революцію, тому що був глибоко переконаний, що соціальний і політичний дослід, який здійснюється над Росією, приречений на неодмінну невдачу. В жовтні 1920 р. видатний англійський письменник Герберт Уельс, зустрівшись з ученим, писав, що Павлов продовжує свої визначні дослідження у старому пальті, в холодному кабінеті, заваленому картоплею і морквою, які він сам вирощує в часи дозвілля. Більшовики не дозволили Павлову залишити країну, і пізніше для нього були створені відносно сприятливі умови для роботи (відомо, що в скрутні часи за рахунок академічних пайків Павлова і співробітників лабораторії годували найбільш цінних експериментальних тварин). Результатом досліджень цих років було створення вчення про умовні рефлекси і вищу нервову діяльність, одного з найвищих досягнень природознавства ХХ ст. Завдяки цьому Павлов зміг обґрунтувати класифікацію людських темпераментів, відому ще за часів Гіппократа. Павлов належав до тих великих людей, які вважали боргом свого життя виростити плеяду молодих вчених – своїх послідовників. Зараз наукові «онуки» і «правнуки» І. П. Павлова працюють в багатьох країнах світу.

Рис. Портрет Павлова роботи Несторова.

Ілля Ілліч Мечников (1845-1916) - видатний біолог, імунолог і бактеріолог, академік багатьох академій світу. Ним було відкрито явище фагоцитозу, тобто здібності деяких клітин (лейкоцитів, клітин кісткового мозку, селезінки) збиратися навколо сторонніх тіл, бактерій і поглинати їх. Першу доповідь про фагоцитарну теорію імунітету він зробив у 1883 р. В 1896 р. Мечніков організував другу в світі Пастерівську станцію з боротьби зі сказом в Одесі. Працюючи в Парижі, він створив велику наукову школу, його учнями були Д. К. Заболотний (1866-1929), дослідник чуми, організатор Інституту епідеміології і мікробіології України, М. Ф. Гамалія (1859-1949), засновник першої в Росії бактеріологічної станції в Одесі, О. М. Безредка (1870-1940), заступник І. І. Мечникова в Пастерівському інституті та багато інших.

Рис. Портрет Мечникова

Пауль Ерліх (1854-1915), німецький вчений, який наприкінці Х1Х ст. майже одночасно з Мечниковим сформулював гуморальну теорію імунітету. Він довів, що мікроби та їх токсини містять структурні одиниці - антигени, які в організмі спричиняють синтез антитіл. Антитіла, циркулюючи в крові, поєднуються з антигенами і знешкоджують їх. Ерліх показав, що існують два види імунітету – активний і пасивний. В першому випадку синтез антитіл відбувається в організмі, в другому – вони можуть бути введені людині з лікувальною сироваткою або потрапити в організм новонародженого від матері. Бурна полеміка, що виникла навкруг проблеми імунітету, і численні дослідження довели, що існують як клітинний (пов’язаний з фагоцитозом) так і гуморальний імунітет. У 1908 р. автори учення про імунітет І. Мечников і П. Ерліх отримали Нобелівську премію. Заслугою П. Ерліха є застосування першого хіміотерапевтичного препарату – це був сальварсан для лікування сифілісу.

Микола Іванович Пирогов (1810-1881) видатний діяч російської і світової медицини. Після закінчення медичного факультету Московського університету і Професорського інституту в Дерпті (зараз Тарту), захисту докторської дисертації він деякий час працював за кордоном, написав кілька робіт з хірургії, серед них «Хірургічна анатомія артеріальних стовбурів і фасцій», за яку молодий хірург отримав Демидівську премію Петербурзької академії наук – найвищу нагороду за наукові досягнення в Росії. Ця праця поклала початок топографічній анатомії. Працюючи в Петербурзькій Медико - хірургічній академії і одночасно керуючи Інститутом практичної анатомії, він велику увагу приділив вивченню топографічної анатомії на заморожених трупах. Результатом досліджень була капітальна праця «Топографічна анатомія розпилів, проведених в трьох напрямках через заморожене людське тіло»(1852-1859). У клінічних працях цього періоду Пирогов описав гіпсову пов’язку для лікування переломів. Її широке застосування під час Севастопольської кампанії дозволило відмовитися від первинних ампутацій, які вважалися необхідними при вогнепальних переломах. В Севастополі Пирогов вперше обґрунтував і здійснив на практиці сортування поранених. Він вперше в світі організував жіночий догляд за пораненими на театрі війни. Після Кримської війни він деякий час працював попечителем навчального округу спочатку в Одесі, потім в Києві, але його починання не зустріли розуміння з боку чиновників, і він був змушений піти у відставку. У 1862 р. його запросили керувати підготовкою до професури молодих вітчизняних вчених у Німеччині. Там він підготував до друку свою класичну працю «Начала загальної військово-польової хірургії». З 1866 р. Пирогов жив переважно в Україні в своєму маєтку Вишня біля Винниці (зараз музей-маєток М. І Пирогова), постійно надаючи медичну допомогу місцевому населенню і численним хворим, що йшли і їхали до нього з усіх куточків Російської Імперії. Для прийому хворих великий лікар обладнав невеличку лікарню, де кожного дня оперував і робив перев’язки. Для приготування ліків у маєтку був побудований одноповерховий будинок – аптеку, де більшість ліків відпускалася безкоштовно. Останньою роботою Пирогова є незакінчений «Щоденник старого лікаря». Після смерті Пирогова за бажанням дружини, його тіло забальзамували і поклали у підземному склепі, де воно зберігається донині. Видатний російський письменник А. І. Купрін присвятив М. І. Пирогову оповідання «Чудесний доктор».

В цьому творі розповідається лише про один випадок з величезної практики Пирогова, і розповідь закінчується словами, що дозволяють нам зрозуміти, якими безмежними були любов і вдячність пацієнтів до свого лікаря: «Просто чудо сотворила ця свята людина. А ми нашого чудесного доктора тільки раз бачили с того часу – це коли його перевозили мертвого до його власного маєтку Вишня. Та й то не його бачили, тому що те велике, потужне і святе, що жило и горіло в чудесному докторі за його життя, погасло назавжди.» А.І. Купрін помилився, тому що те велике і святе, що жило в душі лікаря знайшло продовження в його учнях і в пам’яті нащадків.

У 1892 р. було організовано товариство російських лікарів пам’яті Пирогова, яке регулярно до 1919 р. проводило Пироговські з’їзди

Улюблений учень Пирогова Володимир Опаносович Караваєв (1811-1892) був першим деканом медичного факультету Київського університету. Його по праву вважають піонером офтальмологічної хірургії. Операцію видалення катаракти він виконував за 1,5-2 хвилини, отож не дивно, що сам великий Пирогов часто приходив любуватися його філігранною роботою.

Рис Караваєв муз історії медицини Київ.

Микола Васильович Скліфосовський (1836-1904), розвиваючи хірургію шлунково-кишкового тракту і сечової системи, розробив ряд операцій, названих його іменем. В травматології він запропонував оригінальний метод остеопластики – «замок Скліфосовського». Від карболки він поступово перейшов до йодоформу і сулеми, а з часом і до асептичного методу. Беручи участь у багатьох війнах Х1Х ст., він зробив великий внесок у розвиток військово-польової хірургії. Працюючи в Москві, він очолив велику роботу з планування і будівництва клінічного містечка, зараз НДІ невідкладної допомоги його імені. Збудовані ним клініки були найкращими в Європі щодо умов для лікувальної, педагогічної і науково-дослідницької роботи. Пам’ятник Скліфосовському був поставлений у селі Яківці на Полтавщині, де великий хірург провів останні роки свого життя. За словами С.А.Верхратського, «Україна має честь зберігати на своїй землі останки двох найвидатніших хірургів Х1Х ст. – М. І. Пирогова, який вивів нашу вітчизняну хірургію на світову арену, і М. В. Скліфосовського, який гідно продовжив його роботу».

Сергій Петрович Боткін (1832-1889), поклав початок функціональному клініко-експериментальному напряму в медицині. Після закінчення Московського університету у 1855 р. «лікар з відзнакою» негайно вирушив до театру військових дій Кримської війни і деякий час працював у шпиталі під керівництвом Пирогова. Після цього він протягом 3-х років удосконалював свої знання в клініках Європи. Захистивши у 28-річному віці докторську дисертацію, він став професором терапевтичної клініки Петербурзької медико-хірургічної академії. Багатогранна наукова діяльність С. П. Боткіна збагатила світову медицину. Він вперше виявив інфекційну природу катаральної жовтяниці (хвороба Боткіна), йому належать приоритетні ідеї в області кровотворення, патології серця і судин (описав активну роль периферійних судин у кровообігу, виявив два симптоми мітрального стенозу). Його «Клінічні лекції» і «Курс клініки внутрішніх хвороб» були настільними книгами багатьох поколінь вітчизняних лікарів. Він був безпосереднім організатором Георгіївської общини сестер милосердя, Общини св. Євгенії і Жіночих вищих лікарських курсів. Під його керівництвом була створена система безкоштовної медичної допомоги бідним мешканцям Петербурга.

Василь Парменович Образцов (1851-1920), видатний український і російський лікар, один з основоположників кардіології і гематології в Росії, випускник Московської хірургічної академії, з 1902 р. професор Київського університету св. Володимира, засновник київської наукової школи. Діяльність Образцова пов’язана і з розвитком суспільної медицини – з 1875 по 1877рр. він працював земським лікарем у Вологодській губернії. Найбільшої слави йому принесла розробка методу глибокої ковзної пальпації органів черевної порожнини у 1886 р. Надзвичайну точність цього методу підтвердили подальші рентгенологічні дослідження. У 1909 р. він разом зі своїм учнем М.Д. Стражеско запропонував критерії діагностики тромбозу коронарних судин за життя пацієнтів, що відкрило перспективи для розробки учення про інфаркт міокарда. Вони вперше описали атипові форми інфаркту міокарда. Доповідь В. П. Образцова та М. Д. Стражеска на І з’їзді терапевтів Росії в грудні 1909 р. «До симпатології і діагностики тромбозу вінцевих артерій серця» отримала світове визнання.

Феофіл Гаврилович Яновський (1860-1928), видатний український терапевт, випускник Київського університету св. Володимира, багато років керував терапевтичними кафедрами Київського університету. Серед заслуг Яновського розробка диференціальної діагностики крупозної пневмонії і плевритів, доказ туберкульозного походження казеозної пневмонії, опис кон’юнктивального симптому при висипному тифі; його перу належить унікальна у світовій практиці робота «Клінічне значення запаху». Ним написана монографія «Туберкульоз легенів». За заслуги Яновського у вивченні цієї хвороби Київський НДІ туберкульозу названий його ім’ям.

Авторитет Яновського у науковому світі був дуже високим, популярність серед населення надзвичайною. Якщо медики вважали його лікарською совістю, то в народі називали святим лікарем за милосердя і співчуття, безкорисливість і безвідмовність у наданні допомоги (вивчаючи історію медицини, можна переконатися, що святий лікар – це зовсім не дивина). Він не тільки не брав платню за лікування, але й залишав бідним пацієнтам гроші на ліки. Усі візники Києва знали доктора Яновського і пишалися тим, що безкоштовно возили його до хворих до найжалюгідніших околиць міста. Цікаво, що коли місто Київ назавжди прощалося зі своїм святим лікарем, київські злодії зрізали на газонах всі квіти і посипали ними дорогу до цвинтаря.

Нил Федорович Філатов (1847-1902) – один з основоположників вітчизняної педіатрії. Він першим описав вітряну віспу і скарлатинозну краснуху, ранній симптом корі – плями Філатова – Бельського – Коплика – на слизовій оболонці рота. Його книга «Семіотика і діагностика дитячих хвороб» була перекладена майже усіма мовами світу.

Іван Якович Горбачевський (1854-1942), видатний український учений, біохімік і фармаколог, який все своє життя був вимушений працювати за кордоном, бо в Західній Україні в ті часи не було місця талановитим українцям. Випускник медичного факультету Віденського університету, в 1882 р. вперше в світі синтезував сечову кислоту, пізніше креатинін і довів, що вони є кінцевими продуктами обміну нуклеопротеїдів. Ці роботи опрацьовуються в наш час і наближають вчених до розуміння життя на молекулярному рівні. Подальша робота Горбачевського пов’язана з Карловим університетом у Празі, де його на декілька каденцій обирали деканом і ректором і де він здійснив ряд наукових досліджень з гігієни, судової медицини, токсикології. У 1900 р. на Всесвітньому лікарському конгресі у Парижі він був обраний віце-президентом і президентом хімічної секції. У 1917-1918 рр. він займав посаду міністра здоров’я Австро-Угорщини. З 1919 р. його життя пов’язане з Українським вільним університетом у Празі. Іменем виданого українського вченого названий Тернопільський медичний університет.

ВИСНОВКИ.

1. Х1Х ст. відзначається стрімким розвитком природознавства. Найважливішими для медицини відкриттями були клітинна теорія, закон збереження і перетворення енергії, еволюційна теорія Чарльза Дарвіна.

2. В галузі фізіології був накопичений великий фактичний матеріал. Це створило умови для розробки нових підходів у вивченні нервової регуляції функцій організму і створення революційної рефлекторної теорії. Видатна роль у розробці основних положень цієї теорії належить російським вченим І. М. Сеченову, І. П. Павлову.

3. Велике позитивне значення, не дивлячись на її недоліки, мала на той час целюлярна теорія патології Р. Вірхова.

4. Відбувся прорив у галузі мікробіології. Були відкриті збудники багатьох інфекційних захворювань (Р. Кох та ін.), Л. Пастером розроблені методи приготування вакцин для профілактики інфекційних захворювань Таємниці виникнення імунітету були розкриті І. І. Мечниковим і П. Ерліхом.

5. Хірургія піднялася на вищий щабель завдяки асептиці і антисептиці (Земмельвейс, Лістер, Пирогов), анестезії (Уельс, Мортон, Симпсон) і вченню про групи крові (Ландштайнер, Янський) Ціла епоха розвитку вітчизняної хірургії пов’язана з діяльністю М. І .Пирогова і М. В. Скліфосовського.

6. Важливими для розвитку клінічної медицини були досягнення хімії, розробка нових методів лікування і діагностики Серед визначних досягнень терапії треба назвати метод систематичної глибокої ковзної пальпації, розроблений українським лікарем В. П. Образцовим.

7. Х1Х вік був віком формування як самостійних наук педіатрії, експериментальної гігієни. У 1866 р. народилася нова наука – генетика.

8. Медична допомога в більшості країн Європи залишалася платною і недоступною для бідних верств населення. Під тиском робітничого руху уряди країн і муніципалітети міст здійснювали заходи і приймали закони, що полегшували становище пролетаріату. Так, в Німеччині наприкінці сторіччя була введена страхова медицина.

9. Медична освіта на той час здійснювалася на медичних факультетах. Протягом сторіччя були відкриті медичні факультети при університетах в Харкові, Києві, Львові.

10. Неможливо навіть перелічити всіх видатних діячів науки, що зробили великий чи малий внесок у розвиток медицини.