3. Революція в хірургії в хіх ст.

Приголомшуючим був в Х1Х ст. розвиток хірургії. Ще вчора це була така собі Попелюшка від медицини. Та ось Попелюшка перетворилася навіть не на принцесу – на могутню королеву медичної науки. Це відбулося завдяки трьом дивам – появі асептики і антисептики, анестезії і ученню про групи крові.

В Х1Х ст. післяопераційна і пологова гарячка була неодмінним атрибутом усіх лікувальних закладів і уносила в могилу тисячі хворих. Назву «лікарняна смерть» вона отримала через те, що операції і пологи на дому закінчувалися менш трагічно. Санітарний стан тогочасних лікарень був жахливим, в палатах панували бруд і сморід. Поруч з пацієнтами, що одужували, лежали помираючі, хворі після операції - поруч з тими, у яких нагноїлися рани. І, взагалі, «заштрик голкою, - як писав відомий французький хірург Вельпо, - вже відкривав дорогу смерті”». Першим виклик лікарняній смерті кинув угорський акушер Ігнац Земмельвейс (1818–1865).

Працюючи в акушерській клініці у Відні, він шукав і не втрачав надію знайти причину, що уносить стільки життів. Розуміння прийшло раптово, коли загинув його друг, професор судової медицини. Він порізався під час розтину і помер так само, як помирали молоді жінки в акушерських клініках. Треба сказати, що у Віденській медичній школі того часу панував анатомічний напрям, і лікарі захоплювалися розтинами трупів. З анатомічного театру, не вимивши ретельно рук, акушери поверталися у клініку, де обстежували вагітних. Отже, інфекція заносилася в родові шліхи жінок лікарями.

Лікар запровадив у своєму відділенні обробку рук хлорною водою, і це швидко дало бажані результати. Протягом 1848 року смертність знизилася з 18,3% до 1,27%. Але це не переконало ретроградів від медицини в тому, що невеликий шматочок хлорного вапна може подолати лікарняну смерть, а миття рук перед обстеженням визнали безглуздим дивацтвом. В 1861-1862 р. І. Земмельвейс написав 5 листів до видатних лікарів і до медичної спільноти, де намагався пробудити сумління тих, хто ще не розуміє, звідки приходить «лікарняна смерть», і закликав їх признати істину. Він загрожував звернутися до всього суспільства і попередити про загрозу, яку несуть акушери, що не миють руки перед обстеженням. Отже, дивацтва ставали докучливими і небезпечними; почалися цькування і переслідування, через які лікар помер у віці 47 років від душевної хвороби. У 1906 році Земмельвейсу поставили пам’ятник у рідному Будапешті з написом «Рятівнику матерів».

Рис. Портрети.

. Основоположником асептики і антисептики вважають англійського хірурга Д. Лістера (1827-1912). Він першим сформулював принцип: «Ніщо не може торкатися рани, не будучи стерильним», запровадив хімічні методи боротьби з інфекцією. Метод Лістера побудований на застосуванні 2-5% розчинів карболової кислоти. Нею обробляли руки хірургів, дезинфікували інструменти, перев’язувальний і шовний матеріал, операційне поле. Оскільки Лістер придавав велике значення повітряній інфекції, карболову кислоту розпилювали в операційних. На рану накладали 8-шарову герметичну пов’язку з 5% розчином карболової кислоти. Внаслідок цього в кілька разів зменшилась смертність від післяопераційних ускладнень. Проте, карболова кислота виявилася вельми токсичною, і подальший розвиток науки дозволив виявити багато хімічних сполук, що в наші дні з успіхом використовуються як антисептичні засоби.

Треба додати, що великий Пастер вбачав більшу доцільність не в антисептиці, а суворій асептиці. «Якби я мав честь бути хірургом, - зазначав він в одному зі своїх виступів, - я б користувався лише інструментами абсолютно чистими, я не застосовував би ні марлі, ні бинтів, ні вати, які не були б під дією повітря температурою 130-150 градусів, я не вживав би води, яка не була би при температурі 120 градусів».

В Росії значний вклад в розвиток асептики і антисептики внесли М. Пирогов і І. Буяльський, які застосовували для обробки рук розчини спирту, йодну настоянку та ін

Можна без перебільшення сказати, що історія медицини – це спроби знайти радикальний метод боротьби з болем, хоча церква проповідувала, що біль - це божа кара за гріхи; відомий навіть випадок, коли шотландські судді винесли смертний вирок жінці, яка просила будь-яких ліків, щоб полегшити родові муки.

Хірургічна операція в середні віки була подібна до тортур. Досі в старовинній лондонській лікарні зберігається дзвін, у який дзвонили, щоб заглушити крики хворих, яких оперували. Протягом віків намагалися привести пацієнтів перед операцією у несвідомий стан. Для цього натискували на сонні артерії або наносили удар молотом по голові (до того ж були спеціалісти, що знали, де і як треба бити, щоб не вбити хворого), цирульники і костоправи застосовували алкогольний наркоз. В середні віки широко використовували суміші опію, мандрагори, індійської коноплі, спирту та ін. Цей состав отримав назву «напій прокляття», бо його з милосердя давали злочинцям перед стратою.

У 1800 р англійський хімік Х. Деві повідомив про знеболюючу дію закису азоту. Газ викликав стан, подібний до алкогольного сп’яніння, тому його назвали звеселяючим газом.. Це повідомлення не зацікавило лікарів, і звеселяючий газ використовували лише для розваг мандрівні фокусники та балаганні актори. У 1844 р. на публічній лекції у Харфорді (США) демонструвалася дія звеселяючого газу на студентах. Присутній на лекції зубний лікар Горацій Уельс звернув увагу на те, що один з учасників досліду розбив собі ногу і не відчував болю. Наступного дня лікар звернувся до свого друга, і той видалив йому зуб під наркозом без усякого болю. «Почалася нова ера в стоматології», - проголосив Уельс, але впровадити винахід йому не удалося. Публічна демонстрація наркозу закисом азоту була невдалою. Через деякий час лікар, пригнічений невдачами, відмовився від використання знеболення. Пізніше з’явилися ефір і хлороформ, які тоді здавалися більш привабливими, і про звеселяючий газ всі забули. Проте, закис азоту широко використовується зараз, коли потрібна ефективна короткочасна анестезія.

Щодо ефіру, то він був відкритий, частково описаний і застосований близько 10 разів – вперше у 1200 році алхіміком Р. Люлліусом. Знову він був відкритий в ХVI ст. німецьким алхіміком Кордоно, тоді ж Парацельс звернув увагу на його властивість спричиняти знеболення. Відкриття було забуто майже на два віка, і в 1729 році ефір знову відкрив німецький хімік Фробен. Наркотичний ефект ефіру випадково виявив американський вчений-хімік Чарльз Джексон., який поділився інформацією зі стоматологом Уільямом Мортоном. Останній після дослідів на собаках і на собі запропонував хірургу Джорджу Уоррену перевірити дію ефіру під час операції. Той погодився, і 16 жовтня 1846 року в Генеральному госпіталі штату Массачусеттс відбулася перша в світі операція під ефірним наркозом – видалення пухлини шиї.

Багато років потому англійський король Едуард VІІ, отямившись після видалення апендикса під ефірним наркозом, спитав, хто винайшов цей дивовижний сон. «То був американець Кроуфорд Лонг», - відповіли йому. Дійсно, К. Лонг, займаючись приватною практикою в штаті Джорджія, якось прочитав в науковому журналі про властивості ефіру, виписав декілька флаконів і використовував його для розваг своїх знайомих. «Ефірні пустощі» навели його на думку про можливості застосувати ефір при хірургічних операціях. Не утруднюючи себе дослідами на тваринах, він у 1842 році (На 4 роки раніше Мортона) провів видалення пухлини шиї, при цьому використав вдихання пари ефіру, вилитого на рушник. Знеболення було ефективним, і слава про чудові операції доктора Лонга почала розповсюджуватися по всьому штату. Це не сподобалось його колегам, які почали втрачати пацієнтів. Лікарі стали розповсюджувати чутки, що після знеболення хворі втрачають розум, казали також, що знеболення – це не ефект від чудодійного препарату, а «звичайний» месмеризм (так тоді називали гіпноз). Щоб довести свою правоту, Лонг удався до негуманного вчинку. Коли чорношкірий хлопчик-раб отримав тяжкий опік стопи, хірург в присутності нотаріуса видалив у дитини пошкоджений палець під наркозом, а другий для порівняння – після завершення анестезії. Різниця в реакції хворого на хірургічне втручання і на вівісекцію була очевидною і нотаріально зафіксованою. Але цькування К. Лонга колегами продовжувалось і, щоб не втрачати пацієнтів, хірург виступив у газеті з публічним визнанням неефективності ефірного наркозу. Так, через інтриги колег і малодушність автора, впровадження загального знеболення було відсунуте аж на 4 роки. Проте, коли в 1849 році Конгрес США призначив премію 100000 доларів винахіднику наркозу, К. Лонг разом з У. Мортоном і Ч. Джексоном був претендентом на її отримання. Тяжба тривала майже 5 років, і нарешті Конгрес вирішив не присуджувати премію нікому через надзвичайну заплутаність справи.

Цікава подальша доля винахідників наркозу. Серед усіх героїв відкриття анестезії вона була доброзичлива лише до одного К. Лонга, який продовжив діяльність практикуючого лікаря. Його весела юність з «ефірними пустощами» завершилась спокійним життям і довгим сімейним щастям. Він закінчив свій шлях щасливою для лікаря смертю – сконав біля ліжка роділлі через кілька хвилин після благополучного завершення пологів. Здається, що зла доля переслідувала інших: У. Мортон, будучи злиденним і хворим, помер на вулиці Нью-Йорка від серцевого нападу. Г.Уельс перетворився на алкоголіка і наркомана, наклав на себе руки, перебуваючи у в’язниці. Ч. Джексон збожеволів і помер у лікарні для душевнохворих. Можливо, що в їх трагічній долі відіграли велику роль життя, сповнене стресів і переживань і низька толерантність до емоційних випробувань, яку спричинили багаторічні контакти з інгаляційними засобами для наркозу.

.

Наукове обгрунтування використання ефірного наркозу дав М. І. Пирогов. Влітку 1847 р. він вперше в світі застосував знеболення ефіром на театрі військових дій у Дагестані за допомогою апарата власної конструкції. Застосування ефірного наркозу в Севастополі в 1854–1855р.р. дозволило йому оперувати одночасно на трьох столах до 80-100 поранених за добу.

В 1847 р. шотландський хірург і акушер Джеймс Симпсон вперше застосував як наркотичний засіб хлороформ.

Отже, 1846 р. розділив історію хірургії на дві ери – до і після відкриття наркозу. Епітафія на пам’ятнику Мортону проголошує : «У.Т.Г. Мортон, що відкрив хірургічне знеболення, попередив і знищив біль при операціях. До нього хірургія була тортурами, а зараз наука володарює над болем».

Треба додати, що ідея наркозу мала багато супротивників.

Католицька церква вважала, що наркоз відбирає у людини самосвідомість, волю, залишає її напризволяще лікарів. Протестантська церква навіть проголосила Д. Симпсона Антихристом На ці докори лікар дуже дотепно відповідав, що ідея наркозу належить самому Господу Богу, адже той, згідно з Біблією, занурив Адама у сон, щоб дістати ребро, з якого була створена Єва. Втім, ці розмови почали стихати, коли Симпсон у 1853 році використав хлороформ для знеболення пологів у королеви Вікторії.

Ворогами нововведення були і серед хірурги-віртуози, які виконували складні операції за кілька хвилин і отримували за швидкість казкові гонорари. Проте, у 1879р. проф. В. К. Анреп (1852-1919) першим увів для анестезії під шкіру розчин кокаїну. Широке зостосування місцевої анестезії стало можливим після синтезу у 1905 р. Ейнгорном малотоксичного новокаїну. Коли у 1891 р. Г. Квінке розробив техніку люмбальної пункції, професор А. Бір вперше здійснив спинномозкову анестезію (1897 р). У 1909 р. фармаколог М.П. Кравков запропонував для інтравенозного наркозу гедонал. Отже, розвиток анестезіології вже неможливо було зупинити.

Велике значення для розвитку хірургії мала розробка учення про групи крові. Групи крові АВ0 були відкриті австрійським вченим Карлом Ландштайнером у 1900 р., за що в 1930 р. він отримав Нобелівську премію. Продовжуючи свої дослідження, вчений у 1940 р. відкрив резус-фактор. Це дозволило пояснити виникнення гемолітичної жовтяниці новонароджених. Учення про групи крові доповнив у 1907 р. професор Празького університету Ян Янський, який довів, що існує не три, а чотири групи крові. Відкриття груп крові зробило можливим переливання донорської крові і дозволило виконувати складні тривалі операції на великих судинах, серці і легенях.

Після відкриття наркозу, розробки методів антисептики, відкриття груп крові хірургія за кілька десятків років досягла таких успіхів, яких не знала за всю свою багатовікову історію. Великий внесок зробили у розвиток абдомінальної хірургії французький лікар Жюль Еміль Пеан ( 1830-1898) та німецький хірург Теодор Більрот, основоположник хірургії шлунково-кишкового тракту (1829-1894). Швейцарець Теодор Кохер (1841-1917) став лауреатом Нобелівської премії за роботи по патології і хірургії щитоподібної залози та ін. Ціла епоха у розвитку вітчизняної хірургії пов’язана з іменами М. І. Пирогова і М. В. Скліфосовського.